Заманюючи росіян на голосування за поправки до Конституції, що дозволяє Путіну обнулити терміни, влади рекламують в тому числі «соціальні» поправки — за доступність медичного обслуговування, дітей як головний пріоритет державної політики і обов’язкову індексацію пенсій. Старший юрист Інституту права і публічної політики Аніта Соболєва вивчила текст цих поправок і виявила, що вони не просто марні, але й небезпечні.
20 січня президент вніс до Держдуми пакет поправок, з яких соціального блоку стосувалися тільки дві. Перша — про те, що мінімальний розмір оплати праці не повинен бути менше величини прожиткового мінімуму працездатного населення в цілому по Російській Федерації. При цьому допомоги та інші соціальні виплати повинні індексуватися в порядку, встановленому федеральним законом. Друга — про те, що в Росії «формується система пенсійного забезпечення громадян на основі принципів загальності, справедливості і солідарності поколінь і підтримується її ефективне функціонування, а також регулярно здійснюється індексація розміру пенсій у порядку, встановленому федеральним законом».
Чи є взагалі сенс у цих поправках?
МРОТ без жодної згадки в Конституції повинен покривати базові витрати на відтворення робочої сили, тобто на харчування, притулок, одяг і базові культурні потреби. Він просто не може бути нижче прожиткового мінімуму, тому що інше означало б, що людина, яка має роботу, не має коштів оплатити проїзд, щоб до неї дістатися, і чобіт, щоб дійти до неї не босоніж. При зарплати нижче прожиткового мінімуму працівник голодує, не купує одяг і не може оплачувати рахунки за комунальні послуги. Зрозуміло, що таке становище абсурдно і економічно невигідно: за їжу і дах працювали тільки раби, але такий лад виявився історично неспроможною.
Встановлення гарантованого мінімуму оплати праці, який забезпечив би життя і гідне існування людини, що вже було гарантоване статтею 7. Таким чином, поправка не привнесла нічого нового. Якщо де-то людям і платили менше, то тільки тому, що офіційна зарплата розходилася з реальною, або тому, що не працювали б ринкові механізми, спрямовані на заміну непродуктивної праці більш ефективним. Країні, яка ставить перед собою мету стати однією з передових економік світу і бере курс на інновації, нанотехнології і наукомістке виробництво, навіть якось ніяково записувати в Конституцію норму про те, що МРОТ повинен покривати витрати на відтворення робочої сили. І ця норма людині праці підноситься як подарунок від вирішила стати щедрої державної влади. При таких орієнтирах складно говорити, що у нас «створюються умови для сталого економічного зростання країни та підвищення добробуту громадян», як це закріплює нова стаття 75.1.
«Незручна» норма про МРОТ підноситься як подарунок від влади
При цьому в поправці є пастка: у ній йдеться про величину прожиткового мінімуму працездатного населення в цілому по Російській Федерації». Тобто мінімальний розмір оплати праці виявляється прив’язаний не до рівня життя в конкретному регіоні, а до середньостатистичної кошику по країні в цілому. Тому може виявитися, що працівник у Москві або Єкатеринбурзі навіть після поправки на одержуваний їм МРОТ не зможе собі купити горезвісні чоботи, щоб взимку дістатися до роботи або відвести дитину в школу.
Вводиться в пункт 6 статті 75 пасаж про те, що в Російській Федерації «формується система пенсійного забезпечення громадян на основі принципів загальності, справедливості і солідарності поколінь» теж не додає нових соціальних благ, оскільки державні пенсії і так гарантовані нам статтею 7 Конституції, а принципи загальності і справедливості випливають із заборони будь-яких дискримінаційних обмежень прав громадян.
А ось принцип солідарності поколінь, який був закладений в радянську пенсійну систему і який полягає в тому, що молоді платять зі своїх податків за пенсії старшого покоління, дозволяє при бажанні поставити хрест на будь-яких інших моделях пенсійної реформи. Насамперед на накопичувальній системі. Це нововведення означає крах попередніх пенсійних реформ, які виходили з того, що принцип солідарності поколінь поступово витіснятиметься накопичувальною системою, при якій кожен працівник буде робити відрахування на свою майбутню пенсію. Мабуть, своїх накопичень не вдасться побачити не тільки покоління нинішніх 50-60-літніх, а й поколінню молодих. Їм теж доведеться одночасно і відкладати собі на старість, і утримувати тих, хто виходить на пенсію сьогодні.
Принцип солідарності поколінь дозволяє при бажанні поставити хрест на пенсійні реформи
На мій погляд, закріплювати конкретну пенсійну модель в Конституції в принципі невірно. Вибір оптимальної економічної моделі повинен залишатися за урядом, у якого повинна бути свобода маневру залежно від демографічної та економічної ситуації. А в «пенсійної» поправці я бачу лише констатацію того, що молодому поколінню треба бути готовим розщедритися на пенсії старих, тому що пенсійні накопичення старих кудись зникли.
Що ж стосується обіцяної індексації пенсії «не рідше одного разу в рік», то вона буде відбуватися «в порядку, встановленому федеральним законом». Що там буде в цьому законі — невідомо, як і те, що буде в тому випадку, якщо цей закон не буде виконуватися через відсутність на це коштів у бюджеті. Крім того, поправка зовсім не дає гарантій, що індексація буде проводитися пропорційно зростанню цін.
З усього розмаїття пропозицій, що надійшли до Робочої групи, Громадську палату і Адміністрацію президента, не було прийнято жодне серйозне пропозицію у сфері соціальної політики, яке б призвело до видатковими зобов’язаннями держави. Зате з’явилися чергові гасла. З них, наприклад, полягає нова стаття 75.1, яка проголошує: в РФ «створюються умови для сталого економічного зростання країни та підвищення добробуту громадян, для взаємної довіри держави і суспільства, гарантуються захист гідності громадян і повагу до людини праці, забезпечуються збалансованість прав і обов’язків громадянина, соціальне партнерство, економічна, політична та соціальна солідарність».
Якщо гідність громадян і так було гарантоване статтею 7-й, то про збалансованість прав і обов’язків є ціла стаття 55, яка містить перелік цілей, заради яких можуть бути обмежені права людини і громадянина. В інших статтях незмінною другого розділу Конституції докладно перераховуються обов’язки. А вже словами, що в Росії «забезпечуються… соціальне партнерство, економічна, політична та соціальна солідарність», точно ситий не будеш. Особливо коли цей девіз незрозуміло чому включається в главу про федеративний устрій.
Не було прийнято жодне серйозне пропозицію у сфері соціальної політики, яке б призвело до видатковими зобов’язаннями держави
До 14 березня в поправках з’явилася і ще одна новела: у статті 72, в якій перераховані предмети спільного ведення федерації і суб’єктів федерації, вводиться пункт «ж». Він свідчить, що Російська Федерація і її суб’єкти спільно відповідати за «забезпечення надання доступної і якісної медичної допомоги, збереження і зміцнення суспільного здоров’я, створення умов для ведення здорового способу життя, формування культури відповідального ставлення громадян до свого здоров’я». Ці додаткові обов’язки, держава і його суб’єкти взяли на себе до вже раніше існував повноваженням щодо соціального захисту та координації питань охорони здоров’я. З’являться після цієї поправки в регіональних бюджетах рядка витрат на доступну медичну допомогу — невідомо, але зате у суб’єктів точно з’явиться можливість витрачати кошти на пропаганду ЗСЖ і «формування культури відповідального ставлення громадян до свого здоров’я». Правда, незрозуміло, що заважало органам влади займатися цими питаннями без додання їм конституційно значимого статусу.
Також до поправок додалося і положення про російською мовою як мовою «державотворчого народу» (в частину 1 статті 68, яка раніше лише закріплювала статус російської мови як державної), про те, що культура Росії «є унікальним спадщиною її багатонаціонального народу», «підтримується і охороняється державою», про підтримку співвітчизників, що проживають за кордоном, у здійсненні їх прав та збереження загальноросійської ідентичності (додано до статті 69, в якій раніше йшлося тільки про права корінних нечисленних народів) і про новому спільному повноважень федерації і суб’єктів захисту інституту шлюбу як союзу чоловіка і жінки, створення умов для гідного виховання дітей в сім’ї, а також для здійснення повнолітніми дітьми обов’язку піклуватися про батьків (новий пункт «ж.1» у статті 72).
Але справа в тому, що в статті 44 другого розділу Конституції вже є положення про право кожного на участь у культурному житті і про обов’язок дбати про збереження культурної спадщини, а в статті 72 — про спільні повноваження Російської Федерації і регіонів — про охорону пам’яток історії та культури. Так що ніщо не перешкоджало державі і раніше підтримувати і охороняти культуру.
Цікавіше новели у статті 69, яка раніше надавала особливий статус корінним малочисельним народам. Тепер цей статус розмивається, оскільки до статті додається пункт 2 про захист «культурної самобутності усіх народів і етнічних спільнот». У зв’язку з цим виникають побоювання, що спеціальні заходи, які у відповідності з міжнародними документами повинні забезпечити збереження і виживання КМНС за рахунок надання їм особливого статусу, квот та пільгового режиму для традиційних промислів, можуть і не братися, оскільки аборигенам Півночі і Далекого Сходу тепер не годиться ніякої підвищеної захисту порівняно з іншими етнічними спільнотами. Позитивним новвоведением виглядає положення, що відтепер Росія «гарантує збереження етнокультурного і мовного різноманіття». Хоча й його було б більш доречно бачити у главі 2 про основні права, а не у главі про повноваження федерації і суб’єктів.
Що ж стосується повноважень держави щодо захисту сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, то вона і раніше витікала з статті 38 другої глави, як і обов’язок дітей піклуватися про батьків, а батьків — про дітей. З нового з’явилося тільки те, що тепер нібито стало зрозуміло, хто саме повинен займатися цими питаннями — федеральні органи влади або регіони. Що ж, неясність вирішено — і ті, і інші. Чи стане від цього легше жити і чи так вже потрібно було вносити це уточнення до Конституції — питання риторичне. Зате з’явилася можливість хоч де-то в тексті Конституції закріпити, що шлюб — це союз чоловіка і жінки. Правда, із-за того, що місце для цього становища було обрано специфічне, буквальне тлумачення дозволяє висунути аргумент, що захист інституту шлюбу як союзу одностатевих партнерів просто не перебуває у спільному віданні федерації і суб’єктів, але при цьому не забороняється на рівні самих суб’єктів — адже з будь-якого питання, не перерахованого у статтях 71 і 72, у відповідності зі статтею 73 Конституції вони володіють всією повнотою державної влади. Так буває, коли приправу в комплексному обіді замість котлети кладуть в компот.
Хтось, можливо, скаже: «Але ж у будь-якому випадку від соціальних поправок не стане гірше?» Стане. Вони небезпечні, тому що розмивають Конституції як правової текст, як закон, як безпосередньо діючий документ, перетворюючи його в набір гасел і обіцянок. Якщо можна включати в текст про повноваження органів державної влади норми-декларації, норми-принципи, то змінюється логіка документа. За невиконання принципів ніхто з чиновників особисто не відповість, а відсилання в кожному випадку до порядку, встановленого федеральному законодавством, взагалі обнуляють будь-які гарантії, тому що віддають їх тлумачення та наповнення на відкуп чиновникам.
Соціальні поправки розмивають Конституцію, перетворюючи закон набір гасел і обіцянок
Чи може соціальна політика останніх років, яка у сфері охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення та боротьби з бідністю була провальною, після прийняття поправок раптом стати успішною? Що заважає президенту та уряду і за нинішньої Конституції підвищувати мінімальний розмір оплати праці до величини прожиткового мінімуму або індексувати соціальні допомоги та виплати?
Вже сьогодні президент контролює і законодавчу, і виконавчу, і судову владу. І до всіх цих повноважень, як вишеньки на торті, главі держави не вистачає ще яких-небудь 15-16 років, щоб нарешті зробити те, що не було зроблено у соціальній сфері за попередні 20? На жаль, але і з прийняттям поправок ніякого поліпшення в соціальній сфері чекати не доводиться. Колишній суддя Європейського суду з прав людини, фахівець у галузі конституційного права та автор книги «Самообмеження влади» Андраш Шайо якось помітив: коли виконавча влада починає тісно переплітатися з законодавчою, довірена турбот законодавця захист прав людини починає нагадувати відносини козла і капусти. Ми збираємося дати ще більше повноважень персоніфікованого в конкретному правителя інституту президента, щоб позбавити його від будь-якої відповідальності за провали економічної та соціальної політики. Всі нові поправки в розділи про органи влади націлені саме на це.
Але що ще гірше, уявне розширення соціальних прав, прописане в оновленій Конституції, — на жаль, зовсім не смачна котлета з соковитого м’яса, обіцяна нам в якості основного блюда, і навіть не гарнір. Це соус, під яким нам подається страва дня — незмінюваність влади.