Днями у видавництві «Віче» вийшла книга «Сталін, Іван Грозний і інші», в якій фахівець з історії та культури сталінської епохи Борис Ілізаров простежив, як ще з 1920-х років формувався і заглиблювався співчутливий інтерес радянського вождя до фігури кривавого царя і як згодом на основі цього інтересу в нашій країні виник справжній культ Івана Грозного (тепер дає рецидиви і в путінській Росії). У 1940-і роки цей культ відбився і в історичній науці, і в художній літературі, і в кіно (знаменитий фільм Сергія Ейзенштейна), і в театрі.
The Insider пропонує вашій увазі уривок з книги, в якому розповідається про те, як в роки Великої Вітчизняної війни маститий письменник Олексій Толстой принижено запобігав перед Сталіним, домагаючись найвищого схвалення своєї апологетической драматичної дилогії «Іван Грозний».
У своєму архіві Верховний головнокомандувач зберіг три листи Толстого з приводу п'єс. Архів він формував сам, тому наявність листів говорить, що господар розумів їх значення. Відповідні листи Сталіна невідомі, швидше за все їх не було зовсім, так як свої рішення і думки він дуже часто передавав в усній формі по телефону або через чиновників. Судячи з першого листа, Толстой в кінці травня – початку червня 1943 році закінчив другу, зовсім нову п'єсу в складі дилогії «Іван Грозний», назвавши її «Важкі роки». Спочатку запропонувавши її для ознайомлення Щербакову і Храпченко, він якийсь час чекав від них дозволу на постановку і друкування, але вони, навчені недавнім досвідом, відхилялися від оцінки нової п'єси і її оприлюднення. До цього часу вони вже підросли до великих партійних бюрократів, позбавлених всілякої ініціативи. Ось портрет Щербакова зразка 1943 р .: «Китель, золоті погони генерал-лейтенанта, окуляри. Як і раніше – товстий, але – більш підібраний. Очі свіжі. Зустрів стоячи. Привітався. Ввічливий. І дуже спокійний ». Такого не умовиш і не «об'їдеш».
За їх чи порадою або самочинно, але Толстой вирішив звернутися безпосередньо до Сталіна, пославши йому текст п'єси і супровідний лист такого змісту:
«2 червня 1943 р
Вельмишановний Йосип Віссаріонович, я послав Вам п'єсу «Важкі роки», – другу частину драматичної повісті «Іван Грозний». П'єса охоплює ті роки, 1567-1572, які для російської історіографії були найбільш темні, так як архівні документи того часу загинули, або були свідомо знищені; лише тільки тепер радянські історики (Віппер, Бахрушин і ін.) пролили світло на цей час.
«Важкі роки» – самостійна, закінчена п'єса, яка може йти на сцені – поза зв'язком з першою частиною.
Драматична повість «Іван Грозний» розпочато в найважчий час – в жовтні 1941 р (п'єсою «Орел і орлиця»), коли з усією силою, з усією необхідністю потрібно було розворушити, по-новому зрозуміти і залучити, як зброю боротьби, історію російської культури.
Історія радянського двадцятип'ятиріччя і невичерпні сили в цій війні показали, що російський народ – майже єдиний з європейських народів, який два тисячоліття сидить впевнено на своїй землі, – таїть в собі потужну, національну, своєрідну культуру, нехай до часу дозріває під непривабливою зовнішністю. Ідеї величі російського держави, непомірність завдань, спрямованість до добра, моральної досконалості, сміливість в соціальних переворотах, ломках і перебудови, м'якість і разом – хоробрість і завзятість, сила характерів, – все це – особливе російське, і все це надзвичайно яскраво виражено в людях XVI ст. І найяскравіший з характерів того часу – Іван Грозний. У ньому – зосередження всіх своєрідностей російського характеру, від нього, як витоку, розливаються струмки і широкі ріки російської літератури. Що можуть пред'явити німці в XVI ст.? – класичного міщанина Мартіна Лютера?
Перша п'єса «Орел і орлиця» була для мене досвідченим розумінням Грозного, становленням його характеру, в ній, як через вузьку щілину, проліз в XVI ст., Щоб почути голоси і побачити реальні образи людей того часу.
Друга п'єса «Важкі роки» – розповідь про справи Грозного. Зрозуміло, і думати було нічого втиснути в три з половиною листа п'єси все справи і події. Драматургія лімітована театральним часом, а в історичній п'єсі – і правдою історичних фактів. У «Важких роках» я не гвалтував фактів, а йшов по ним, як по віх, намагаючись зрозуміти їх зміст, намагаючись виявити їх причинність, загублену або перекручену істориками XIX в.
Дорогий Йосип Віссаріонович, моя п'єса «Важкі роки» лежить поки без руху. Я звертався до тов. Щербакову, але він не дав мені ні позитивного, ні негативної відповіді. Комітет у справах мистецтва не приймає жодного рішення. Малий театр з усією готовністю хоче здійснити постановку «Важкі роки», і він міг би показати постановку в кінці листопада, грудні.
Дуже прошу Вас, якщо у Вас знайдеться час ознайомитися з п'єсою, яка для мене – за всю мою літературне життя – найважче і найдорожчий витвір.
З глибокою повагою
Олексій Толстой ».
Тепер уже прямо вождю письменник, без докорів сумління, повідомляє про знищення архівних документів, посилається на авторитет істориків Віппера і Бахрушина, які нібито виправили становище на історичному фронті. В основному ж записка мало пов'язана з суттю п'єси, а оповідає про самих абстрактних речах: про велич і особливості російського народу, удревніть і спрощуючи до солодкавості його характеристики в новому, віпперовском дусі. Створюється враження, що Толстой до цього часу познайомився з другим виданням книги Віппера або з одним з доповідей, під час яких історик декларував подібні характеристики. Як і коли це сталося, невідомо, але, по крайней мере, Сергія Жадана не було на згаданому раніше виступі Віппера в Інституті історії в Ташкенті влітку 1942 р .; присутність академіка Толстого обов'язково б зафіксували в загальному списку учасників засідання. Ніхто не згадав і про присутність поважного і дуже примітного Віппера на читанні першого варіанту п'єси Толстого там же, в Ташкенті, і в той же рік. Швидше за все Толстой уважно прочитав друге видання книги Віппера, в заключній частині якої якраз йшлося про записках про Московії німців Штадена і Шлихтинга, як нових джерелах, невідомих історикам XIX в. Там же давалися характеристики російського народу.
У запобігливих листах вождю автор дуже вільно звертається з фактами своєї біографії і з історичними фактами взагалі. Він знову заявляє, що п'єса, розпочата в Зименках, вона ж є перша частина драматичної дилогії, тобто «Орел і орлиця», а ми знаємо, що це не так. Він пише улесливий панегірик російському народу, який не має відношення до змісту п'єси, в якій народу немає, але прямо наступний курсу, круто взятому напередодні війни на звеличення «старшого брата», навіть за рахунок спотворення і перебільшення історичних фактів. Як відомо, початок історії Стародавньої Русі (держави, а не народу) ледь перевищує тисячу років. Витоки російського народу, як і будь-якого іншого східнослов'янського, губляться у віках, але ніяк не можуть бути віднесені до початку нової ери. Звідки Толстой взяв, що «до часу» російський народ дозрівав «під непривабливою зовнішністю»? Що він мав на увазі? Постоли, сарафани, коси до колін, лазні «по-чорному» і хороводи? Все це були літературно-пропагандистські красивості і штампи, а йому дуже хотілося прилеститися до Сталіна, який напередодні війни особисто заправив пропагандистську машину великоруським самозамилуванням. Звідси і псевдолічностние характеристики різних химер, які не мають відношення до реальності, про що я вже писав. Але Толстой на цьому не зупиняється, він знаходить в особистості Грозного «зосередження всіх своєрідностей російського характеру». Не можу навіть припустити, з яким почуттям Сталін читав ці рядки. Задоволення? Чи розраховував він на такий ефект від своєї затії з «історичної реабілітацією» царя, який прославився особливою жорстокістю, чого він сам ніколи не заперечував? Він швидше приміряв образ царя на себе самого, ніж на російський народ, і йому потрібен був жорстокий, але в разі потреби, а не добренький, «ліберальний» цар, щоб виправдати незрозумілу для сучасників свою жорстокість до того ж народу.
У запобігливих листах вождю автор дуже вільно звертається з фактами своєї біографії і з історичними фактами взагалі
І останнє, що хочеться відзначити, читаючи лист Толстого через 73 роки після його відправлення. Він пише: «У« Важких роках »я не гвалтував фактів, а йшов по ним, як по віх, намагаючись зрозуміти їх зміст, намагаючись виявити їх причинність, загублену або перекручену істориками 19 в.». У новій п'єсі Толстой дійсно не гвалтував історичні факти, але тільки тому, що там їх немає. Толстой плюнув на достовірність і написав літературний твір «за мотивами» історії царювання Івана Грозного … З історичної точки зору річ вийшла помилкова, але здатна захопити недосвідченого читача в якості однієї з літературних інтерпретацій «пристрастей людських». Герої цієї п'єси мають таке ж відношення до реального життя другої половини XVI ст., Яке відношення мають, наприклад, герої п'єси Альбера Камю «Калігула» до давньоримських героям. Толстой нарешті виконав поставлене завдання: він створив реабілітаційну річ, але художніми засобами – за допомогою літературних образів, емоцій, конструювання сценічної реальності …
Сталін раз по раз змушував Толстого жити поза звичною стихії, занурюватися в псевдоісторію, і письменник з готовністю йому служив, але інстинкт великого художника примушував повертатися в комфортний літературний світ. Сталін цього ніяк не міг зрозуміти і наполегливо продовжував заганяти видатний талант письменника в пропагандистське стійло.
Судячи з наступного листа Толстого, Сталін відповів йому на першу посилку серією чергових зауважень, після чого автор хвацько відрапортував про виконання:
«16 жовтня 1943 р
Дорогий Йосип Віссаріонович!
Я переробив обидві п'єси. У першій п'єсі замість четвертої картини (Курбський під Ревелем) написав дві картини: взяття Грозним Полоцька і втеча Курбського до Литви. У другій п'єсі заново написані картини – про Сигізмунда Августа і фінальна: Грозний під Москвою. Оброблений смислово і стилістично весь текст обох п'єс; найбільш істотні переробки я зазначив червоним олівцем.
Художній і Малий театри з нетерпінням чекають: чи будуть дозволені п'єси.
Дорогий Йосип Віссаріонович, благословіть починати цю роботу.
З глибокою повагою
Олексій Толстой ».
Йосип Віссаріонович Олексія Миколайовича знову не благословив і через півтора місяці, навздогін вже другого листа, було відправлено третя:
«24 листопада 1943 р
Дорогий Йосип Віссаріонович,
Уже після того, як я послав Вам обидві перероблені п'єси – мені довелося в першій п'єсі «Орел і орлиця» написати ще одну картину, щоб конкретніше виступила лінія супротивної сторони, – феодалів і Курбського.
Таким чином, в першій п'єсі, яку я зараз посилаю Вам в останній редакції, замість четвертої – викинутої – картини зараз – три нових картини: 4-я, – взяття Грозним Полоцька, 5-я, княжий змову в Москві, пов'язаний з Курбським, і 6-я, втеча Курбського.
В інших восьми картинах, відповідно до нових картинами, посилена і загострена лінія абсолютизму Грозного. П'єса, мені здається, виграла від цих переробок і в історичній правдивості, і в посиленні ролі самого Грозного. Художній театр, Малий московський і ленінградський Великий драматичний дуже хочуть приступити до роботи. Але п'єси поки ще не дозволені до постановки і друку. Допоможіть, дорогий Йосип Віссаріонович, благословіть почати роботу в театрах, якщо Ви погодитеся з моїми переробками. З глибокою повагою
Олексій Толстой ».
На цей раз – «благословив». Можливо, патрон вирішив, що досить помучив письменника за давню зухвалу самодіяльність, коли він мало не сам себе призначив чергову Сталінську премію за перший, дуже недосконалий варіант п'єси? Але швидше за все благословив тому, що все про всіх знає вождь дізнався, що письменник, з такою любов'ю замучений ним протягом трьох років, захворів на рак легенів. Вони обидва були завзятими курцями і одного разу по-дружньому обмінялися улюбленими трубками. Хоча трубка навряд чи була тут першопричиною, з цим діагнозом жили недовго. Письменникові залишалося трохи більше року, а йому ще потрібно було дописати свою кращу книгу про Петра I. Але саме її він не встиг закінчити, на три роки прикутий вождем до «Івана Грозного», до військової публіцистиці і суєті державних справ. Мені дуже б хотілося дізнатися, що творилося в душі талановитого і цинічного Толстого, коли він відправляв свої чолобитні безпардонно недоучки-генсеку і раз по раз отримував від нього поучающие стусани? Навряд чи це коли-небудь з'ясуємо.