Після обвалу курсу рубля пройшло вже кілька днів, і цілком можна спробувати без паніки поміркувати про те, чим ця подія обернеться для влади і, звичайно ж, «глибинного народу».
Почнемо все-таки з людей.
Важливий момент, на який мало хто звернув увагу, – в обмінниках, незважаючи на схуднення рубля мало не на 15%, не було і немає ніяких черг. Пояснень цьому факту декілька:
1. Взагалі скільки-небудь значимі заощадження є тільки у меншості росіян, до якого належать передусім «середні класи», а це не більше 20% населення;
2. Найбільш забезпечені люди серед цих 20% вже давно перевели свої кошти у валюту (долари, рідше євро). Таку рекомендацію після девальвації 2014 року публічно давали практично всі фінансові експерти;
3. Значна частина власників банківських депозитів в минулому році, купившись на деяке зміцнення рубля, перевели в нього свої валютні вклади. Події 10 березня застали їх зненацька, і терміново бігти в долари при нинішньому курсі вже ризиковано — а раптом відскочить назад?
Я так докладно зупиняюся на відсутності черг в обмінники і взагалі банківської паніки, тому що це створює у влади ілюзію індиферентний ставлення населення до того, що відбувається з гривнею і з країною в цілому.
Відсутність черг в обмінники і банківської паніки створює у влади ілюзію індиферентний відносини населення
І дійсно: немає ніяких відкритих протестів проти ігор з Конституцією та «обнуленням» президентських термінів. Однак все набагато гірше. І без того паршиве настрій переважної більшості населення, вже не перший рік стикається у своєму повсякденному житті з реальним погіршенням через знецінення зарплат і пенсій, зримого зниження якості безкоштовної медицини, екологічних проблем, стає ще пасмурнее. Соціологія, яка, як відомо, в авторитарній державі мало що може показати, тим не менш дозволяє здогадатися про найвищою мірою недовіри «глибинного народу» до влади. Цей феномен після пенсійної «реформи» став поширюватися і особисто Володимира Путіна, навіть незважаючи на його недавні соціальні подарунки.
У людей склалася стійка думка, що оголошені виплати материнського капіталу при народженні першої дитини, обов’язкове безкоштовне гаряче харчування в початковій школі – це лише повернення народу невелику частину того, що вилучено або недоплатили за всі останні роки стійкого бюджетного профіциту і пухнущего від грошей Фонду національного добробуту.
Коли читаєш про те, що уряд в минулому році не змогло витратити 1 трильйон бюджетних грошей, виникає питання: а чому б не збільшити на цю суму зарплату бюджетників чи не провести позачергову індексацію пенсій?
Цей же феномен категоричного недовіри до влади проявляється і в оцінці рівня інфляції. Уряд повідомляє про досягнуті успіхи за цим напрямом макроекономічної політики і фахівці, в тому числі незалежні, з цим погоджуються. А «глибинний народ» каже: «Не вірю!» І наводить конкретні приклади із свого буденного життя, коли той чи інший товар, послуга в якомусь конкретному місті або селищі подорожчали не на 2%, а на всі 20%. А вже зараз, коли рубль знову різко знецінився і, як наслідок, буде через деякий час дорожчати продається в роздробі імпорт, це громадське тверде переконання ще більше зміцниться.
Уряд повідомляє про досягнуті успіхи, а «глибинний народ» каже: «Не вірю!»
У якомусь сенсі російське населення демонструє своєю поведінкою завидний стоїцизм. Всі останні роки навіть за офіційними даними реальні доходи повільно, але знижувалися. Тільки в минулому році було відзначено невелике зростання, отриманий, як вважають багато експертів, чисто рахунковим шляхом, а не в житті. У цьому році, якщо не станеться дива, рівень життя може вирости лише зовсім на мікроскопічну величину. А при чергових потрясінь з рублем динаміка реальних доходів може і зовсім піти в мінус. Але люди і далі мовчати, одночасно накопичуючи всередині себе масу негативних емоцій.
Скільки така ситуація може тривати?
Ще недавно, до потрясінь, що почалися 15 січня, я б стверджував, що це створює базис для стабільності режиму не менше ніж на 10-15 років. Чому саме такий термін? Справа в тому, що в 2000-ті роки реальні доходи, пенсії, зарплати в середньому зросли більш ніж в 2 рази. За 2014-2019 рр. ці параметри знизилися, за офіційними даними, приблизно на 15%. Тобто, на перший погляд, якщо наросший за період нафтогазового процвітання «жирок» в основному зберігся, то запас терпіння людей ще дуже великий. Тим більше що в 2019 році статистика рапортувала про «злам тренда», про перехід до стадії зростання рівня життя. Можливо, що якась частина суспільства цієї позитивної новини б повірила, але нас накриває давно очікуваний світова економічна криза, тригером якому стала пандемія коронавіруса. А тут ще ці незграбні ігри в рулетку російську нафтову, які найболючіше вдарили по їх ініціатору — Росії.
Тому 10-15 років запасу терпіння для незмінюваній і закапсулировавшейся влади вже немає. І справа, повторюю, не в сухих цифрах ослаблення рубля, а остаточно зруйновані ще залишалися десь глибоко в підкірці частини «глибинного народу» надіях на «путінське диво» повернення до «нормальності» буденного життя. Останньою краплею стало фактичне відкриття для Володимира Путіна можливості бути президентом до 2036 року, тобто для дуже багатьох росіян – довічно. Звичайно, теоретично кажучи, він може в 2024 році і відмовитися від такої перспективи, але в це ніхто не вірить. Якщо ще недавно Володимир Путін асоціювався у «глибинного народу» з відродженням Росії, її «вставанням з колін», то тепер ілюзії розвіялися – його мотивація в очах вже переважної більшості виявилася досить простий і розчаровує: він прагне влади заради влади. Упевнений, що будь-яка скільки-небудь відносно незалежна соціологія скоро на це натякне.
10-15 років запасу терпіння для незмінюваній влади вже немає
А тепер дуже важливий висновок для влади.
З такими суспільними настроями їй потрібно якомога швидше забути про досягнення національних цілей, закріплених у травневому (2018 року) в указі Володимира Путіна. Про який такий двократному зниженні бідності, стійкому збільшенні реальних доходів населення, прискорення технологічного розвитку та забезпечення темпів зростання економіки вище середньосвітових зараз можна всерйоз говорити? Про які «прориви» в «світле майбутнє» XXI століття йде мова? І ніяка статистика не допоможе відзвітувати про такі досягнення.
Якщо Сталін, як повторюють його шанувальники, прийняв країну з сохою, а залишив з атомною бомбою, то зроблено це було рівно таким же способом як фараони будували собі піраміди. Увійти в високотехнологічну епоху, коли головною рушійною силою стає мозок не тільки еліти, але і практично будь-якого працівника, неможливо ніяким примусом, чергуванням хазяйського батога і слизываемого з тієї ж долоні пряника масованою пропагандою, выносящей з мозку залишки критичного, самостійного мислення.
Що це означає на практиці для всіх нас, які намагаються зберегти свою особистість в засасывающем країну вирі архаїзму і дрімучості? Думаю, що, закінчивши ганебну епопею з конституційними поправками, Володимир Путін зверне свій погляд на різко погіршилася ситуацію в країні. Що ж він побачить? До 2024 року ще жити і жити, а проблемність швидко наростає, незважаючи на магічні заклинання про те, що найгірше позаду. Вихід один – поставити в центр політики чисто мобілізаційну порядку («нафта дешевшає, і ми тут нічого зробити не можемо», «оточені ворогами», «грядуть нові епідемії» тощо). Тоді і про «національні цілі» можна за замовчуванням не згадувати, як це сталося в урядовою програмою соціально-економічного розвитку Росії до 2020 року, навіть близько не виконаної ні по одному пункту.
Ось тоді на перший план вийде те, що я називаю «цифровий диктатурою», коли новітні технології (типу big data, програми розпізнавання осіб, тотального обліку не лише доходів, але і витрат кожної людини) будуть використовуватися за калькою орвеллівського Великого Брата.
Надія на те, що такий антиутопический сценарій не відбудеться тільки в одному: взявшись за такий проект, нинішня влада його просто-напросто провалить з-за непрофесіоналізму виконавців. Вже на що були досвідчені члени ДКНС, але і вони в серпні 1991 року не змогли успішно провести елементарний путч, який без проблем вдавався в будь латиноамериканській країні тієї епохи.
Росія вступила в період Великої Трансферу, але тільки не такого, про який ще недавно говорили політологи.