Дмитро Кисельов у «Вістях тижня», анонсуючи нове пропагандистське полотно Андрія Кондрашова за участю Володимира Путіна, заявив:
«12 червня, в День Росії, ми завжди згадуємо і яскравий епізод у протистоянні РФ і країн НАТО в Косово. 12 червня 1999 року стрімкий марш-кидок наших десантників дозволив несподівано для натовців зайняти аеропорт Слатіна. Це була ключова точка на території Югославії — країни, яку до того часу тільки що розбомбила натовська повітряна армада чисельністю більше тисячі літаків.
Всі подробиці того відважного марш-кидка на випередження введення сухопутних сил НАТО досі залишаються невідомі. Однак багато чого прояснила інтерв’ю президента Путіна моєму колезі Андрію Кондрашову. Глава держави дав його спеціально для документального фільму ВГТРК до 30-річчя нової Росії. Фільм ще монтується, але важливий фрагмент ми вже покажемо».
У показаному слідом за цим фрагменті майбутнього фільму Кондрашов спочатку розповідає про бомбардування Югославії авіацією НАТО, згадує про жертви і руйнування, потім переходить до викладу історії гучного марш-кидка російських десантників:
«І раптом наші війська несподівано з’являються в Косово, та не просто в Косово, а беруть під свій контроль столичний аеропорт. Він же — головний військовий аеропорт під Пріштіною. За кілька годин до того, як його розраховували захопити сили НАТО. Це був блискавичний марш-кидок російського батальйону з Боснії і Герцеговини. <…>
Але як могло таке бути? Хто дав наказ забрати з-під носа НАТО ключовий аеропорт Косово? Ким і як приймалося таке рішення?
„Як воно приймалося, можу сказати. Я був тоді секретарем Ради безпеки. До мене прийшов начальник Генерального штабу, тоді — генерал Квашнін. І він мені сказав про те, що є така ідея — захопити цей аеропорт. На питання, навіщо, він відповів: ясно, що нам доведеться звідти колись піти, але буде чим торгуватися. Знаю, що він не ризикнув це погоджувати з вищими посадовими особами, в тому числі і в Міністерстві оборони, але це було зроблено”. — сказав Володимир Путін».
Кисельов так коментує цей епізод:
«За фактом саме Путін став тим самим посадовою особою, який, якщо і не наказав, наказувати зі своєї позиції він не міг, то вже точно благословив ідею начальника Генштабу Квашніна. Путін, уточнимо, тоді суміщав дві посади — директора ФСБ і секретаря Ради безпеки. Єльцин до того часу вже підшукував собі наступника.
У владі тоді спостерігався параліч волі. Була паралізована і сама система прийняття рішень. Тотальне неузгодженість між політиками, дипломатами і військовими. Саме в цей момент з’явилися люди, готові та здатні брати на себе відповідальність. Генерал армії Анатолій Квашнін приходить з зухвалою ідеєю взяти Слатину, ключову злітно-посадкову смугу в Косово, приходить саме до Путіна».
За цим слідує продовження фрагмента майбутнього фільму Кондрашова:
«„Зі мною він на цей рахунок розмовляв і питав моя думка. А я йому так і сказав: якщо ти це вважаєш доцільним, так і роби”, — розповів Володимир Путін.
І ми бачимо, що Путін вже тоді на прикладі Пріштіни, продемонстрував, наскільки важливі воля і рішучість у політиці і як можна грати, не маючи в колоді, здавалося б, жодного козиря».
Дивно, але про причетність Путіна до прийняття рішення про марш-кидку до цього не розповідав ніхто. Дивним чином цю інформацію чомусь тримали в секреті. Один з найактивніших учасників подій, тодішній начальник Головного управління міжнародного військового співробітництва Міністерства оборони Леонід Івашов згадував:
«Члени нашої делегації [на переговорах з косовської проблеми] зібралися біля першого заступника міністра закордонних справ А. А. Авдєєва, провели оцінку ситуації і дійшли висновку, що нам ні в якому разі не можна зараз йти на це участь [у міжнародних миротворчих силах] лише заради участі. У цьому випадку роль Росії буде принизливою, її престиж у світовому співтоваристві підірваний. В результаті прийняли рішення, що нашій країні потрібна своя позиція. У нас є рівні права з іншими учасниками врегулювання в Косово, і тому, якщо з нами не хочуть рахуватися, будемо діяти самостійно. <…>
Проект документа доповіли міністру закордонних справ І. С. Іванову. Він уважно прочитав його, зробив кілька поправок і завізував. Пізніше йшли розмови, що міністр був нібито не в курсі справи, що його «підставили». Це, як бачимо, не так. В. С. Іванов, можливо, не знав деталей, але вони йому не потрібні. Деталі — справа військових.
Суть документа доповіли маршалу Сергєєву. Він, усвідомлюючи величину відповідальності, провів нараду з посадовими особами Міністерства оборони і Генерального штабу. Задум був підтриманий. Лише після цього міністр оборони поставив свій підпис і попрямував на доповідь до Б. Н. Єльцину. Повернувся він з Кремля задоволений: президент дав санкцію на синхронний з натовцями введення російського контингенту на територію Косово».
Участь у подіях Путіна Івашов ніяк не згадує. Та й роль начальника Генштабу Квашніна, про яку розповідає Кондрашов, викликає деякі сумніви. Письменник Леонід Млечин у своєму історичному циклі «Особлива папка» привів спогади тодішнього начальника штабу ВДВ Миколи Стаськова, виділивши жирним шрифтом фразу про Квашнине:
«Рішення приймалося келійно, навіть не на рівні перших осіб. Я як начальник штабу ВДВ знав заздалегідь. Миротворчої бригади ВДВ на Балканах командував полковник Микола Ігнатов. Я зателефонував йому. „Створюй заздалегідь угруповання. Щоб ніхто не помітив, формували колону на старому аеродромі. Коли отримали команду, відразу рвонули вперед. Сумніви були. Вийшов на мене полковник Ігнатов, каже, ніяких письмових наказів не отримував, що робити? Беру, кажу, відповідальність на себе, вперед”. Квашніна не сповістили. Колона складалася з 15 бронетранспортерів і 35 автомобілів з особовим складом. У Міноборони найбільше турбувалися про те, як приховати від НАТО перекидання російських солдатів».
А Івашов розповідав про такий епізод, що стався в той момент, коли колона російської бронетехніки вже рушила в напрямку пріштінського аеропорту:
«Я знаходився в кабінеті міністра оборони, коли його ад’ютант повідомив мені про виклик В. М. Заварзіна [командував марш-кидком] по мобільному телефону. Він повідомляв: тільки що з командно-штабної зв’язку боснійської бригади отриманий наказ начальника Генерального штабу А. В. Квашніна розгорнути батальйон у зворотному напрямку (колона до цього моменту вже перетнула кордон і рухалася по території Косово, правда, про це з числа присутніх у кабінеті міністра оборони знали лише одиниці).
Довелося нагадати В. М. Заварзину, що рішення на введення батальйону прийняв Верховний головнокомандувач – Президент Росії, а наказ про нього віддав міністр оборони. Отже, ніяких розворотів і зупинок — тільки вперед. А щоб уберегти В. М. Заварзіна від нових, не санкціонованих міністром оборони наказів, я запропонував йому на деякий час вимкнути мобільний телефон. Потім, правда, була ще одна спроба А. В. Квашніна — знову ж через штаб бригади (в колоні йшла командно-штабна машина зі своєю апаратурою зв’язку) — передати наказ на зупинку батальйону. Віктор Михайлович, пам’ятаючи про нашу розмову, діяв чітко і жорстко, взявши на себе відповідальність за виконання поставленого завдання».
Але навіть якщо припустити, що Івашов і Стаськов спотворюють події і ідея дійсно належала Квашнін, то сам Путін, згадавши свою фразу — «якщо ти це вважаєш доцільним, так і роби», — практично дав зрозуміти, що рішення про доцільність операції брали без його участі.
Доцільність, до речі, викликає великі сумніви. На початку показаного «Вістями тижня» фрагмента йдеться про бомбардування Югославії, а кидок на Приштину показаний як свого роду поворотний момент в балканському конфлікті. Насправді це не зовсім так: операція була проведена в ніч з 11 на 12 червня 1999 року, а операція НАТО Allied Force, в ході якої вироблялися авіаудари, завершилася підписанням 9 червня Кумановского військово-технічної угоди між збройними силами Югославії і НАТО, за яким бомбардування припинялися, а Югославія виводила війська з Косова.
Військове значення захоплення аеропорту російськими десантниками виявилося практично нульовим. Івашов згадував:
«Російським воїнам належало здійснити марш з Углевика (Біг — Боснія і Герцеговина) до Приштини (Косово) протяжністю більше 600 км, перетнути дві кордону. Одночасно планувалося десантувати два батальйони з території Росії».
Друга задача була нездійсненна: для перекидання десанту з Росії потрібно було перетнути повітряний простір Угорщини, Румунії і Болгарії, перша з яких була тоді вже членом НАТО, дві інші — кандидатами. Цілком передбачувано вони відмовилися надати повітряний коридор. Існувала домовленість, за якою російські військові літаки могли літати в Боснію для планової ротації миротворців, але Угорщина і Болгарія, пославшись на змінену ситуацію, заявили, що тепер польоти потрібно узгоджувати з керівництвом альянсу. В результаті російський контингент, захопивши аеропорт, опинився в оточенні військ НАТО, висунулися в Косово відповідно до Кумановської угодою, і не тільки не міг прийняти підкріплення, але і випробовував проблеми з постачанням продовольством.
По ідеї Квашніна, як її виклав Путін, захоплення аеропорту потрібен був, щоб «торгуватися» з НАТО. Але торг явно не приніс Росії особливого успіху: за результатами переговорів у Гельсінкі вона так і не отримала свій сектор відповідальності в Косові, російські миротворці були розміщені в зонах, що контролюються Німеччиною, США та Францією. Росія зберегла контроль над аеропортом Пріштіни, але погодилася на його використання авіацією НАТО.