У п’ятницю отримав розвиток (думаю, що говорити про якийсь «завершення» поки не доводиться) один з найбільш активно обговорювалися економістами і політиками сюжетів останніх двох тижнів: власники і топ-менеджери 16 металургійних і хімічних компаній прибули на зустріч з чиновниками адміністрації президента і уряду, щоб обговорити вилучення у них 500 млрд рублів, незадовго до цього анонсоване у записці помічника президента з економіки Андрія Білоусова на ім’я Путіна.
Як відомо, цей намір викликав різку реакцію в бізнес-колах і серйозне потрясіння на ринках: згадані в списку компанії за першу ж добу після оприлюднення цього кремлівського задуму втратили своєї капіталізації 392 млрд рублів, тобто їх власники «превентивно» втратили майже 4/5 тієї суми, яку у них намірилися відібрати влади.
Експерти і політики говорили про різке погіршення інвестиційного клімату; уряд обережно висловлювало скепсис, але в цілому виглядало так, ніби «час бізнесу в Росії приходить до кінця».
Здавалося б, гостра фаза кризи змінилася чимось менш драматичним після зустрічі, організованої та проведеної РСПП, на якій Андрій Білоусов та Антон Силуанов представили від імені влади «більш збалансовану позицію», сказавши, що ніколи не мали на увазі «вилучення» доходів і в черговий раз запевнив підприємців у своїй прихильності «неповышению» податків. Даний результат був сприйнятий з неприхованим захопленням: репортаж про РБК зустрічі був озаглавлений «Чорний список став білим». Однак мені здається, що радість бізнесу в черговий раз може виявитися передчасною.
На мій погляд, безпрецедентна ініціатива помічника президента не була настільки спонтанною, як може здатися – і тим більше не слід вважати інцидент вичерпаним після її перетворення в «комплексний план» з «примушення до інвестування» частини коштів, на які покусилось була держава, у різного роду «перспективні інфраструктурні проекти». Швидше навпаки. У тому вигляді, в якому ініціатива Білоусова була викладена в листі на ім’я президента, вона здавалася екстраординарним кроком – проте могла знайти певні підстави. З одного боку, навіть у цьому випадку не йшлося про збільшення податків: ідея полягала в тому, щоб змусити компанії поділитися з бюджетом частиною доходів, отриманих внаслідок знецінення рубля.
Звичайно, традиційно windfall taxes застосовуються не для того, щоб обнулити зміни кон’юнктури, а для виправлення помилкових дій самого уряду (як, наприклад, це зробив у 1997 році кабінет Тоні Блера, визнавши занижену ціну, за якою раніше були приватизовані низка британських компаній по наданню комунальних послуг), але чому б і не трактувати таку можливість більш широко, тим більше, ця міра анонсувалася як разова?
З іншого боку, платіж прямував до бюджету і администрировался у звичайному порядку міністерством фінансів та казначейством, тобто не зазнавали змін усталені практики оперування бюджетними доходами, як і система звітності за використанням вступників коштів. Звичайно, такий маневр не додавав відчуття передбачуваності щодо наступних кроків влади – але хіба в Росії така колись була присутня?
Компаніям запропоновано фінансувати поки невідомі проекти – які жоден бізнес по своїй волі фінансувати не збирався
Між тим, в новій версії, яка була пролобійована» РСПП і великим бізнесом, мені бачиться набагато більше негативу, ніж у первісній ініціативи. Компаніям було запропоновано профінансувати поки невідомі проекти – які, очевидно, жоден бізнес по своїй волі фінансувати не збирався (інакше і проблеми б на порядку денному не стояло).
Так, поки що обговорювався обсяг такого фінансування менше, ніж предполагавшееся «вилучення» – але варто прислухатися до слів Білоусова про те, що «травневий указ президента – це тільки верхня частина айсберга, лише публічно озвучена частину суспільного порядку, тих об’єктивних справ, які потрібно зробити в період з 2019 по 2024 рік»; тому наївно припускати, що потреби влади не виростуть – досить тільки оцінити ефективність виконання указів 2012 року, щоб зрозуміти, наскільки недостатніми були закладені на їх виконання кошти (або неадекватні здібності виконавців).
Однак найважливіше навіть не це. Сучасна держава, на статус якого претендувала деякий час тому Росія, передбачає чітку грань між державним і приватним. Умови її вибудовування можуть змінюватись, але сам факт її наявності не повинен викликати сумніву. Між тим, план кремлівського радника – причому саме в його новому вигляді – вказує на напрям еволюції російської системи влади. Вона ґрунтується на ідеях про те, що, з одного боку, в країні є два бюджету: той, який є «верхньою частиною айсберга», і той, що розподіляється «за погодженням» з тими, хто готовий неформально поділитися своїми доходами, щоб у них з дотриманням мінімальних формальностей не відібрали все; і, з іншого боку, у відносинах між владою і бізнесом/народом не діють суворі правила, а все вирішується на основі мінливого балансу інтересів.
Податкове навантаження на бізнес може не підвищуватися роками – але це не означає, що життя підприємців не погіршиться
Кремль готовий визнавати «потреби» і підприємців, і пенсіонерів, і держслужбовців, і молоді – взагалі всіх груп, які існують в суспільстві, – але вважає домінантними власні уявлення про належному, які він має намір втілювати в життя безвідносно до того, які існують в країні писані правила і закони. Податкове навантаження на бізнес може не підвищуватися роками – але це зовсім не означає, що життя підприємців не погіршиться.
Все це нагадує мені чудовий пасаж про потребах і інтересах, що декларує «визнання реальних потреб різних груп громадян і забезпечення їм належного значення в цеховій (або корпоративної) системі, в якій різнорідні інтереси оптимально координуються і гармонізуються в єдиному тілі держави» (Mussolini, Benito. The Doctrine of Fascism, New York: Createspace Independent Publishing Platform, 2012, p. 25).
Фраза ця звучить сьогодні щодо Росії більш ніж актуально – тим більше, що її автор став творцем системи, в якій податки і побори зумовлювалися специфікою поточного моменту і обставлялися у багатьох випадках як безоплатна і добровільна допомога промисловців нації і державі (див.: Celli, Carlo (ed.) Economic Fascism: Primary Sources on Mussolini’s Crony Capitalism, Edinburg (Va.): Axios Press, 2013, рр. 277-280). І мені здається, що справжнє значення «плану Білоусова» та його еволюції нам вдасться усвідомити саме тоді, коли перетворення Росії з пародії на правову державу у повний аналог corporate state стане справою доконаним. Тому що історія давно і переконливо довела: якщо більшість завжди вибирає стратегію послідовних часткових поступок влади, сподіваючись на її милість, ніхто, крім самої влади, не залишається у виграші…
Автор: Владислав Іноземцев – доктор економічних наук, директор Центру досліджень постіндустріального суспільства