14 квітня Державна дума прийняла в третьому, остаточному читанні закон, що встановлює день військової слави Росії «3 вересня — День закінчення Другої світової війни (1945 рік) та скасовує прийнятий у 2010 році закон, де той же самий день військової слави був встановлений на 2 вересня. Причина тут одна — бажання президента Росії відрізнятися від решти світу, особливо від західних країн на чолі з США. Всі країни світу, крім Китаю, вважають днем закінчення Другої світової війни 2 вересня 1945, коли на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці був підписаний акт про беззастережну капітуляцію Японії. Серед підписали цей документ був і радянський генерал Кузьма Дерев’янко, представник Головного командування радянських військ на Далекому Сході при штабі командувача союзними військами на Тихому океані генерала Дугласа Макартура.
Мотивування перенесення дня закінчення війни на 3 вересня досить дивна. У пояснювальній записці до законопроекту зазначається, що указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 вересня 1945 року 3 вересня було оголошено Святом перемоги над Японією і днем всенародного торжества і що на радянській медалі «За перемогу над Японією» вибита дата «3 вересня 1945 року». Таким чином, автори законопроекту на чолі з головою комітету з оборони генералом Володимиром Шамановым прямо зізнаються, що йдуть слідом за Сталіним, якому було важливо мати інший день перемоги над Японією, ніж західні союзники. Далі — ще менш зрозуміло: «День перемоги китайського народу у війні опору Японії відзначається широко й щорічно 3 вересня». Чому китайські комуністи, прийшовши до влади в 1949 році, слідом за Сталіним зробили святом 3 вересня, зрозуміло. Але зовсім не зрозуміло, чому сьогодні так повинно надходити російське керівництво.
Радянські та американські моряки святкують капітуляцію Японії (Аляска, США)
У висновку на законопроект, даному думським комітетом з оборони, стверджується, що «успішні дії радянських військ у боях з японською армією в Маньчжурії, на Південному Сахаліні і Курильських островах мали вирішальне значення для наближення закінчення Другої світової війни». А ось це просто не відповідає дійсності.
Оголошення Радянським Союзом 8 серпня 1945 року війни Японії і полон радянськими військами Квантунської армії мало, всупереч поширеній в Росії думку, не військове, а лише політичне значення. Сам факт вступу СРСР у війну з Японією позбавив Токіо останніх надій на те, що Москва може виступити в якості посередника для переговорів з США і їх союзниками для досягнення мирної угоди, відмінного від беззастережної капітуляції. На такий результат японці сподівалися аж до 8 серпня. Американці та їх союзники повністю панували на морі і в повітрі. У японців не було достатньої кількості транспортних літаків для евакуації Квантунської армії і, що ще важливіше, практично не було для них пального. До того ж суду, що вийшли з маньчжурських портів, і літаки, що злетіли з маньчжурських аеродромів, у своїй більшості були б знищені американською авіацією, линкорами, крейсерами і підводними човнами. З цієї ж причини не можна було використовувати і промисловий потенціал Маньчжурії для оборони Японії. Маньчжурія вже тоді для Японії не мала ніякого військового значення. Це доводиться тим, що Токіо готовий був повернути Москві не тільки Південний Сахалін і Курильські острови, але і Дальній з Порт-Артуром, а також погоджувався на демілітаризацію Південної Маньчжурії в якості плати за посередництво для початку переговорів з американцями.
Моряки Амурської військової флотилії, збройні ППШ, спілкуються з мешканцями міста в Маньчжурії
Однак Сталін на японські сигнали не відповідав. Він знав, що американці ні на який інший варіант, крім беззастережної капітуляції, не підуть, а всі території, які пропонували японці, він розраховував захопити в результаті короткої переможної війни. Строго кажучи, після оголошення війни Японії радянські армія і флот взагалі могли не вести ніяких бойових дій. Для Японії вироком стало саме оголошення війни Сталіним. Застосування ж США атомних бомб показало японському керівництву, що його розрахунок на тривалий опір після висадки союзного десанту на Японських островах провалився і становище безнадійне. Нагадаємо, що 13 серпня, перед самим оголошенням про капітуляцію Японії, американське командування вирішило, що якщо капітуляції не піде, то в серпні на Японію буде скинута ще одна бомба, потім ще по три бомби у вересні і жовтні, після чого 1 листопада повинна була піти висадка американських військ на великий японський острів Кюсю. Дії радянських військ при цьому взагалі не бралися до уваги.
Але вже 10 серпня, після другої атомної бомбардування, японський уряд вирішив прийняти Потсдамську декларацію союзних держав з вимогою беззастережної капітуляції, хоча ще не оголосив про це. За словами міністра закордонних справ Сигэнори «тепер, після атомного бомбардування і вступу росіян у війну проти Японії, ніхто в принципі не заперечував проти ухвалення Декларації».
Радянський лідер був обізнаний про те, що в американців з’явилася атомна бомба, і припускав, що його можуть використовувати проти Японії. Микита Хрущов згадував: «Я був присутній у Москві при розмові, коли Сталін квапив воєначальників як можна швидше почати операції проти Японії, інакше вона капітулює перед США і ми не встигнемо включитися у війну. У Сталіна були тоді сумніви, чи стануть американці тримати дане ними раніше слово. Думав, що можуть і не стримати». При плануванні Маньчжурської операції Ставка і командувачі фронтами вважали, що війна з Японією триватиме не менше двох місяців. В реальності ж бойові дії тривали всього тиждень. Після заяви імператора про готовність Японії капітулювати організований опір припинився. Продовжували битися лише ті частини і солдати, до яких не дійшов наказ.
Що ж стосується Квантунської армії, то в серпні 1945 року це була лише бліда тінь колишньої величі. Більшість її дивізій були сформовані тільки в липні — на початку серпня 1945 року замість тих, що давно вже були перекинуті на острови Південних морів і в Південний Китай. Багато з них не мали артилерії і мали проблеми з пальним і боєприпасами. Японське командування вважало, що по боєздатності така дивізія поступається звичайній повнокровним піхотної дивізії в 5-6 разів. Там переважали ненавчені призовники із студентів та інвалідів, які раніше не підлягали призову. Японським військам катастрофічно не вистачало озброєння, боєприпасів, пального. Проти повністю боєздатних 34 розрахункових стрілецьких і механізованих дивізій і 18 розрахункових танкових бригад Забайкальського фронту з боку Японії діяли 9 піхотних дивізій, 5 змішаних бригад і 2 танкових бригади, чию сукупну боєздатність японське командування оцінювало як менше чотирьох піхотних дивізій. Боєздатність щойно сформованих танкових бригад не була оцінена, але, враховуючи, що вони так і не вступили в бій і відступили, залишивши всю техніку, їх реальна боєздатність була близька до нуля.
Що ж стосується Квантунської армії, то в серпні 1945 року це була лише бліда тінь колишньої величі
Танки були легкі і застарілі, але й вони через відсутність пального і підготовлених екіпажів так і не змогли вступити в бій. Також була відсутня протитанкова артилерія. Проти 18 розрахункових дивізій 2-го Далекосхідного фронту японці мали 3 окремі змішані бригади і 3 піхотні дивізії, еквівалентні всі разом боєздатності 1,1 піхотної дивізії. Розгорнуті проти 43 розрахункових дивізій 1-го Далекосхідного фронту 12 піхотних дивізій, 2 змішані, 1 мобільна бригада та 1 прикордонний полк були еквівалентні по боєздатності 2,8 піхотним дивізіям. При такому співвідношенні сил у Квантунської армії не було шансів протистояти наступу трьох радянських фронтів. Але й евакуюватися вона не могла, так що капітуляція була неминуча.
І на закінчення необхідно згадати про те, що радянські війська встигли відзначитися в Маньчжурії зовсім не святковими справами. Червоноармійці вбивали, ґвалтували і грабували перш за все жило в Північно-Східному Китаї японське цивільне населення. З японськими колоністами розправлялися і китайці, які натерпілись в роки японської окупації. Але червоноармійці були більш жорстокими. Один з уцілілих японців згадував: «…якщо ти натикався на маньчжурів (китайців), то вони відбирали у тебе все. Але найжахливішими були червоноармійці. Вони вбивали японців просто заради того, щоб убити. Я бачив багато трупів, поштриканих багнетами. Гори і гори тіл…». Всього, за японським оцінками, радянські війська вбили в Маньчжурії близько 11 тисяч мирних японських громадян. І помстою ці злочини не поясниш. Адже японці на радянській території не воювали. Діставалося і китайцям, яких тим більше мстити було не за що. Американський офіцер, який опинився в ці дні в Шеньяні (Мукдені), свідчив: «Червоноармійці займаються тільки грабежами і вбивствами. І вони грабують не тільки японців. Деякі солдати носять відразу десяток наручних годин…».