Сто років тому, 11 листопада 1918 року завершилася Перша світова війна, що стала «геополітичною катастрофою» для трьох європейських імперій: Німеччини, Австро-Угорщини та Росії. У нашій країні уявлення про цю катастрофу своєрідне: досить сказати, що, за недавнім опитуванням Вцвгд, майже половина громадян впевнена, що Росія в Першій світовій війні перемогла. Результат війни багато в чому визначив реальну історію ХХ століття. Але чи могло все скластися по-іншому? Про це розмірковує історик Борис Соколов.
Перша світова війна, що завершилася фактичної капітуляцією Німеччини у Комп’єні 11 листопада 1918 року, ознаменувала собою закінчення «великого» XIX століття, почався з Великої Французької революції, і відкрила століття світових воєн і революцій, який тривав з 1914 по 1991 рік – рік розпаду СРСР і остаточного краху комунізму в Європі. Війна 1914-1918 років стала першою з воєн нового типу, які згодом стали називати тотальними. Після завершення Кримської війни і аж до Першої світової війни військові конфлікти між європейськими державами тривали не більше півтора років і втрати в них обчислювалися десятками тисяч, в гіршому випадку – першими сотнями тисяч чоловік загиблими. Війни залишалися справою армій і в мінімальній мірі зачіпали мирне населення, яке в основному зберігало колишній ритм життя.
Перша світова війна тривала 4 роки і 3,5 місяця, і в неї були залучені майже всі держави Європи. Бойові дії на суцільних позиційних фронтах весь цей час тривали майже безперервно і призвели до загибелі понад 10 млн військовослужбовців та значного числа мирних жителів. В ході війни в Османській імперії був здійснений геноцид вірмен (і айсоров), що спричинило за собою мільйони жертв. Ця війна зажадала небувалого напруження сил не тільки від армій, але і від всього населення. Першою з великих держав не витримала тягот війни Російська імперія.
Згідно з оцінкою американського дослідника Пола Кеннеді, в 1914 році національний дохід на душу населення становив у США 377 доларів, у Великобританії – 244, в Німеччині – 184, у Франції – 153, в Італії – 108, в Австро-Угорщині – 57, в Російській імперії – 42 і в Японії – 36 доларів. Таким чином, з великих держав Росія була найбіднішою країною. При цьому саме російська армія понесла найбільші втрати вбитими серед усіх армій – 2,2 млн осіб. Найважчими були її втрати у боротьбі проти німецької армії: співвідношення кількості вбитих було 7:1 на користь німців. З австро-угорською армією російська армія воювала на рівних, і число вбитих було приблизно однаковим з обох сторін. Втрати ж турків були значно більшими, ніж втрати росіян. Великі втрати і невдачі в боях проти німців породили в російській армії «немцебоязнь». Багато генерали не вірили, що російська армія здатна успішно протистояти німцям.
Суперечності між багатими і бідними в Росії були особливо гострими, оскільки бідні, тобто ті, хто існував на межі фізичного виживання, складали більше половини населення імперії. Відповідно, і прірва між офіцерами і солдатами в царській армії і особливо на флоті була найбільшою порівняно з іншими учасниками війни, що і призвело до масового винищення офіцерів солдатами після початку революції 1917 року.
У ретроспективі, коли ми знаємо реальний стан російської армії та суспільства до початку 1917 року, що революція здається неминучою. Великі втрати під час Брусилівського прориву і подальших битв літа і осені 1916 року підірвали моральний дух військ. З осені 1916 року в російській армії різко посилилися антивоєнні настрої, а в країні наростало страйковий рух. Солдати втомилися від війни, цілей якої вони не розуміли, а майже всі кадрове офіцерство виявилося до того часу виведено з ладу. Офіцери ж воєнного часу – випускники шкіл прапорщиків — часто не мали необхідного командирського досвіду і авторитету у підлеглих.
У листопаді 1916 року один з офіцерів розташованої в Могильові Ставки писав в Думу: «Дайте нам світ, ось гасло теперішніх солдатів». У зведенні настроїв в арміях Західного та Північного фронтів, представленої МВС уряду на початку 1917 року, зазначалося: «Можливість того, що війська будуть на боці перевороту і повалення династії, припустима, так як, люблячи царя, вони все ж дуже незадоволені всім управлінням країною».
У країні виник транспортний і продовольча криза. Із-за наростаючого розлади транспорту в кінці 1916 року фронти отримували тільки 61 % необхідного продовольства, а в лютому 1917-го – лише 42 %. Напередодні революції на найближчому до Петрограду Північному фронті продовольства залишилося всього на два дні. Брак продовольства в Петрограді і спровокувала народні хвилювання, які призвели до Лютневої революції.
У приватному листі, відправленому 9 (22) січня 1917 року, який перебував у відпустці через хворобу начальник штабу верховного головнокомандувача генерал Михайло Алексєєв з тривогою говорив про прихід на керівні посади «малодосвідчених людей, від чого страждають військові та політичні інтереси країни: «Але в тій чехарди, яка нині існує в рядах уряду, доводиться забувати про ці інтереси і бажати лише одного, щоб не занадто дорогою ціною заплатити за ту безтолоч, яка так невчасно, але надовго запанувала в Петрограді».
Прийдешню катастрофу відчував і колишній народоволець, а згодом переконаний монархіст Лев Тихомиров. 22 жовтня/4 листопада 1916 року він записав у щоденнику: «Майже нестерпно сидіти і чекати загибелі. Нас задушает всередині «продовольчий питання», а ззовні виявилася явна наша нездатність воювати з німцями. Армія – деморализовалась вкінець. Вона вже не вірить в себе. А вже тут, у тилу, здається – ні єдиної душі, яка б вірила в який-небудь добрий результат війни». Ну, а після Лютневої революції нездатність Тимчасового уряду вийти з війни, вирішити продовольчу і аграрний питання призвели до Жовтневої революції, приходу до влади більшовиків і сепаратного миру.
Зараз модно стверджувати, що у Росії вкрали перемогу, якби не Лютнева революція і супутній їй змова генералів і думських діячів, принудивших до зречення Миколи II від престолу, Російська імперія опинилася б у «клубі переможців» і реалізувала свої вікові сподівання, отримавши Константинополь і протоки, Західну Вірменію, інші турецькі території і Східну Галичину, а також об’єднала Польщу під своїм скіпетром.
Ну, щодо змови генералів – це міф. Генерали дійсно не намагалися придушити Лютневу революцію, але тільки тому, що, знаючи настрої солдатів, розуміли, що не вдасться знайти таких частин, солдати яких будуть стріляти у своїх братів – повсталих солдатів, матросів і робітників. А в зречення Миколи генерали бачили єдиний спосіб зупинити революцію і зберегти армію. Але навіть якщо уявити собі чудо, що Російська імперія протрималася до кінця 1917 року (саме стільки, за оцінками експертів, протрималася б Німеччина, коли б не революція в Росії) і знизала плоди перемоги, — це не зняло б тих проблем, які викликали Лютневу революцію і подальший розпад Російської імперії.
Росії довелося б тоді контролювати всю Польщу, де третина населення ніколи не жила в складі Російської імперії. З приєднанням Східної Галичини – головного українського культурного і політичного вогнища того часу — посилився б і український національний рух. Російському уряду в Туреччині довелося б вирішувати проблему з рухом Мустафи Кемаля-паші, і, як показує реальний досвід британської окупації Проток і Константинополя, інші держави Антанти фактично об’єдналися проти неї, так що досить скоро Росії довелося б піти з Туреччини, можливо, лише зберігши частину Західної Вірменії.
Але ще важливіше інше. Починаючи з кінця 1916 року царський МВС думало, як безболісно провести демобілізацію армії після закінчення війни, пам’ятаючи, скільки проблем доставила демобілізація Маньчжурської армії після закінчення російсько-японської війни, в розпал першої російської революції. Можна не сумніватися, що після завершення Першої світової війни демобілізація армії проходила б з ще більшими ексцесами. Мільйони селян у солдатських шинелях, озброєні і звикли вбивати, повернулися б додому і стихійно почали б «чорний переділ». Адже уряд не збирався йти в аграрному питанні далі столипінської реформи, яка не задовольнила сподівань переважної більшості селян.
В цих умовах невдовзі після закінчення Першої світової війни нова революція була б неминуча. Правда, у неї напевно був би більш цивілізований характер, ніж у реальному Лютневої революції. Оскільки війна вже скінчилася, розправ над офіцерами було б менше. Досить швидко було б скликано Установчі збори. Так як гасло світу був би вже не актуальний, у більшовиків не було б можливості не тільки захопити владу, але й стати впливовою політичною силою, і в Установчих зборах вони отримали б ще менше місць, ніж на виборах в кінці 1917 року. До влади в новій Російській республіці прийшли б есери (можливо, в коаліції з меншовиками) – по суті селянська партія, аналогічна тим, які в міжвоєнний період якийсь час перебували при владі в Польщі, Румунії, Литві та деяких інших країнах Європи. Була б прийнята эсеровская аграрна програма, яка насправді була реалізована в ленінському Декреті про землю.
Що ж до національного питання, то після революції всім національностям була б надана широка автономія. Польща і Фінляндія відпали б відразу, а через деякий час, відсутність війни та більшовицької диктатури, в умовах демократії, за ними швидше за все пішли б Україна, Литва, Латвія, Естонія і Бессарабія. І розпад імперії цілком міг би відбуватися відносно мирно, по тому ж сценарію, що і розпад СРСР в 1991 році.
Але, повторю, ця картина не мала жодних шансів втілитися в дійсності. А чи був шанс у творців Версальського миру побудувати Європу так, щоб запобігти нову світову війну? Думаю, що був, якби проголошений президентом США Вудро Вільсоном «принцип національностей» був послідовно проведений по відношенню не тільки до переможених, але і до новоутвореним державам, а переможені, передусім Німеччина, були задавлені непосильним тягарем репарацій.
Так, якщо б утворилася після розпаду Австро-Угорщини республіці Німецька Австрія у складі сучасної Австрії та населених переважної німцями районів Чехії (Судетська область), з урахуванням ясно вираженої волі населення, в тому числі і на ряді плебісцитів, було дозволено приєднатися до Німеччини, то, ймовірно, реваншизм у Німеччині був би значно зменшився. Тоді з’явилася б можливість побудувати якусь подобу європейської рівноваги, де Німеччина в якійсь мірі врівноважувала б гегемонію Франції на континенті. Як відомо, на принципах підтримки рівноваги і рівноправності переможеної Франції була влаштована Європа на Віденському конгресі 1814-1815 років, що дозволило протягом ста років після завершення наполеонівських війн уникати нової світової війни. Однак нового Меттерніха і нового Талейрана серед творців Версальської системи не знайшлося. А якщо б знайшлися, бути може, франко-німецьке примирення відбулося вже після Першої світової війни і з’явився б шанс вже тоді закласти основу майбутнього Євросоюзу.