Рівно 30 років тому, 11 березня 1990 року Литва першою з радянських республік оголосила про розрив з СРСР. Проголошуючи незалежність, Верховна Рада Литви спирався на Акт про відновлення державності від 16 лютого 1918 року. Процес виходу з СРСР в республіці очолило рух «Саюдіс» (спочатку «Литовське рух за перебудову») під керівництвом музикознавця, мистецтвознавця, публіциста і професора Вітаутаса Ландсбергіса, який став головою Верховної Ради Литовської РСР. Спеціально для The Insider Вітаутас Ландсбергіс розповідає, що відбувалося у ті історичні дні, як він писав свою передвиборну промову і чому навіть комуністи проголосували за незалежність.
Проголошення незалежності сталося невипадково саме 11 березня.
На 12-15 березня 1990 року в Москві був запланований III з’їзд народних депутатів СРСР. Одним з основних його рішень має стати запровадження посади президента СРСР і його обрання. Нам же треба було встигнути відновити незалежність раніше, ніж Горбачов стане президентом – тобто до того, як він отримає нові повноваження, в тому числі, наприклад, силою втримувати бунтівливі республіки в Радянському Союзі. Ми для себе вирішили, що не будемо брати участь у цьому з’їзді. Але в підсумку на з’їзд все ж приїхали два депутати від Східної Литви, переважно населеної поляками, начебто не бажала залишати СРСР.
Напередодні з’їзду в республіках вибирали народних депутатів. Перший тур виборів до верховної Ради Литовської РСР відбувся 24 лютого. Ще чекав другий тур – 4-10 березня, але в суспільстві поповзли чутки: на голосування йти не треба, нові депутати вже обрані – мовляв, не втрачайте час. Тому 4 березня я виступив по радіо, привітав слухачів із днем Святого Казимира (це дозволили) і нагадав про обов’язковий другий тур. На той момент «Саюдіс» вже переміг за результатами першого туру, але нам не вистачало кворуму, щоб правомочні проголосувати за ті рішення, які були намічені.
10 березня з ранку ще приїжджали новообрані депутати з регіонів. Мандатна комісія підтверджувала правомочність їх мандатів. А після обіду ми приступили до технічної роботи. Треба було встигнути прийняти всі попередні рішення щодо повноважень, структурі майбутнього керівництва і роботи, по пакету конституційних інструментів аж до тимчасової Конституції, щоб 11 березня повністю присвятити голосування з найважливіших питань.
Ми обговорювали кілька питань. По-перше, як діяти на виборах голови: висувати від «Саюдиса» одного кандидата або двох-трьох і дивитися, хто з них пройде у другий тур. Ми зрозуміли, що у комуністів буде тільки один кандидат – керівник відокремилася Компартії Литви Альгірдас Бразаускас. І тоді ми вирішили теж висунути лише одного кандидата. Цим кандидатом був я.
Ми розуміли, що робимо дуже велика справа. Адже треба було прийняти п’ять конституційних актів. Боялися, що не вистачить часу. Крім того, побоювалися різкої реакції Москви, а тому були тактичні сумніву приймати їх повним пакетом або частково. Наприклад, проголосувати спочатку за актами, включаючи акт про незалежність, а Конституцію прийняти пізніше. Але потім вирішили, що треба робити все відразу, скільки б часу це не відняло… Вночі ми ще вирішили запитати у комуністів, як вони будуть голосувати. Відповідь була сміховинним: «Ми проти. Але ми будемо голосувати «за»».
Комуністи сказали: «Ми проти. Але будемо голосувати «за»»
Вирішальним моментом став дзвінок Стасису Лозорайтису у Вашингтон, представника дипломатичної служби Литви у вигнанні. Цю службу під час радянської окупації очолював його батько, теж Стасіс Лозорайтис, глава МЗС міжвоєнної Литви. Лозорайтис-молодший порадив йти до кінця. Він мені сказав: «На вас дивляться. Друзі (тобто Захід) чекають». Потім самі «друзі» засумнівалися. Навіть Лозорайтис зізнавався, що був розчарований позицією вищого американського керівництва, яке побоювалося зіпсувати відносини з Горбачовим. Весь світ тоді захоплювався Михайлом Сергійовичем як реформатором, і це додавало йому впевненості в собі і в його поведінці щодо республік, які бажали незалежності. Але добре, що ми відкинули сумніви.
У Росії, описуючи цей історичний момент, говорять про нічне голосування. Але 11 березня голосування йшло весь день. Спочатку треба було вибрати голови Верховної Ради Литовської СРСР та його заступників. Потім передати повноваження: обрані депутати ставали депутатами Верховної Ради Литви. Потім пройшов документ про назву відновлюваного держави – «Литовська Республіка», або скорочено «Литва». Після цього депутати внесли доповнення, що відтепер вони є депутатами Верховної Ради Литовської Республіки. Потім проголосували за акт про відновлення незалежності, де було сказано: «Висловлюючи волю народу, Верховна Рада Литовської Республіки постановляє та урочисто проголошує, що відновлюється здійснення суверенних прав литовської держави, потоптаних чужою силою в 1940 році, і відтепер Литва знову є незалежною державою».
Ми голосували не тільки руками, але і підписуючи свої картки для голосування (а не сам акт, як це було під час відновлення Литовської держави в 1918 році). Саме тому тих, хто проголосував, називають сигнатарами (підписантами). Їхні картки зберігаються в Держархіві Литви.
По акту про незалежність ми голосували в 10 годин вечора, вже в темряві, опівночі приймали Конституцію. Притому треба було денонсувати конституційні акти, нав’язані нам СРСР. Я передбачав, що нас будуть дорікати в порушенні радянської Конституції. А так у нас вже була своя.
Нас могли звинуватити в порушенні радянської Конституції, але у нас вже була своя
Перед виборами голови Верховної Ради ми говорили з головою компартії Бразауськасом віч-на-віч, без протоколу. Я йому сказав, що, по всій видимості, «Саюдіс» перемагає на виборах, що ми візьмемо на себе політичну відповідальність і виберемо нове керівництво. І додав: «Я не хочу конфронтації, якщо мене оберуть. Я вам пропоную співпрацю – запрошу вас стати одним із своїх заступників». Але він відразу відмовився, навіть не чекаючи голосування. На прощання я сказав Бразаускасу: «І все одно я вас запропоную на цю посаду, так що подумайте».
Мене обрали головою парламенту <91 голос, а за Бразаускаса 38 – The Insider>. Я йому запропонував посаду заступника, він відмовився, пояснивши це тим, що парламент, проголосувавши за іншого, висловив недовіру йому. Звичайно, він був ображений, а його соратники по компартії перебували в стані фрустрації. Вони не очікували такого результату. Чому?
Заднім числом я зрозумів, що наші опоненти погодилися на таємне голосування в надії, що під час голосування ще всяке може трапитися. Адже серед членів «Саюдиса», навіть обраних у Верховну Раду, все ще залишалося багато членів Литовської Комуністичної партії. А тут кандидатом на пост голови йшов їхній лідер – Альгірдас Бразаускас. Як голосувати: за лідера партії чи по совісті – за «Саюдіс»? Комуністи розраховували, що вірність партії переможе, але цього не сталося. Наприклад, став моїм заступником Бронюс Кузмицкас, філософ і взагалі дуже порядна людина, на той момент ще формально був комуністом. Деякі залишалися в КПЛ принципово: це дозволяло їм боротися з партією зсередини до тих пір, поки ми не відновимо незалежність. Казимира Прунскене, що стала першим прем’єром нової незалежної Литви, до останнього моменту не хотіла здавати партійний квиток. Але ми їй дали зрозуміти: очолити уряд країни, тільки що порвавшей з комуністичним СРСР, не може член комуністичної партії.
Так що, в якійсь мірі надії комуністів не були такі вже й безпідставні. Крім того, деякі депутати підходили до мене вже після мого обрання і чесно зізнавалися, що сумнівалися до кінця і збиралися голосувати за Бразаускаса, але мій виступ їх переконало більше.
Пам’ятаю, що свою промову я заздалегідь не готував. Написав її буквально на ходу, на коліні під час засідання, поки виступав Бразаускас. Я раптом усвідомив, що мені зараз доведеться говорити, а плану промови-то у мене немає ніякого! І я слухав Бразаускаса і позначав собі, що треба буде підкреслити. Я сказав, що моя політична програма – це програма «Саюдиса», а моральна програма – свобода та відродження Литви шляхом відновлення довіри до людської гідності.
12 березня вранці Бразаускас відправився в Москву. У Вільнюському аеропорту його зупинив кореспондент The New York Times Біл Келлер. Журналіст поставив йому питання, як він ставиться до рішення, прийнятого напередодні литовським парламентом. Бразаускас сказав: «Це погане рішення, воно принесе Литві багато бід». Наївний американець з подивом запитав: «Але ви ж самі за це голосували?». На що Бразаускас відповів: «У нас не було іншого виходу».
У парламенті, природно, відразу постало питання, чому його немає, чому він у Москві. Але я заступився за нього, сказав, що Бразаускас виїхав з мого відома, що, може бути, у нього будуть там можливості поспілкуватися з Горбачовим, і навіть вручити документи, прийняті новим Верховною Радою. Природно, цього не сталося. Документи вручив через два дні народний депутат Вайдотас Антанайтис, який з нашою делегацією був вхожий в Кремль.
Звичайно, Бразаускас поїхав не з моїм конкретним дорученням, а до свого партійному начальству. Я не знаю, що він робив у Москві. Бразаускас так ніколи і не відзвітував перед парламентом за цю поїздку. Правда, і ми цього ніколи не вимагали. Не хотіли загострювати і без того напружену ситуацію в країні.
І 10, і 11 березня Кремль ніяк не намагався зі мною зв’язатися. А 12-го ми самі написали лист Горбачову – дружнє послання з пропозицією почати переговори, щоб вирішити проблеми між нашими країнами. Саме двома країнами. Кремлю таке формулювання здалася неприйнятною. Навіть коли Горбачов приїжджав до Литви в січні 1990 року по партійній лінії (його направив Політбюро – мовляв, розхльобуй, що наробив, переконай литовців, щоб вгамувалися), я просив людей зустріти його гідно, оскільки це керівник сусідньої держави. Йому це передали, і він, мабуть, затаїв образу.
Після проголошення незалежності була економічна блокада. А разом з нею і дипломатична. Всім демократичним країнам Кремль настійно забороняв встановлювати з нами відносини. І вони частково послухалися, тому що не хотіли псувати відносини з Радянським Союзом. Тільки січневі події 1991 року, коли армія, «Альфа» і ОМОН намагалися захопити у Вільнюсі парламент і телевежу, і загинули люди, прорвали цю політичну блокаду. Першою незалежну Литву визнала Ісландія, а за нею – інші країни.
11 березня – переломний момент не лише в історії Литви. Ми все-таки зробили те, чого вони не хотіли. «Вони» – це саме Кремль, а не Москва, яку ми вважали містом Гавриїла Попова, Андрія Сахарова, Юрія Афанасьєва та інших діячів демократичного руху. Так от «вони» навколо Горбачова робили вигляд, що Литва вступила протизаконно, а, значить, можна її рішення не визнавати, денонсувати і вимагати «повернення до стану справ на 10 березня». І тоді, думали в Кремлі, оголошена Литвою незалежність не буде мати ніякого значення. Але вони помилялися. Те, що вже віджило свій вік, воскресити було не можна.