Для нас, непростих радянських хіпі 70-х, ім’я Йосип Кобзон нічого не значило. Телевізор ми не дивилися, а комсомольські пісні не стали б слухати і під тортурами. Навіть зараз здригаюся. Тим не менше, головний (був ще «Хор хлопчиків і Бунчиков») виконавець цього репертуару як-то вкрався, сука, в моє життя. В перший і останній раз — клянусь! — у своїй біографії я побачив живцем і в 3D Йосифа К. (Кафку нікому не нагадує?) при наступних обставинах: одна горнулася до мене дівчина неросійських і навіть неєврейських крові (Кафказ, типу) затягла мене пізно ввечері на малину на вулиці Горького. Там, у темряві, світлі проектора і важких клубах тютюнового (Мальборо!) диму показували на допотопному вітчизняному агрегаті («Красногорськ», чи що?) порнографічний фільм закордонного виробництва. Сиськи, е*ля, всі справи. Звук був дуже поганий, і тоді хтось розумний з присутніх його взагалі вирубав і поставив замість нього пластиночку з піснями з радянських дитячих мультфільмів — що дуже полегшило спітнілу затиснуту обстановочку. Коли всі закінчили і все скінчилося, спалахнуло світло, і люди — цеховики, судячи з облич та того, що на них було надіто, — стали весело спілкуватися. Ось тоді-то моя подруга і вказала пальцем на дрібного, нудно одягненого хмиря і прошепотіла: «Це Йосип Кобзон». Ага. Як-то відклалося.
Потім у мене була неземної краси кохана, Наташа Н. (Вона, на жаль, прожила зовсім недовго). Її тато, чарівний мен, був професійним каталой. Взагалі мушу сказати, що, всупереч повну фігню, викладеної у фільмі «Асса», між радянським underground («підпільної богемою») і радянським underworld («злочинним світом») існували теплі дружні стосунки — ми всі люто зневажали совок, поважали зовсім інші цінності і один одного не чіпали. Коротше, Наталчин батько став другою людиною, від якого я почув ім’я «Йосип Кобзон» — виявляється, вони разом грали в підпільних клубах і вигравали/програвали якісь космічні, за моїми поняттями, суми. Тому коли я почув це ім’я в третій раз, я зовсім не здивувався. А пов’язано це було з дуже знаменитим (у вузьких колах) скандалом, коли зазначений Кобзон, бадьоро повиступавши з патріотичними пісеньками перед обмеженим контингентом радянських військ в Афганістані, привіз звідти вагон (а то і більше) місцевих дублянок для продажу на чорному ринку. Розшиті дублянки ми любили, і вся історія мені сподобалася — любити Батьківщину треба з наваром! І ще я тоді подумав, що це прикольно і навіть почесно: вдень торгувати дефіцитом, ввечері співати в Палаці, б*ядь, З’їздів про Леніна і Партію, а вночі просиджувати з злодіями за катранам. Круто. З цією думкою я розпрощався з Йосипом Кобзоном на десять років. Ні слуху, ні духу. Співати про Іллічів стало катастрофічно неактуально; напевно, він зробився кооператором.
Йосип Кобзон і Сергій Михайлов (Михась)
Наступний і, на щастя, останній виток моїх з Йосипом (можна я вас так назву?) віртуальних відносин ледь не скінчився повною моєю погибеллю. Це цікаво! Льоня Парфьонов на початку 90-х років знімав цикл передач «Портрет на фоні», і я йому іноді допомагав. Один з «Портретів» був присвячений Людмили Зикіної, і я там, нічтоже сумняшеся, сказав на камеру приблизно наступне: «У радянської естрадної еліті існувало забавне поділ праці: Зикіна, як жінка суто російська, співала пісні про рідну землю, про Росію, про Волзі і берізках — в той час як Кобзон, будучи євреєм, спеціалізувався на творах „наднаціонального“ характеру — про Леніна, Партії, комунізм…» Спокійно, об’єктивно — чи не правда? А ось співака-інтернаціоналіста це настільки образило, що він… Що за процес запустив Йосип К., я дізнався через пару-трійку років, будучи головним редактором видання Playboy. Одну зі своїх вечірок з зайчишками ми проводили в ресторані «Пекін», де я познайомився з директором — величезним чоловіком південної зовнішності… Опускаючи зворушливі подробиці спілкування, коротко підведу підсумок: цей милий чоловік у складі бригади кіллерів три доби чекав мене біля під’їзду мого будинку в Зюзино, поки його не перекинули на більш важлива справа. А я, майже труп, весь цей час безтурботно пустував десь на стороні… Фортуна посміхнулася і підморгнула. «Я дуже радий, що ми з вами тоді не зустрілися», — щиро сказав він мені на прощання, міцно потиснувши руку. Через кілька років його самого застрелили. Так, головне: Артур (назву його так) розповів мені, що замовлення на моє вбивство він отримав безпосередньо від начальника московської мафії Отарі Квантрішвілі, а до того він надійшов від — сюрприз-сюрприз — Йосипа Кобзона. З поясненням — «за фільм про Зикіну». (Треба сказати, що Кобзона я після цієї історії не убоявся і багато разів її розповідав — в тому числі по телеку. Цікаво, що нікого в так званих правоохоронних органах вона не зацікавила. Невже не повірили?!).
Праворуч від Кобзона – Отарі Квантрішвілі
Після одкровень душевного людини з драматичним минулим моя симпатія до Йосипу Кобзону як-то вивітрилася. Не знаю вже, чому. Тому коли я почув це ім’я в черговий раз — у зв’язку з надходженням обранця тувинського (здається) народу на небезпечну і важку службу в Державній думі РФ, я сприйняв це як належне. Подумав: там йому і місце. Імунітет, до того ж… Ну от, а що стосується репертуару, голосу і сценічної манери — не знаю, не вслухався. Думаю, краще б він порно озвучував. Або мультфільми. Для рабів Верховного Скриньки Йосип Кобзон уособлював, або там символізував, «цілу епоху». По мені, так цю епоху символізували зовсім інші люди. І, як співав один з них, «… і оскільки мовчання — золото, то і ми, безсумнівно, старателі.» *
Йосип Кобзон дуже старався, хоча і голосно співав.
____________________
* Олександр Галич, «Старательський вальсок».