Днями Володимир Путін опублікував статтю про підсумки Другої світової війни в американському виданні The National Interest. Костянтин Еггерт уважно прочитав свіжого Путіна і виявив, що насправді ця стаття швидше не про війну, а про нездійсненних мріях самого Путіна.
Заголовок путінської статті не повинен вводити публіку в оману. Текст «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією та майбутнім» — не тільки й навіть не стільки про історію, скільки про сьогоднішній день і день завтрашній, яким вони в ідеалі бачаться з-за кремлівської стіни. Путін, як свого часу Йосип Сталін, любить вдаватися до історичних аналогій для обговорення нагальних питань. При всіх величезних відмінностях у сталінського і путінського режимів є спільні риси. До них відносяться особливу увагу лідерів до двох тем: глобальній політиці та історичної пам’яті. Жоден радянський чи російський лідер з часів Сталіна не приділяв такої уваги формуванню єдиного для всієї країни історико-патріотичного канону, покликаного виправдати і возвеличити влада. В свого роду нарисі-роздумі Путіна, опублікованому в четвер американським журналом The National Interest, а у п’ятницю — «Російської газетою», завдання пов’язані з першою темою вирішуються через апеляцію до другої. У матеріалі вистачає символізму, психологічної маніпуляції і красномовного замовчування незручних фактів. Але в кінцевому рахунку це досить ясне висловлення про сучасність.
Вже той факт, що стаття вийшла спочатку в Америці, і лише на наступний день в Росії, символічний: вона написана насамперед для західного читача. Її головні адресати — президенти США і Франції, а також прем’єр-міністр Великобританії плюс китайський диктатор Сі Цзіньпін. Але з товаришем Сі у Путіна видимих розбіжностей немає. А з рештою є.
Вибір партнера для публікації більш ніж красномовний. The National Interest — видання Центру за національні інтереси. До 2011 року він називався Центром Ніксона за мир і свободу. Його почесний президент — Генрі Кіссінджер, а виконавчий президент — улюблений гість російських державних телеканалів Дмитро Саймс, давній і цілком відкритий агент впливу Кремля у Сполучених Штатах. Таким він був названий безпосередньо в доповіді спецпрокурора Мюллера.
Путін любить зустрічатися з Генрі Кіссінджером і завжди надає йому підкреслена повага. Володимир Володимирович у захваті від «реалістичного» підходу колишнього державного секретаря США до питань світової політики і безпеки. Ініціатор (як тепер уже зрозуміло) фатального вояжу президента Річарда Ніксона в гості до Мао Цзедуну в 1972 році, Кіссінджер — сьогодні один з головних адвокатів путінського режиму на міжнародній арені, загітована за всеосяжну угоду Заходу як з Кремлем, так і з китайськими комуністами. І все це в ім’я світової «стабільності». Ціна — не тільки цивільні права і свободи росіян і китайців, але і неформальне визнання сфери привілейованих інтересів Москви на пострадянському просторі, а Пекіна — в Південно-Східній Азії. Вирощені Кіссінджером експерти, типу Саймса, невтомно пропагують ці ідеї в ЗМІ, академічному спільноти і на Капітолійському пагорбі.
Кіссінджер агітує за всеосяжну угоду Заходу з Кремлем і Китаєм
Історичні роздуми Путіна становлять приблизно дві третини тексту. Вони не нові. Президент Росії вже не перший рік намагається повернути в ужиток радянську версію історії Другої світової війни:
— в розв’язуванні війни винні насамперед Великобританія і Франція, які погодилися на поділ Чехословаччини в Мюнхені у 1938 році;
— пакт Молотова-Ріббентропа — вимушений крок;
— країни Балтії не захоплені, а «приєднані» у відповідності з правовими нормами того часу;
— всю другу половину 1930-х років Кремль тільки і робив, що турбувався про колективну безпеку в Європі та світі, але антирадянськи налаштований Захід не дав статися і змусила радянську диктатуру укласти домовленості з нацистською;
— Сталін не почав «звільняти» Західну Україну і Західну Білорусію, поки польський уряд не втекло з обложеної Гітлером Варшави в Румунію.
Ті, хто, як я, вчився в радянській школі, досі можуть переказати все це напам’ять. Правда, за винятком декількох деталей, які раніше не оприлюднювалися — тому що за Хрущова і Брежнєва соромилися признаватися в наявності секретних протоколів до радянсько-німецького договору. Наприклад, про те, як Берлін буквально благав Москву швидше захопити Східну Польщу, а Сталін вичікував і в результаті отримав набагато менше землі, ніж було раніше обумовлено з Гітлером. Але, порівняно з 70-ми і 80-ми, є і нововведення: у Путіна Польща виступає мало не як один з винуватців розв’язування Другої світової, поряд з Гітлером. За Хрущова і Брежнєва сповідували більш збалансований підхід — не можна було ображати “союзників” (насправді, окупованих сателітів) по Варшавському договору.
Стаття, як зазвичай і буває в авторитарних режимах, цікава насамперед своїми умолчаниями. Наприклад, про ганебну агресії СРСР проти Фінляндії в ній немає ні слова. Саме за напад на фінів Поради були виключені з Ліги Націй, про нещасну долю якої Путін багато і лицемірно сумує в статті.
Путін побіжно згадує Сталіна в негативному контексті: «Сталін і його оточення заслуговують багатьох справедливих звинувачень. Ми пам’ятаємо і про злочини режиму проти власного народу, і про жахи масових репресій». Однак у статті немає ні слова про те, як після війни були окуповані країни Центральної і Східної Європи, про масові самоуправних страти, влаштованих сталінськими маріонетками, про Катинь, про депортації литовців, латишів, естонців. Замість цього Путін з його фірмовою глузуванням пише, наприклад, таке: «Прибалтійські республіки у складі СРСР зберегли свої органи влади, мову, мали представництво в радянських вищих державних структурах». Тобто, коли диктатор убиває своїх, то він монстр, коли «чужих» — нічого особливого, так, мовляв, тоді робили всі.
Коли диктатор убиває своїх, то він монстр. Коли «чужих» — нічого особливого, так, мовляв, тоді надходили всі
Путін звинувачує передвоєнний польське керівництво у всіх смертних гріхах, чи в союзі з Гітлером, клеймить його за небажання укласти договір з СРСР, але при цьому мовчить про напад більшовицького уряду на Польщу в 1919 році і що послідувала за цим дворічної війні. Але у Варшаві саме після неї закономірно боялися будь-яких військових союзів з Москвою. Головне замовчування путінського тексту — саме в цьому: до 1938 році весь світ уже знав про жахи радянської тоталітарної диктатури. Весь кошмар нацистської диктатури розкрився кількома роками пізніше, під час Другої світової. Але в 30-ті роки, вибираючи між Москвою і Берліном, Центральна Європа тих років воліла Берлін — хоча б тому, що нацисти, з тодішньої точки зору поляків, румунів, угорців не зазіхали на релігію і приватну власність. Це зовсім не виправдання, але це пояснює багато події тих років. Ці спогади неприємні для жителів Центральної Європи — адже загравання з фюрером вели потім не тільки до втрати суверенітету, але і до співучасті частини цих товариств у здійсненні Голокосту. Однак Путін сам не втомлюється нагадувати нам, що історія не має умовного способу. Закономірний жах всієї Європи перед большевицьким терором не викреслити з історії точно так само, як не викреслити антисемітське законодавство Угорщини, Болгарії, Румунії чи захоплення чеського Тешина урядом маршала Ридз-Смігли (про що, до речі, в Польщі сьогодні не замовчують).
Війна у Путіна закінчується Сан-Францисской конференцією 1945 року, на якій створили Організацію Об’єднаних Націй. Про насильницької радянізації Європи і про те, що вже в 1948 році Сталін спробував заблокувати і задушити голодом Західний Берлін — знову ні слова. Сан-Франциско, в інтерпретації автора, вінчає серію конференцій союзників у Тегерані, Ялті та Потсдамі, визначили післявоєнний устрій світу. І ось тут Путін підходить до головного, заради чого ця стаття написана.
Спочатку він — вперше за багато років — присвячує кілька щирих і теплих абзаців важливої ролі союзників у тій війні. Потім костерит дарма тих, хто намагається переглянути підсумки Другої світової (читай — пам’ятає про сталінські злочини тієї пори) і ставить в один ряд Петена, Квіслінга, Власова і Бандеру (якого на Заході мало хто знає і образ якого необхідний, щоб виправдати війну з Україною). Потім Путін складає справжній гімн ООН і особливо закріпленого в Статуті організації праву вето, яким володіють п’ять держав-переможниць Другої світової. Воно, поряд з ядерним арсеналом, дозволяє Росії, у якої обсяг ВВП до пандемії COVID-19 був порівнянний з іспанським, зберігати статус світової держави.
Президент повторює свій заклик провести саміт глав держав-постійних членів Ради безпеки ООН і на ньому домовитися про те, як спільно керувати світом. Путін продовжує просувати свою давню думку про необхідність свого роду «нової Ялти» — у глобальному масштабі. Ні санкції, ні міжнародна ізоляція, ні те, що військові авантюри Кремля стали все частіше дратувати його співгромадян (див. статтю Михайла Дмитрієва про зміну суспільних настроїв ), не здатне змусити його відмовитися від бажання закріпити за Москвою зону ексклюзивних інтересів — насамперед, на просторі колишнього СРСР.
В виконаної імперської бравади статті Путін показує слабкість лише два рази. Він закликає майбутніх учасників саміту совбезовской п’ятірки обговорити не лише геополітику, але й економічні наслідки пандемії для світу. І тут як би мимохідь кидає: «Неприпустимо перетворювати економіку в інструмент тиску і протистояння». У перекладі з кремлівського це звучить так: «Зніміть, ну, зніміть ж санкції!»
Але, мабуть, найяскравіша демонстрація слабкості залишилася непоміченою. Перераховуючи тих, хто погодився взяти участь в саміті «п’ятірки», Путін називає повним ім’ям лише китайського диктатора — «пан Сі Цзіньпін». Інших — тільки за прізвищем: Макрон, Трамп, Джонсон — саме в такій послідовності ці політики відгукнулися на ідею Кремля. Більш підходящим і дипломатично ввічливим був би звичний у таких випадках алфавітний порядок імен. Але Путін поспішає нарочито продемонструвати, що з Пекіном його пов’язують особливі, навіть теплі стосунки, і одночасно, як школярам, виставляє іншим лідерам оцінки по уявній шкалі лояльності. Стало типовим для Москви дипломатичне хамство, як вже не раз бувало, дає зворотний ефект. Воно породжує враження невпевненості в собі і бажання представити все більш помітне перетворення Москви в молодшого партнера Пекіна як стратегічний союз рівних.
Саміт, якщо і відбудеться, то, швидше за все, закінчиться нічим. Путінська мрія про «Ялті-2» залишиться нереалізованою. Чи означає це, що він буде готовий до нової «маленької переможної війни»? Цілком можливо, так. Такі тексти російський лідер оприлюднить нечасто і невипадково. У минулому це для нього завжди був привід сказати колективного Заходу: «Я ж вас попереджав, а ви не слухали». Буде це прорив із Криму до Херсону і Миколаєва або захоплення на кілька годин естонської Нарви яка обурилася чим-небудь «групою російських ветеранів бойових дій» із зброєю з чергового «військторгу»? Заняття шведського острова Готланд або висадка десанту на Шпіцбергені? Всі ці варіанти активно обговорюються військовими експертами на Заході не перший рік. Може бути, нічого такого і не станеться. Але в Кремлі все одно хочуть, щоб всі вірили — загроза реальна.
У Кремлі хочуть, щоб на Заході вірили — загроза вторгнення Росії реальна
Путін бачить себе спадкоємцем Сталіна. Звичайно ж, не Сталіна — імператора Гулагу і Бутовського полігону. А Сталіна — стратега, терпляче обыгрывающего Захід і перекраивающего карту світу по праву переможця. Сталіна — символу Батьківщини, з ім’ям якого йшли в бій отці, брати і діти зеків Мордовлага і Ігарки. Путін бачить свою історичну місію в тому, щоб залишити у спадок країні історію, де головна громадянська доблесть — готовність захистити владу, якою б ця влада не була.
Путін лестить Китаю, загрожує Заходу і все ще сподівається: рано чи пізно Вашингтон просто втомиться з ним боротися, обсмикне «розперезалися» поляків, литовців, румунів і погодиться з правом Кремля вчити жити Україну, Грузію, Молдову. І до того ж назавжди перекриє їм шлях до вступу в НАТО – в Кремлі Альянс бачать просто укрупненої версією розваленого Варшавського договору. Якщо там все марширували по команді Москви, то тепер, за поданням путінського керівництва — за окрику з Білого дому.
Цим мріям не судилося збутися. Але після двадцяти років правління Путін просто не здатний це визнати. «Національний інтерес» Росії для нього давно не відрізняється від особистого інтересу. Більше того, він, схоже, щиро вірить, що як і раніше дуже потрібен країні. Він не піде і не припинить спроб взяти реванш у Заходу. За програш СРСР у холодній війні, за свої тактичні перемоги, типу Криму, обертаються стратегічними ураженнями для Росії. За свою нездатність зрозуміти, що причина цих поразок — в пострадянському моральному вакуумі, який не заповнити спецназом, чепигами і хакерами.
Фінал авторитарних режимів завжди непередбачуваний і сповнений ризику, тому що, за рідкісним винятком, їх лідери завжди пропускають початок занепаду. Якщо вдуматися, то стаття Путіна, насправді, вийшла саме про це.
Читайте також: Фейковая цитата Гітлера і виправдання розділу Польщі: 5 прикладів неправди в статті Путіна про Другій світовій війні.