Міністр закордонних справ Сергій Лавров в ефірі телеканалу «Росія 24» у відповідь на заяви західних політиків про те, міграційний криза на кордонах Білорусі з країнами ЄС – акт гібридної війни з боку режиму Лукашенка, заявив:
– Ми ж знаємо, звідки ці мігранти з39;явилися. Мігранти з'являються з Афганістану, з Іраку – з усіх тих країн, які були разбудоражени нашими західними колегами, а західні колеги зараз якраз і підносять свій голос, називаючи дії білоруської сторони гібридної війною та іншими різними термінами. <...>
Я нагадаю, що вперше так гостро тема нелегальної міграції встала після того, як НАТО розбомбило Лівію, дозволило лівійську державність і Лівія перетворилася на чорну діру з країни, яка була однією з найстабільніших і найблагополучніших в соціальному плані.
Лівія при режимі Муаммара Каддафі дійсно якийсь час була досить благополучній в матеріальному плані країною. У 2010 році вона займала в Індексі людського розвитку високе 53 місце (для порівняння, Росія тоді була на 65 місці). В країні була висока за мірками регіону зарплата, безкоштовна медицина. Втім, високий був і рівень безробіття, що коливалися в межах 20-30%.
Але були і серйозні проблеми. Режим Каддафі жорстко придушував будь-яке інакомислення. За словами професора університету Джонса Хопкінса, експерта по Близькому Сходу Фуада Аджамі, «страх правил і паралізував країну, в якій революційні комітети були над законом».
Крім того, існували значні суперечності між племенами двох регіонів країни – Триполітанії і Кіренаїки. Каддафі відбувався з Триполітанії, і при ньому всі керівні пости займали його одноплемінники. У країні живе також берберські національна меншина – Амазіг. Цей народ піддавався жорсткій дискримінації, його мову і писемність були заборонені, не можна було навіть давати дітям берберські імена.
Час від часу в Лівії виникали хвилювання, які режим жорстоко придушував. У лютому 2011 року в Бенгазі – найбільшому місті Кіренаїки – був заарештований правозахисник Фатхі Тербіль. Це викликало масові акції з вимогою звільнення політв39;язнів. 13 учасників протесту були вбиті снайперами, які розміщувалися на дахах будинків. Після цього повсталі захопили кілька міст, на їх сторону перейшов міністр внутрішніх справ Абдель Фаттах Юнес і деякі армійські частини. У відповідь влада розстріляла протестну демонстрацію з кулеметів; за деякими даними, використовували також артилерію і бойові вертольоти. Загинули близько 200 осіб. Авіація розбомбила військову базу в Бенгазі, гарнізон якої підтримав повсталих.
Після цього в країні розгорілася повномасштабна громадянська війна. Повстанці захопили всю Киренаику і почали наступ на Тріполі. Амазіг також підняли повстання і захопили кілька міст в своєму регіоні. У березні війська режиму Каддафі змогли перейти в контрнаступ з використанням артилерії, танків і авіації, їм вдалося повернути під свій контроль частину території і вийти до околиць Бенгазі.
У цій ситуації 18 березня 2011 Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, яка встановлює безпольотною зону над Лівією і роздільну застосування для захисту мирного населення будь-яких засобів, крім введення на територію країни окупаційних сил. Росія при голосуванні в Радбезі утрималася, вирішивши не застосовувати право вето.
19 березня розпочалася операція ВПС Франції, Великобританії і США проти військ режиму Каддафі. У серпні за підтримки західної авіації повсталі захопили Тріполі. До кінця жовтня режим був повністю розгромлений.
Західним країнам не вдалося досягти своєї мети – припинити конфлікт в Лівії, що триває досі. На наступний рік після інтервенції його жертвою став навіть посол США. Безсумнівно, цей конфлікт став причиною появи в Європі великої кількості біженців. Але країни НАТО не мають жодного відношення до початку війни, вони втрутилися тоді, коли країна вже фактично розкололася на дві ворогуючі частини, сили яких були приблизно рівні. «Стабільною і благополучній» Лавров назвав країну, де вирувала громадянська війна, де режим Каддафі застосовував проти опозиції артилерію і авіацію.