Американський журнал The National Interest опублікував статтю Володимира Путіна «Фактичні уроки 75-ї річниці Другої світової війни». На сайті президента розміщено та ж стаття російською мовою під заголовком «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією та майбутнім». Історія там переказана за радянськими підручниками 70-х років і густо приправлена фейками власного виготовлення.
1. Про спроби створити систему колективної безпеки
Путін пише:
«Одним з найважливіших підсумків Першої світової війни стало створення Ліги націй. На цю міжнародну організацію покладалися великі надії щодо забезпечення довгострокового миру, колективної безпеки. Це була прогресивна ідея, послідовна реалізація якої без перебільшення могла б запобігти повторення жахів глобальної війни.
Однак Ліга націй, в якій домінували держави-переможниці – велика Британія і Франція, продемонструвала свою неефективність і просто потонула в пустих розмовах. У Лізі націй та й взагалі на європейському континенті не були почуті неодноразові заклики Радянського Союзу сформувати рівноправну систему колективної безпеки. Зокрема, укласти східноєвропейський і тихоокеанський пакти, які змогли б поставити заслін агресії. Ці пропозиції були проігноровані».
СРСР в 1934 році дійсно просував ідею укладення так званого східного (або східноєвропейського) пакту про ненапад та непорушності кордонів у Східній Європі, але ініціатором цього договору була та сама Франція, яку Путін критикує у своїй статті.
Пакт був задуманий як логічне продовження Локарнских угод 1925 року між Бельгією, Великобританією, Німеччиною, Італією, Польщею, Францією і Чехословаччиною про ненапад. За цими договорами кордони Німеччини з західними сусідами визнавалися непорушними, угоди же Німеччині з східними сусідами передбачали лише відмова від військового вирішення територіальних суперечок. Франція зобов’язалася підтримати східноєвропейські країни в разі нападу.
У 1934 році міністр закордонних справ Франції Луї Барту запропонував СРСР систему з двох договорів: багатостороннього «східного пакту» про ненапад і непорушності кордонів і франко-радянського договору про взаємну підтримку в разі агресії. СРСР підтримав ідею за умови включення в пакт Німеччини. Латвія, Литва, Чехословаччина і Естонія погодилися з ідеєю, Великобританія висловила підтримку за умови, що Німеччина буде включена не тільки в багатосторонній пакт, але і у франко-радянський договір. Франція і СРСР проти цього не заперечували.
Але добитися укладення цих договорів виявилося неможливим через позицію Німеччини, яка відмовилася брати в них участь на тій підставі, що знаходиться в нерівноправному становищі: її права на озброєння за Версальським договором були обмежені. Це була вже не Веймарська республіка, яка уклала Локарнській угоди, до влади прийшли нацисти з абсолютно іншими зовнішньополітичними пріоритетами. Великобританія намагалася врятувати пакт, домовившись з Францією про відновлення переговорів щодо рівноправ’я Німеччини в разі укладення пакту. Але вже після цього Німеччина остаточно відмовилася від пакту на тій підставі, що «не може брати участь в будь-якій міжнародній системі безпеки доти, поки інші держави будуть оскаржувати рівноправ’я Німеччини в галузі озброєння». На наступний рік особистий ад’ютант Гітлера, группенфюрер СС Юліус Шауб так сформулював позицію Німеччини:
«Наш відмову від підпису під Східним пактом залишається стійким і незмінним. Фюрер швидше відрубає собі руку, ніж підпише акт, що обмежує справедливі та історично законні домагання Німеччини у Прибалтиці і піде на відмову німецької нації від її історичної місії на Сході».
Таким чином, можна стверджувати, що роль СРСР у приречених на невдачу через позицію Німеччини спроби створення системи колективної безпеки у Східній Європі була другорядною. Єдиним результатом французької ініціативи став вступ СРСР в 1934 році в Лігу націй, з якої його в 1939 році виключили за агресію проти Фінляндії.
Ініціатором аналогічного тихоокеанського пакту був прем’єр-міністр Австралії Джозеф Лайонс, який висловив цю ідею на конференції британських домініонів в 1937 році. СРСР ще в 1933 році висловлював ідею системи колективної безпеки в тихоокеанському регіоні у відповідь на пропозицію президента США Франкліна Делано Рузвельта про укладення американо-радянського договору про ненапад, але тоді ці ініціативи розвитку не отримали. Як і в Європі, СРСР підтримав ідею Лайонса, але укласти пакт виявилося неможливо із-за позиції Японії. СРСР розглядав можливість укладення пакту без Японії; в 1937 році нарком закордонних справ Максим Литвинов писав послу СРСР у США Олександру Трояновському:
«Якщо заздалегідь вирішити, що неодмінною умовою укладення пакту вважається участь в ньому Японії, то справа вже приречене на невдачу. Щоб зірвати пакт, Японія брати участь в ньому не погодиться. Тому ми кажемо всім, з ким доводиться на цю тему говорити, що з самого початку має бути заявлено, що пакт може відбутися і без участі Японії. Тільки в цьому випадку Японія, можливо, захоче приєднатися до нього. Звичайно, пакт про ненапад без Японії великої цінності не має, бо ми, Великобританія, США, Франція та ін. і без того не збираємося нападати один на одного в Тихому океані, але все ж пакт між ними буде мати значення відомої солідарності між ними, особливо якщо пакт буде включений пункт про консультації в разі загрози одному з учасників пакту».
Але Рузвельт не бачив сенсу в пакті, без участі Японії. Трояновський повідомляв у телеграмі наркому:
«Рузвельт сказав, що восени буде поставлено питання про демілітаризацію ряду островів Тихого океану, як американських, так і японських, а також, може бути, Голландської Індії, може бути, Індокитаю, з відповідними гарантіями недоторканності. Демілітаризація — реальна річ, а пакти не дають ніякої гарантії, їм немає віри. Америка вступати в союзи або що-небудь подібне не може. У всякому разі, пакт без Японії не має сенсу. Головна гарантія — сильний флот, наш американський, англійський і, може бути, радянський».
2. Про стосунки Сталіна і Гітлера напередодні війни
В статті Путіна йдеться:
«… на відміну від багатьох тодішніх керівників Європи Сталін не заплямував себе особистою зустріччю з Гітлером, який мав тоді в західних колах цілком респектабельним політиком, був бажаним гостем у європейських столицях».
Сталін дійсно ніколи особисто не зустрічався з Гітлером, але заочні відносини між ними були досить теплими. Судячи з текстів поздоровлень, в СРСР теж вважали нацистського лідера «респектабельним політиком».
Особливо звертає на себе увагу фраза з привітання Сталіна гітлерівському міністру закордонних справ Иоахиму фон Ріббентропу про «скріпленої кров’ю» дружбу народів Німеччини і СРСР.
3. Про секретних протоколах до німецько-радянським договорами
У своїй статті Путін пише:
«З приводу укладеного тоді Договору про ненапад зараз багато розмов і претензій саме на адресу сучасної Росії. Так, Росія — правонаступниця СРСР, і радянський період з усіма його тріумфами і трагедіями — невід’ємна частина нашої тисячолітньої історії. Але нагадаю також, що Радянський Союз дав правову і моральну оцінку так званим Пактом Молотова — Ріббентропа. У постанові Верховної Ради від 24 грудня 1989 року офіційно засуджені секретні протоколи як “акт особистої влади”, ніяк не відбивав “волю радянського народу, який не несе відповідальності за цей змову””.
Але це у статті для американського журналу. А на прес-конференції в 2015 році, відповідаючи на питання журналіста про висловлювання тодішнього міністра культури Володимира Мединського, який назвав пакт колосальним успіхом сталінської дипломатії з точки зору державних інтересів Радянського Союзу, Путін заявив:
«І коли Радянський Союз зрозумів, що його залишають один на один з гітлерівською Німеччиною, він зробив кроки, спрямовані на те, щоб не допустити прямого зіткнення, і був підписаний цей пакт Молотова — Ріббентропа. В цьому сенсі я поділяю думку нашого Міністра культури про те, що сенс для забезпечення безпеки Радянського Союзу в цьому пакті був».
З приводу секретних протоколів до пакту Молотова — Ріббентропа Путін у статті зауважує:
“Ми також не знаємо, чи були які‑небудь “секретні протоколи” та додатки до угод ряду країн з нацистами. Залишається лише вірити на слово”. Зокрема, досі не розсекречені матеріали про таємні англо‑німецьких переговорах».
Навіть якщо про переговори між країнами Заходу і Німеччиною досі не все відомо, історія показує, що єдиними державами, які отримали в результаті домовленостей з нацистським керівництвом територіальні придбання, опинилися Польща, ненадовго присоединившая до себе належала Чехословаччині Тешинську область, і СРСР, отримав три країни Балтії і значну частину Польщі. Якими б не були досі засекречені подробиці переговорів західних держав з Німеччиною, це не були домовленості про розподіл Європи, якими були германо-радянські секретні протоколи.
Путін зазначає, що СРСР не скористався можливістю зайняти частину Польщі, яку отримував згідно з таємними протоколами:
“Як свідчать документи, пункт 2 Секретного протоколу до Договору про ненапад між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 року встановлював, що у випадку територіально‑політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів двох країн повинна “приблизно проходити по лінії річок Нарева, Вісли і Сану”. Іншими словами, в радянську сферу впливу потрапляли не тільки території, на яких проживало переважно українське і білоруське населення, але й історичні польські землі межиріччя Бугу та Вісли. Про цей факт далеко не всі зараз знають. <…>
Лише коли стало остаточно ясно, що велика Британія і Франція не прагнуть допомагати своєму союзнику, а вермахт здатний швидко окупувати всю Польщу і вийти фактично на підступи до Мінську, було прийнято рішення ввести вранці 17 вересня військові з’єднання Червоної Армії в так звані східні креси — нині це частини території Білорусії, України та Литви.
Як відомо, умовний спосіб важко застосувати до вже подіям, що відбулися. Скажу лише, що у вересні 1939 року радянське керівництво мало можливість відсунути західні рубежі СРСР ще далі на захід, аж до Варшави, але прийняв рішення не робити цього.
Німці запропонували зафіксувати новий статус‑кво. 28 вересня 1939 року в Москві В. Ріббентроп і в. Молотов підписали Договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, а також таємний протокол про зміну державного кордону, якої визнавалася демаркаційна лінія, де де‑факто стояли дві армії».
Путін замовчує про те, що по тому ж самому секретному протоколу Литва відходила до сфери інтересів Німеччини. Але відбувся обмін: Литва дісталася СРСР, а значна частина польських територій на схід від Вісли — Німеччини. Відмова Сталіна від просування на захід в Польщі зовсім не був свідченням якихось миролюбних намірів, це всього лише результат закулісної домовленості.
(Докладніше про те, що пакт Молотова-Риббентрова обернувся для Прибалтики читайте в матеріалі «Після Уральських гір мама заплакала: „Це Сибір!“». Як жителів Латвії, Литви та Естонії депортували після радянської окупації).
4. Про обставини захоплення Польщі
Про перебіг подій у перші тижні Другої світової війни Путін пише:
«Незважаючи на запеклий, героїчний опір польської армії, вже через тиждень після початку війни, 8 вересня 1939 року німецькі війська були на підступах до Варшави. А військово‑політична верхівка Польщі до 17 вересня втекла на територію Румунії, зрадивши свій народ, який продовжував вести боротьбу із загарбниками».
Путін замовчує про те, що втеча польського уряду відбулося після того, як в ніч на 17 вересня на територію Польщі вторглися радянські війська. Вранці у цей день послу Польщі в СРСР вручили ноту за підписом наркома закордонних справ В’ячеслава Молотова:
«Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що Польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана сама собі й залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів, а також до беззахисному становища українського і білоруського населення. Зважаючи на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення західної Білорусії, Західної України».
У цей момент польський уряд ще перебувало в країні, але після отримання ноти визнало ситуацію безнадійною і до вечора бігло в Румунію.
5. Неіснуюча цитата з Гітлера
Путін стверджує:
“Гітлер прямо заявляв: “Наша політика щодо народів, що населяють широкі простори Росії, повинна полягати в тому, щоб заохочувати будь-яку форму розбіжностей і розколу””.
Джерело цитати Путін не навів, але вона зустрічається у ряді радянських джерел. Історик, дослідник архівів Ігор Петров вважає, що Гітлер цього, швидше за все, не говорив. Радянський історик Борис Хавкін, наводячи цю цитату у своїй книзі «Рейхсфюрер СС Гіммлер. Другий після Гітлера», вказує в якості джерела книгу Генрі Пикера «Застільні розмови Гітлера»; при цьому неправильно вказані батькові автора (M. Picker замість H. Picker) та рік публікації (1961 замість 1951). Але в цій книзі таких слів немає. Як вказує Петров, найбільш близька за змістом фраза з цієї книги виглядає так:
«І тому, властвуя над підкореними нами на східних землях рейху народами, потрібно керуватися одним основним принципом, а саме: надати можливість тим, хто бажає користуватися індивідуальними свободами, уникати будь-яких форм державного контролю і тим самим зробити все, щоб ці народи знаходилися на якомога нижчому рівні культурного розвитку».
Як бачимо, про заохочення розбіжностей і розколу тут немає ні слова. Більш того, Петров зазначає, що достовірність книги Пикера вельми сумнівна, на думку яке проаналізувало її історика Мікаеля Нільссона, вона містить «не автентичні слова Гітлера, а «відредаговані заднім числом спогади про них, на які далеко не завжди можна покластися».