«Вести недели» відзначили 130-річчя з дня народження Шарля де Голля сюжетом Дмитра Кисельова. Ведучий розповів, що Франція виявилася в числі держав-переможниць Другої світової війни тільки завдяки підтримці Сталіна, що учасників замаху на президента Франції переслідували по всьому світу і вбивали без суду і слідства, і що де Голль, сперечаючись з США за лідерство у світі, зажадав обміну всіх доларових резервів Франції на золото і тим самим практично обрушив американську валюту. Все це насправді виявилося фейк або легендами.
1. Політиком світового масштабу де Голля зробив Сталін
«Не все якось зіставляють сьогодні Де Голля зі Сталіним. А адже саме Сталін багато в чому зробив Де Голля політиком світового масштабу. Мало того, де була б зараз і сама Франція, якби не Сталін і СРСР? <...>
У своїх мемуарах бригадний генерал Шарль де Голль, в роки війни – лідер руху “Вільна Франція”, згадує здивування німецького фельдмаршала Кейтеля під час підписання в Берліні акту про капітуляцію Німеччини 9 травня 1945 року. Коли Кейтель виявив Францію в числі країн-переможниць, то у нього трохи монокль не випав: як ?! І ці теж нас перемогли ?! <...>
Представник Франції виявився за тим столом лише з волі Сталіна, адже США і Англія взагалі не бачили Францію в колі країн-переможниць. Друга світова цілком могла закінчитися для Франції найстрашнішим ганьбою. Звичайно, це був шлюб за розрахунком. Де Голль прагнув врятувати Францію від ганьби, а Сталіну потрібен був союзник в противагу англо-американському впливу в континентальній Європі. Тому-то на особисте запрошення Сталіна генерал Де Голль в грудні 1944-го прибув до Москви і провів тут цілих 8 днів.
Приймали француза як кращого друга. Поки дипломати погоджували радянсько-французький договір про союз і взаємодопомогу, у генерала Де Голля була насичена культурна програма. За спогадами Де Голля, він провів зі Сталіним кілька зустрічей. В цілому переговори тривали більше 15 годин.
“Розмовляючи з ним на різні теми, я виніс враження, що переді мною надзвичайно хитрий і нещадний керівник країни, обескровленной стражданням і тиранією, але в той же час людина, готова на все заради інтересів своєї Батьківщини», – піcал Де Голль. <...>
В результаті Москву де Голль залишив, знайшовши потужного союзника. Завдяки підтримці СРСР і особисто позиції Сталіна Франції вдалося пробратися не тільки в групу держав-переможниць у Другій світовій війні, а й стати однією з п'яти країн-засновниць ООН. Саме тому зараз Франція і постійний член Ради безпеки ООН. Не варто забувати ».
Насправді Франція виявилася однією з держав-переможниць перш за все завдяки британської підтримки. За первинним проектом післявоєнного розділу Німеччини на окупаційні зони передбачалося, що їх буде три – американська, британська і радянська. Про те, як з'явилася французька окупаційна зона, пише російський історик Анатолій Чевтаев в книзі «Сталін, Рузвельт і Черчілль в Ялті: контури майбутнього світу»:
«Питання про зонах окупації і контрольному механізмі над Німеччиною викликав <...> велику дискусію, яку почали західні лідери. Ймовірно, вони попередньо домовилися, що Лондон і Вашингтон зі своїх зон виділять територію для утворення французької зони окупації. На питання Й. Сталіна, чи стане тоді Париж четвертим учасником контрольного механізму, У. Черчілль відповів ствердно. Тривалість окупації Німеччини і швидкий виведення американських військ з Європи вимагають участі Франції в контролі над поваленим ворогом: “Французи добре знають німців і зуміють управляти ними. Англія не хоче брати на себе всю тяжкість можливого нападу Німеччини в майбутньому. У міру зростання своїх сил Франція повинна буде приймати на себе все більшу тяжкість тягаря щодо запобігання нападу Німеччини “.
Однак У. Черчілль і А. Іден продовжували (і в цілому цілком резонно) відстоювати свою позицію: без участі в контрольному механізмі Париж не погодиться, як це запропонував Й. Сталін, “здійснювати контроль в своїй зоні за директивами Англії, яка і виділить Франції зону “, і відмовиться від неї. У. Черчілль підкреслив: контрольний механізм буде відрізнятися від нарад «великої трійки», і Франція, не беручи участь в них, неодмінно повинна бути представлена в цьому механізмі. Прем'єр запропонував розумний компроміс: вказати, що «радянський уряд не заперечує проти домовленості США і Великобританії з Францією про її зоні окупації», а наступний крок зробити пізніше. Ф. Рузвельт схвалив це і запропонував доручити «малої трійці» опрацювати питання про участь Франції в контрольному механізмі.
Радянська делегація не погодилася з цим. В. Молотов, якого І. Сталін нерідко висував в бойову позицію, двічі заявляв, що пропоноване доручення розходиться з тим, що всі три лідери раніше схвалили потрійний механізм контролю Німеччини ».
Цитату з «Військових мемуарів» де Голля з високою оцінкою особистих якостей Сталіна Кисельов призводить не вперше, і The Insider вже писав, що в оригінальному французькому тексті компліменту Сталіну немає, буквальний переклад цього фрагмента в дійсності виглядає так:
«… у мене склалося враження, що переді мною хитрий і невблаганний лідер Росії, виснаженої стражданнями і тиранією, але палаючої національними амбіціями».
Пасаж про готовність на все заради інтересів Батьківщини, очевидно, вставили російські перекладачі. Навряд чи де Голль міг в одній фразі з'єднати цю саму «готовність на все заради Батьківщини» і слова про країну, обескровленной тиранією: неважко зрозуміти, хто в ті роки в СРСР був тираном.
Іншу цитату з «Військових мемуарів» – про висловлення німецького генерала-фельдмаршала Кейтеля під час підписання акту про капітуляцію – Кисельов скоротив так, що сенс змінився мало не на протилежний. Де Голль писав:
«У заключному акті капітуляції представник Франції поставив свій підпис поряд з підписом Росії, Сполучених Штатів і Великобританії. Генерал-фельдмаршал Кейтель навіть вигукнув: “Ба! І французи тут! “, Довівши тим самим, що Франція і її армія не дарма витратили стільки сил і принесли стільки жертв».
Очевидно, фраза Кейтеля була вираженням презирливого ставлення до Франції, що було б дивно, з огляду на ситуацію, в якій на була виголошена, а здивування тим, що, здавалося б, переможена, повністю окупована країна змогла опинитися в числі переможців. Втім, навіть якщо в його словах і була деяка іронія, яку де Голль вважав за краще не помітити (є інша версія цієї фрази, наведена в 1970 році журналістом Die Zeit Карлом-Хайнцем Янссену: «Що, і французи теж? Тільки їх ще не вистачало» ), дивно, що Кисельов практично солідаризується в оцінці вкладу Франції в перемогу з військовим злочинцем, повішеним за вироком Нюрнберзького трибуналу.
2. Учасників замаху на де Голля стратили без суду і слідства
«Втім, де Голль і сам був міцним горішком. Коли на початку 60-х він вирішив надати Алжиру незалежність, то радикали, включаючи багатьох військових, виявилися проти. Восени 1961-го почався “фестиваль вибухів”. Лише за перші чотири місяці вибухнули 1190 бомб. В початку 1962-го радикали перейшли вже до терору: у Франції вбивали високопоставлених поліцейських, дев'ять разів робили замах на сенаторів, депутатів і журналістів. На самого Де Голля зазіхали три десятка разів. У хід йшло все – від бомб, фугасів і снайперів до ураганного вогню.
Одного разу по кортежу президента Франції за раз випустили 150 куль, шість з них потрапили в машину глави держави, але Де Голль поранив лише палець, змахуючи осколок скла з пальто. Вийшовши з машини, він сказав: “Погано стріляють”. Закінчилося тим, що за наказом президента-генерала стріляючих перестріляли самих: кого-то – за вироком суду, а кого-то і без. Французьке суспільство Де Голля підтримало ».
Насправді за замах в передмісті Парижа Кламарі розстріляли лише одну людину – головного організатора, підполковника Жана-Марі Бастьена-Тірі. Ще двоє – Ален де Бугрене де ля Токне і Жак Прево – були засуджені до смертної кари, але згодом їм пом'якшили покарання. Решту учасників замаху засудили до тюремного ув'язнення, а в 1968 році де Голль їх помилував.
3. Де Голль в «фінансової війні» з США змусив Америку відмовитися від золотого стандарту долара
«І ще один хрестоматійний епізод з біографії президента Де Голля. Антиамериканський скепсис генерала був відомий. Так ось, в 1965 році Де Голль завантажив два військові кораблі ВМС Франції доларовими купюрами на загальну суму півтора мільярда, підігнав їх до американських берегів і зажадав обміняти на золото за офіційним курсом. Президент Ліндон Джонсон уперся, але Де Голль виселив з Франції європейську штаб-квартиру НАТО, а Франція вийшла з військової організації НАТО. В результаті Де Голль врятував за, як він говорив, “зелені фантики” 1350 тонн чистого золота. Приклад Франції виявився заразливим для Канади, Японії і Німеччині. Ті теж стали тихо позбуватися від “зелених фантиків”. В результаті вже при наступному президенті США після Джонсона – Ніксона – долар перестав забезпечуватися золотом ».
Цю легенду придумав не Кисельов, вона широко поширена і в російських, і в зарубіжних джерелах, але статистика її спростовує.
Де Голль справді був незадоволений надмірним посиленням ролі США в світі і, зокрема, тим, що долар став основною резервною валютою. Йому навіть приписують вираз «непомірна привілей» (privilège exorbitant), яке описує переваги, які отримує в конкурентній боротьбі держава-емітент світової резервної валюти. Втім, насправді автор виразу не він, а міністр фінансів, майбутній президент Франції Валері Жискар д'Естен.
Але статистика МВФ показує, що епізоду з 1350 тоннами золота в 1965 році не могло бути. У 1960-х роках Франція воліла тримати свої резерви в золоті, обмінюючи на нього більшу частину надходила валюти. Як бачимо з графіка, ніяких різких змін балансу на користь золота не було.
Курс долара до золота в ті роки був фіксованим – $ 35 за тройську унцію. Відповідно 1350 тонн золота відповідали $ 1 519 122 619. Щоб отримати таку кількість золота, Франція повинна була б обміняти практично всю наявну у неї валюту. Пізніше, вже в 1970-х, частка іноземної валюти у французьких резервах перевищила частку золота; втім, це відбувалося вже не при президенті де Голля, а при його наступника Жорже Помпіду.
Ніяких суттєвих збитків долара як резервної валюти дії Франції не завдали. Лише на початку 1970-х США пішли на девальвацію долара, і пояснюється це різкою девальвацією британського фунта, який втратив статусу другої резервної валюти світу.
Після відходу від золотого стандарту і заміни Бреттон-Вудської валютної системи з фіксованим курсом долара до золота ямайської системою, заснованої на вільної конвертації валют, долар продовжував залишатися головною світовою резервною валютою і залишається їй досі.