На тлі пандемії коронавіруса у багатьох країнах загострюються застарілі політичні проблеми. У Киргизстані каталізатором пристрастей стала несподівана пропозиція одного з депутатів відмовитися від парламентської форми правління. Про національної традиції змінювати Конституцію з будь-якого приводу розмірковує Аркадій Дубнов.
Напередодні 10-річчя квітневої революції Киргизія знову розбурхана. Ні, ніхто нинішню владу скидати не збирається. Не до цього — йде боротьба з коронавірусом, в декількох киргизьких регіонах введено надзвичайний стан, діє комендантська година. Справа в іншому, виникла ідея в черговий раз змінити конституцію. У республіці це давно стало улюбленою політичної забавою, чи не такою ж популярною, як козлодрание (кок-бору — національний вид спорту, в якому вершники борються за тушу козла).
За весь час пострадянської незалежності Основний закон Киргизстану міняли вісім разів. На цей раз потішити публіку вирішив депутат Жогорку Кенеша (національного парламенту) Курманкул Зулушев, який запропонував провести референдум і з’ясувати у співвітчизників, за якою формою правління вони хочуть жити – парламентською чи президентською.
Законопроект про референдум було внесено політиком ще 19 березня, але на сайті парламенту він з’явився лише 1 квітня у рубриці «Громадське обговорення». Характерно, що всупереч здоровому глузду ескіз бюлетеня в законопроекті допускає можливість поставити галочки одночасно «за» або «проти» обох, здавалося б, альтернативних варіантів.
Не виключено, що жартівники з апарату Жогорку Кенеша вирішили, що документом в самий раз з’явитися на публіці саме в день дурня. Однак колишній суддя Зулушев публічно заявив, що версію жарти не підтримує і налаштований цілком серйозно. Схоже, він дійсно виявив болючу точку в настроях частини співвітчизників, які вважають, що всі їхні негаразди та проблеми пов’язані з відсутністю сильної і освіченої влади, яку імовірно може забезпечити президентська республіка. Іншими словами, парламентська форма правління, введена в Киргизстані десять років тому після кровопролитного перевороту 7 квітня 2010 року, сместившего другого президента країни Курбанбека Бакієва, себе не виправдала.
Основний пафос прийнятої в тому році конституції полягав у прагненні прищепити країні «антитоталитарный вірус», не допустити концентрації всієї влади в руках глави держави, створити систему стримувань і противаг, головним елементом якої повинен був стати парламент. Вважалося при цьому, що саме таким чином вдасться нівелювати одвічну проблему Киргизії, історично розділеної на південь і північ. Традиційний трайбалізм, на який країна щоразу озиралась, коли їй потрібно було вибирати президента, залишається фундаментальною особливістю політичного життя країни. Представники півночі і півдня досі повинні чергуватися у кріслі глави держави. А парламент, по ідеї, повинен стримувати їх спроби узурпувати владу.
За весь час пострадянської незалежності Основний закон Киргизстану міняли вісім разів
Цікаво, що в 2010 році несподівану атаку на задуми киргизьких революціонерів відмовитися від президентської системи влади зробив тодішній глава Російської Федерації Дмитро Медведєв, який дуже емоційно відреагував на проведений в Киргизстані референдум: «Я не дуже собі уявляю, як модель парламентської республіки працювати в Киргизії. Чи Не перетвориться це в низку нескінченних проблем, перетасовок у парламенті, чи не призведе це до безконтрольного переходу влади від одних політичних сил до інших… чи не призведе це до розпаду держави?»
Чи колишнього російського президента можна назвати провидцем, але, якщо він дізнається про нинішньої ініціативи киргизького депутата поставити хрест на парламентській республіці, то йому, напевно, буде приємно…
Напевно сказав би: «хоп» (по-узбецьки — «добре» або «я ж попереджав») і покійний президент Узбекистану Іслам Карімов — якби дожив до нинішніх днів. У 2010 році його реакція на бурхливі події в Киргизії була однозначно негативною, що не дивно: де це чувано, щоб в Середню Азію з її феодально-ханськими традиціями сильної влади могли проникнути бацили чужого їй парламентаризму?!
Одним словом, депутат Зулушев знатно влучив своєю пропозицією живим і мертвим президентам на більшій частині пострадянського простору.
Але слід зауважити, що антитоталітарна конституція аж ніяк не завадила одному з лідерів квітневої революції Алмазбеку Атамбаєву, обраному в 2011 році президентом країни, узурпувати владу через кілька років. У 2016 році Основний закон перекроїли таким чином, щоб забезпечити перехід основних владних повноважень від президента до прем’єр-міністра — цю посаду Атамбаєв збирався зайняти після чергових президентських виборів 2017 року. Проте фортуна відвернулася від нього, і нині четвертий президент Киргизстану коротає дні в СІЗО комітету нацбезпеки в очікуванні судового процесу. Атамбаєву належить доводити, що він не збирався влаштовувати державний переворот і не винен у вбивстві офіцера спецназу…
Антитоталітарна конституція не завадила одному з лідерів квітневої революції 2010 року Атамбаєву узурпувати владу через кілька років
Отже, жарт — не жарт, але в Киргизії ідея колишнього судді Зулушева породила бурхливу дискусію. Підтримали її поки не виявилося — принаймні, публічно. Критики ініціативи депутата зосередилися на наступному:
— вона невчасна і навіть злочинна, оскільки відволікає від всенародного протистояння коронавирусу
— вона підозріла, оскільки спрямована на відволікання уваги від паніки через стрімке поширення нової інфекції
— вона підозріла подвійно, оскільки спрямована на посилення президентських повноважень, а країна вже знає, чим це обертається для неї,
— вона підозріла втричі, оскільки передбачає проведення попередньої кампанії за або проти в умовах надзвичайного стану, коли обмежені права і свободи людей, позбавлених можливості протестувати. Крім того, якщо референдум, як вважають, буде суміщений з парламентськими виборами, попередньо призначеними на 4 жовтня, то, як кажуть, противники плебісциту, багато недосвідчені люди будуть голосувати за зміну форми правління особливо не замислюючись, автоматично — подібно до того, як це сталося в 2016 році, коли атамбаевскую перекроювання конституції провернули, подверстав її до виборів у місцеві органи влади
вона незаконна, оскільки зміни до конституції повинні вноситися у межах нею ж передбаченої процедури. Якщо поправки мають бути прийняті парламентом, то поставити таке питання на голосування можуть не менше, ніж 61 депутат (проста більшість від спискового складу). Якщо ж зміни виносяться на референдум, то лише за ініціативою кваліфікованої більшості всіх депутатів (мінімум 2/3 — або 81 осіб)
— вона марнотратна, оскільки потребує майже півмільярда киргизьких сомів (близько 6 мільйонів доларів), і це в той час, коли країна просить допомоги у міжнародних фінансових організацій з-за загрози дефіциту бюджету в умовах неминучого економічного кризи.
У напруженій до краю суспільній атмосфері люди, звичайно, має право очікувати, що ЦВК, парламент і особливо президент країни оперативно дадуть ясну оцінку пропозицією переробити конституцію в дев’ятий раз. Особливо це актуально напередодні 7 квітня, коли будуть відзначати ювілей другий киргизької революції. Зауважимо, до речі, що зовсім недавно була і 15-річна річниця першої революції (24 березня 2005 року), яка повалила першого президента країни Аскара Акаєва, але, оскільки її бенефіціаром був, серед інших, повалений потім президент Курманбек Бакієв, влада вважала за краще не акцентувати на цьому увагу.
При цьому не видно поки жодної спроби проаналізувати причини того, чому багаторічна нескінченна круговерть навколо оновлення і перекроювання конституції поки практично не відбивається на виробленні цілей і сенсу киргизької державності та її місця в навколишньому світі.
Цікаво й інше. Ніхто публічно в громадському полі Киргизстану поки не ризикнув зазначити, що спонтанно виникло в країні, здавалося б, на порожньому місці, конституційна законотворчість, до дивацтва нагадує те, що відбувається нині в Росії, де спішно народжений процес практично довічного продовження повноважень нинішнього глави держави лише трохи загальмувався так не вчасно вибухнула пандемією коронавіруса. Причина цього, скоріше за все, в тому, що Киргизія при всіх історичних обставин залишається найбільш лояльною до Росії і найбільш залежною від неї частиною колишньої радянської імперії.