6 червня держзвинувачення попросило 10 років колонії для головного редактора калінінградській газети «Нові колеса» Ігоря Рудникова. Його звинувачують у вимаганні хабара у голови обласного управління СК Віктора Весільне, чию діяльність розслідували «Нові колеса». 7 червня було порушено кримінальну справу проти кореспондента «Медузи» Івана Голунова, автора розслідувань про корупцію в московській мерії. The Insider поговорив з директором Центру захисту прав ЗМІ Галиною Arapovoj про справи Рудникова і Голунова і про переслідування журналістів у Росії.
Про справу калінінградського журналіста Ігоря Рудникова
Ми, напевно, ще не втратили віру в справедливість – принаймні, дуже хочеться, щоб вона здійснилася. Але, з іншого боку, ми добре знаємо статистику. У Росії майже немає виправдувальних вироків.
Всі чотири адвоката, які виступали в суді, в унісон говорили, що тут зовсім немає складу вимагання. І всі докази, які були в суді представлені всі обставини справи свідчать про те, що це шито білими нитками. Швидше, могло б бути кримінальну справу проти Весільне. Навіть докази, пред’явлені самим обвинуваченням, можна використовувати, швидше, на захист Рудникова і Дацишина.
Переслідування Рудникова очевидно пов’язано з політичними публікаціями, що виходили в його газеті «Нові колеса» за півроку до арешту. Це інквізиція, показова порка. На жаль, дуже висока ймовірність того, що винесуть обвинувальний вирок, тому що ми бачимо, що позиція обвинувачення така – ніякої пощади.
Адвокати кажуть, що суддя все це час була досить справедлива по відношенню до обох сторін, забезпечила змагальний судовий процес. Але що буде в результаті… Або всього цього достатньо, щоб вона ще й винесла справедливий вирок, або система все одно спрацює так, як вона спрацьовує майже у всіх справах. 17 червня ми це побачимо.
Ми як юристи бачимо, що це той випадок, коли обвинувальний вирок не може бути ухвалений. Але скільки таких справ було раніше, коли немає нічого, а людину садять у в’язницю. Тому дуже не хотілося б давати якісь прогнози. Ми знаємо, як у цій країні вершиться правосуддя, особливо, коли все упаковано так, що жертвою є високопоставлений чиновник.
Ми в Центрі захисту прав ЗМІ спеціально подивилися практику по вирокам, винесеним у відношенні журналістів за останні п’ятнадцять років. Десять років суворого режиму зазвичай просять за вбивства з кількома трупами, а в цій справі не постраждав ніхто, навіть власність. По кримінальних справах проти журналістів за останні роки це найбільш серйозний найпопулярніший термін. Тому це демонстративне, яке повинне показати журналістам: «ось так ми можемо зробити з кожним».
Це звинувачення навіть не пов’язано з професійною діяльністю безпосередньо, це звичайний кримінал. І людина при цьому виглядає дуже погано. Тобто це навмисне зниження планки в відношенні суспільства до журналістів. Суспільство перестає розуміти зміст роботи журналістів, вони виглядають, як папараці, які бігають з мікрофонами і фотокамерами, так ще й вимагають гроші. Це дуже зручний спосіб продемонструвати суспільству низькі статус і цінність професії журналіста. В Росії така схема може зручно використовуватися для того, щоб змусити мовчати будь-якого. Ось у чому небезпека цього процесу.
Про справу спецкора «Медузи» Івана Голунова
Це справа — ланка одного ланцюга звинувачень журналістів і правозахисників в чисто кримінальних злочинах. Таке ми спостерігали з Оюбом Титиевым, Жалауди Гериевым. Не випадково, що це відбувалося саме в Кавказькому регіоні, тому що там в принципі працювати правозахисником і журналістом опозиційних видань дуже важко. І це теж було акцією залякування. Випадок з Голуновым цілком вкладається в таку схему. Це демонстрація – «Ну що ви „Медузі“ довіряєте?» А як ще боротися з незалежною точкою зору? Порушення такої справи показує, що люди, які там працюють – якісь відщепенці, довіряти їм неможливо. Дуже зручний спосіб впустити довіра до незалежних джерел інформації.
Про переслідування журналістів в сучасній Росії
За нашими спостереженнями, в кінці 1990-х — початку 2000-х кількість випадків насильства щодо журналістів та випадків кримінального переслідування скоротилося. Конфлікти перейшли у більш цивілізоване поле. Почали використовуватися позови про захист честі і гідності, механізми саморегулювання. А потім, з середини двотисячних, почалося посилення державного контролю, монополізація телевізійних каналів, ситуація погіршилася. І Росія до цих пір залишається в числі країн з дуже високим відсотком вбивств журналістів. З 1991 року за статистикою, яку веде Фонд захисту гласності, при виконанні своїх професійних обов’язків загинуло більше 350 чоловік. Ці справи майже не розслідувані. Відсоток винесених вироків якийсь смішний – близько 9%. Насильство над журналістами, виявляється, не розслідується. Це негативний сигнал для суспільства. За останні 15 — 20 років у Росії сформувалася атмосфера безкарності.
Із-за посиленого контролю Роскомнадзора з’явилася величезна кількість справ, які практично неможливо виграти, тому що суди весь час стоять на боці держави, а держава в даній ситуації являє Роскомнадзор, який захищає інформаційну безпеку від «шкідливих» людей – журналістів, блогерів, які пишуть про самогубства, екстремізм, дітей-жертв злочинів, блокування. Ми спостерігаємо тенденцію до серйозного контролю, репресивних заходів. Мені здається, що це абсолютно усвідомлена тенденція, кампанія з боку держави. Це надзвичайно небезпечно, і журналісти можуть протистояти цьому тільки якщо будуть солідарні. Вони повинні відстоювати власний професіоналізм, суттєвість своєї роботи, довіру з боку аудиторії. Це питання репутації.