Я бачив, як тут знищували поляків, євреїв, українців, циган, – розповідає Іван Іванович, — Однак першими в 1939 році тут репресували росіян. До них пощади не було. Під статтю «зрада Батьківщини» потрапили також місцеві українці-москвофіли і багато інших… Їх вбили наші, руські».
Львів’яни шукають серед розстріляних своїх рідних у подвір’ї в’язниці № 1. Львів, 3 липня 1941 р.
Івану Івановичу під дев’яносто. Уродженець невеличкого містечка в Середній смузі Росії, він був посланий до Львова радянським розвідником. Працював землевпорядником. Був свідком німецько-фашистської окупації. Пізніше брав участь у боротьбі з українським націоналістичним підпіллям. Після виходу у відставку Іван Іванович очолював велику господарську організацію, построившую у Львові та області багато важливі об’єкти. Він попросив злегка змінити його ім’я. Бояться йому нема чого, мовляв, тут немає секретів. Все у Львові це знали. «Я добре живу у Львові, — каже Іван Іванович, — Україна платить мені генеральську пенсію, і я ні в чому не потребую».
Після революції в Росії в 1917 р. Львів став важливим перевалочним центром для російської еміграції. Через Львів емігрували багато відомі люди, письменники, військові, політичні та духовні діячі. Київський Митрополит Антоній (Храповицький), що згодом став главою Російської Православної Церкви Закордоном писав у спогадах, як він і єпископ Євлогій ( згодом митрополит і керуючий російськими православними парафіями Московської Патріархії в Західній Європі) потрапили з революційної Росії в тихий і благополучний Львів без копійки грошей і були радо прийняті греко-католицьким Митрополитом Галицьким Андрієм (Шептицьким), що забезпечив духовних владик грошима і помогшего продовжувати свій шлях. У Львові осіли солдати і біженці, які пішли із Росії із залишками розбитої Добровольчої армії генерала Денікіна.
Напередодні приєднання Західної України до СРСР у Львові жило 2,5-3 тисячі росіян, діяли дві російські гімназії, виходила газета російською мовою. Російська життя концентрувалося навколо Георгіївського собору (на нинішній вулиці Короленка). При Львівському університеті існував Російський студентський союз (не плутати з Русинським союзом, який там теж був). Ці російські люди першими стали жертвою чекістів.
Першими розстріляними чекістами в злопам’ятною в’язниці по вул. Лонського були російські люди, мешканці Львова. Шкода, що коли вже про незалежній Україні там створювався музей і були встановлені меморіальні плити, то не згадали росіян разом із розстріляними там українцями, поляками та євреями. За словами львівського краєзнавця Марко Симкина українська влада Львова не хотіли ніяких згадок росіян. Схоже, що для деяких українських діячів неймовірно чути, що жертвами сталінського терору були ще хтось, крім українців. Кілька років тому у Львові було створено Товариство дітей репресованих. Мій батько Борис Дорфман добре відомий у Львові громадський діяч теж пішов туди записуватися, тому, що його батьків заарештували одразу після радянської окупації. Мій дід Муня (Мендель) Дорфман загинув у Степлаге в 1942 році, а бабуся Молка Дорфман вижила в Красноярському краї, а потім все життя її переслідували і заарештовували. У суспільстві тата здивовано запитали, що, мовляв, євреїв теж репресували? Втім, на встановленому на Янівському цвинтарі пам’ятник репресованим, росіяни жертви згадані разом з іншими національностями.
Меморіал жертвам політичних репресій 1941 р. у Львові
Одночасно арешти, розстріли і депортації російських людей йшли і там, де росіяни ніколи не були емігрантами – на Волині, Поділлі та Ковельщині, які до 1918 року входили до складу Російської Імперії. Активіст Російського Культурного центру у Львові, почесний член Російського товариства ім. А. Пушкіна, організатор багатьох літературно-музичних вечорів у Російському культурному центрі, доцент Львівського університету 85-річна Лідія Смыкалова багато років була другом нашої сім’ї. Лише в 2007 році вона розповіла свою історію, яку їй доводилося приховувати все життя. Лідія зросла в маєток на Волині. Коли прийшла радянська влада, їй довелося ховатися в хаосі, породженому сталінськими репресіями. У Львові вона зустріла і вийшла заміж за молодого партійця, присланого сюди «на зміцнення кадрів». За його широкою спиною вона вціліла. Нікому в голову не могло прийти, що миловидна русява жінка, дружина відповідального партійного працівника насправді з родини ворога народу. Вона розповіла свою історію страху і страждань.
Долею росіян у Львові і на Західній Україні багато займався чудовий історик і археолог, професор Ігор Свєшніков.
Свєшніков здобув міжнародну популярність своїми археологічними розкопками на полях боїв біля Берестечка, де польські війська розбили козаків Богдана Хмельницького та союзних йому кримських татар. Свєшніков виявив під Звенигородом (Львівська область) перші українські берестяні грамоти, досліджував сліди первісної культури на Львівщині та Рівненщині. Йому належить опис заповідника «Козацькі могили».
Однак Ігор Кирилович мав у радянський час свою таємницю. Він був сином царського офіцера і виріс у маєтку в селі Хотин на Волині. Свєшніков зібрав великий матеріал про знищених російських людей Західної України. Проте ні в радянських, ні в пост-радянських часів ця тема у Львові не могла бути піднята. Львівський краєзнавець Марко Сімкін бачив ці матеріали у Свєшнікова, але не знає, куди вони поділися після його смерті в 1995 році. Нічого Не відомо про долю матеріалів львівському краєзнавцю і екскурсоводу Тетяні Сукоркиной, добре знала Свєшнікова. Сама Сукоркина теж відбувається з уцілілих росіян з Волині. Її предком був волинський віце-губернатор.
Іван Іванович і Марко Сімкін оцінюють кількість знищених російських людей в 25-30 тисяч. «Бути росіянином у Львові в очах органів автоматично означало, бути емігрантом, контрреволюціонером, зрадником Батьківщини, — говорив Іван Іванович, — Їх знищили тому, що вони були російськими». Це вже підпадає під визначення геноциду росіян, здійсненого росіянами. «Вони могли бути людьми різних національностей, — каже Тетяна Сукоркина. — Однак вони прийшли з Росії, говорили по-російськи і для львів’ян вони були росіянами». Накази про розстріл російських людей писалися і віддавалися тут російською мовою. «Мені часто доводиться пояснювати людям, які не знайомі з нашою історією, причину деякої напруженості та недовіри до росіян і взагалі російськомовним, приїжджих з Росії. – говорить Тетяна Леонідівна, — Ідеї більшовизму адже на наших теренах з’явилися в 1939 р…». Саме тоді почалися репресії, гоніння на релігію, заслання в Сибір і табори, а потім і депортація поляків, організація колгоспів, знищення приватної власності та інтелігенції і всі інші принади. Ось носіями цієї ідеології і виконавцями нових вимог, тобто цієї ненависної владою якраз були російськомовні люди. І у свідомості місцевого населення закріпилося переконання, що російська мова-це мова ворога. Це не має відношення до росіян, як до народу».
Джерело http://hvylya.net/analytics/history/genotsid-russkih-vo-lvove.html