Володимир Путін каже, що новий український президент Володимир Зеленський своїми заявами ще нічого не зіпсував. Виборці колишнього шоумена розраховують, що у нього є розуміння того, як завершити війну. Сам Зеленський направляє на переговори в Мінськ другого президента України Леоніда Кучму і анонсує існування якогось мирного плану, подробиці якого поки що не розкриваються.
У тих, хто спостерігає за політикою з боку, коротка пам’ять. Зараз вже мало хто віддає собі звіт в тому, що ми присутні при практично повному повторення подій п’ятирічної давності, коли президентом України був обраний Петро Порошенко, сьогодні зображуваний у Кремлі мало не як головний винуватець триваючого протистояння сусідніх країн. Володимир Путін тоді шанобливо відгукувався про «Петра Алексеевиче» — саме так він називав нового колегу (по батькові Зеленського російський президент так і не запам’ятав, що теж є важливим номенклатурним індикатором для кожного, хто стежить за кремлівськими настроями). Виборці Порошенко були переконані в тому, що обрання главою держави щодо помірного — на тлі лідерів партій Майдану — політика з хорошими зв’язками в Росії допоможе припинити війну і відновити територіальну цілісність. Сам Порошенко був щиро переконаний в тому, що партнери по врегулюванню — і Путін, зрозуміло, теж — тільки і чекають його мирного плану. Так, і Кучму першим послав у Мінськ саме Порошенко, тут ми теж спостерігаємо практично повний збіг дій. І збіг очікувань виборців, адже виборці Порошенко в 2014 році і виборці Зеленського в 2019 році — це нерідко одні і ті ж люди, так нічого не розуміли ні про себе, ні про власну країну, ні про Росії за минулі п’ять років. І приречені на таке ж нерозуміння і на такі ж помилки вже на наступних виборах — парламентських або президентських, не має рівно ніякого значення.
Виборці Порошенко в 2014 році і Зеленського в 2019 — це нерідко одні і ті ж люди, так нічого не розуміли ні про себе, ні про країну, ні про Росію
Я пішов би далі, значно далі і запропонував би простежити одну дуже просту закономірність новітньої політичної історії України. Українці постійно обирають своїм президентом людину, яка, на їх думку, зможе краще домовитися з Москвою, а потім в цих його можливості розчаровуються і самі громадяни, і Кремль. Так було в 1991 році, коли на перших в історії президентських виборах колишній секретар ЦК компартії України Леонід Кравчук впевнено обійшов лідера Народного Руху В’ячеслава Чорновола. Однак до 1994 року Кравчук вже сприймався в Москві мало не як «націоналіст», і Кремль зробив ставку на колишнього директора «Південмашу» Леоніда Кучму. А потім десять років з допомогою тиску, спецоперацій та обіцянок займався підкоренням переможця, волів «коливатися» між Москвою і Заходом.
А після Кучми ставка була зроблена на колишнього кримінальника Віктора Януковича — він уже не повинен був підвести, але в 2004 році завдяки Майдану до влади приходить не Янукович, а колишній банкір Віктор Ющенко — це як раз той випадок, коли вибір був зроблений не на користь кандидата, якого хотіла бачити Росія. При цьому Ющенко, між іншим, свій перший візит здійснив саме до Москви, намагався домовлятися, але марно. Там чекали свого дорогого Януковича — а коли дочекалися, коли українці у 2010 році виправили свою «помилку», новий президент раптово став прихильником асоціацію з Євросоюзом і для того, щоб повернути кращого друга в стійло, знадобилися кардинальні заходи впливу. Різкий крен Януковича в бік від асоціації спровокував новий Майдан, втеча відставного рецидивіста, Крим, війну і обрання Порошенка, на дипломатичні здібності якого була вся надія. А коли війна за п’ять років не завершилася і перспективи відновлення територіальної цілісності країни в осяжному майбутньому перестали проглядатися, українці проголосували за Зеленського, який стверджував, що для закінчення воєнних дій «потрібно просто перестати стріляти». І в перші ж дні його президентства отримали артилерійські обстріли українських позицій з боку окупованих територій Донбасу.
Війна за п’ять років не завершилася, перспективи відновлення цілісності країни перестали проглядатися, і українці проголосували за Зеленського
І мені, звичайно, цікаво, коли прийде розуміння того, що механізм російсько-українських відносин працює інакше, ніж його собі уявляють Путін, Зеленський (або будь-який інший український президент) і звичайний український виборець. Для Путіна — та й для багатьох співвітчизників Путіна — ніякої України, звичайно ж, немає, а є «один народ», бунтівна територія, більшість жителів якої хоче бути разом з братами (а з ким ще?), але виконання цього природного бажання заважають Держдеп і купка місцевих націоналістів. І, звичайно, коли президент, якого обирають для того, щоб він дружив і домовлявся з братами про спільне майбутнє, йде на поводу Держдепу і купки, він зрадник. Цей поки ще нічого не зіпсував, все зіпсували попередні.
Для пересічного українського виборця — і в цьому сенсі далекий від політики Зеленський, між іншим, такий же виборець — Росія просто сусідня країна з зрозумілими людьми. Країна, з якої краще дружити, ніж сваритися, і вже точно не потрібно воювати. Цей виборець щиро впевнений, що з Росією можна якось домовитися і співіснувати — Путін же не маніяк, як сказав недавно бізнес-партнер Зеленського Борис Шефір. Але цього виборцю в голову не приходить, що для Путіна Україна не Україна і Білорусь не Білорусь, а просто російські області. Він справді не розуміє, навіщо Путіну — і росіянам в цілому — Крим. Чому не можна просто жити і дружити, та ще й заробляти?
І це глибоке відмінність у менталітеті влади і народу — з явно вираженим державницьким, імперським свідомістю і влади — і народу — з очевидним постколоніальним, анархічних, практично побутовим уявленням про державу, робить будь-які російсько-українські домовленості недосяжними, в кращому випадку — недовготривалими. Росіяни і українці могли ужитися в одній імперії, у двох «братніх радянських республіках», але як дві держави вони в осяжній історичній перспективі ужитися просто нездатні. І при цьому обидва народи — і обидві еліти — не можуть цього усвідомити. Розуміння цього простого факту є хіба що у тієї самої «купки націоналістів», яку в Росії звикли звинувачувати у всіх бідах України, і у нечисленних російських демократів, яких можна перерахувати на пальцях однієї руки, тому що інші російські демократи продовжують вважати Україну поліпшеним варіантом Росії. Більше свободи, менше раболіпства, борщ, вареники з вишнями — але ми ж один народ!
Більше свободи, менше раболіпства, борщ, вареники з вишнями — але ми ж один народ!
Парадокс ситуації полягає в тому, що постійне бажання Росії запхати український фарш назад в імперську м’ясорубку перетворює готових до дружби — і навіть до колаборації — українців і вже тим більше обраного ними президента в союзника «купки націоналістів». Але при цьому розуміння того, чому не вдалося домовитися з Кремлем, так і не досягається. І оскільки президент у своєму прагненні захистити суверенітет країни зазвичай заходить далі, ніж хотів би його виборець, він негайно починає сприйматися як «націоналіст», і виборець починає озиратися в пошуках когось більш помірного. Ну а якщо президент готовий здавати суверенітет — як Янукович, — то виборець, який не хоче такої капітуляції, виходить на вулицю, а виборець, якому все одно, залишається вдома. І що в такому випадку робити президенту? І чи треба після цього дивуватися, що всі українські президенти, за винятком відчайдушно лавировавшего Кучми, — президенти одного терміну?
Так і буде продовжуватися в найближчому майбутньому, поки в Росії не виробиться «звичка» до окремої Україні, як окремої Польщі чи Фінляндії, і поки сама Україна не стане самодостатньою державою без чужої мови, культурного впливу та історичних стереотипів. Для того щоб вирішити українську проблему сьогодні, Росія повинна або окупувати всю її територію, принаймні до Збруча, або залишити в спокої всю її територію — але так як ні того, ні іншого Росія не в змозі зробити, її імперські конвульсії будуть ще довго резонувати з судомами становлення Української держави.
Віталій Портников