Які ювілеї 2018 року в Росії широко відзначалися, а які ігнорувалися? Суспільну увагу до тих чи інших історичних подій визначається у нас перш за все, ставленням до них з боку влади. А влада досі не визначилася, що для неї в історії по-справжньому корисно. Єдиний виняток тут – Велика Вітчизняна війна, в якій вбачають головну, чи не єдину духовну скрепу російського суспільства. До історичних подій, безпосередньо не пов’язаним з Росією, влада більш або менш байдужа, оскільки вважає, що з пам’яті про них не можна витягнути ніякої користі для поточних політичних потреб. Але і з вітчизняною історією виникають проблеми, оскільки дуже важко знайти події, що сприяють консолідації суспільства навколо держави і при цьому вільні від різного роду «підводних каменів».
Сталінград Володимир Путін любить згадувати до місця і не до місця
У минулому році відзначалися 75-річні ювілеї Сталінградської і Курської битв. Святкування пройшло цілком спокійно. Сталінград Володимир Путін любить згадувати до місця і не до місця. Ось і зовсім недавно, в жовтні, на засіданні клубу «Валдай» президент віддалася спогадам про те, як у 2000 році він мужньо літав на вертольоті над Грізним. Місто, за його словами, «був весь, просто вщент зруйнований, як Сталінград, з-за кожного каменя могли стріляти, і стріляли, до речі кажучи. Ми літали на бриючому польоті над деякими територіями, тому що не можна було підніматися… Але це був мій вибір, розумієте?» Володимир Володимирович, правда, забув уточнити, що зруйнували Грозний російські, а не чужоземні війська.
Виступаючи на ювілейних урочистостях 2 лютого, в річницю завершення Сталінградської битви, Путін говорив про цю подію виключно як про тріумф, який «став втіленням мужності, відваги наших солдатів і командирів, таланту і сміливості задуму радянських воєначальників». Загалом, парадні урочистості, де мова йде тільки про велику перемогу на берегах Волги, але не ставиться питання, чому вермахт там опинився. Ну і далі по радянському трафаретом – «пишаємося», «рівняємось» і т. п.
Про Курську битву – все те ж саме. У своїй промові з нагоди 75-річчя її закінчення президент Росії заявив: «Якщо б таких перемог не було, якби не було цієї перемоги, невідомо, як склалася б російська державність і доля російського народу і всіх інших народів, що населяють нашу велику країну».
Такий гіпертрофований інтерес держави до подій Великої Вітчизняної війни пов’язаний з тим, що до перемоги в цій війні нинішня влада бачить основу російської ідентичності. При цьому старанно обходиться питання про ціну перемоги, так і про те, що сталінська стратегія зводилася головним чином до заваливанию противника трупами. Згадаємо, наприклад, що за серпень 1942 року вся німецька 4-а танкова армія, яка наступала на південних підступах до Сталінграда, втратила убитими і зниклими без вести практично стільки ж, скільки втратила вбитими, пораненими і зниклими без вести тільки одна з 10 билися тут радянських дивізій. А в Курській битві тільки за 12 липня 1943 року 2-й танковий корпус СС втратив людей у 12 разів менше, ніж билися проти нього радянські частини.
На тлі пишних урочистостей з приводу 75-річчя сталінградської перемоги абсолютно непоміченим пройшов ювілей розгорталася приблизно в той же час паралельно битви за Кавказ. Причини подібної забудькуватості, по всій ймовірності, криються в тому, що з цією битвою виявляються безпосередньо пов’язані депортації «покараних народів» (чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців, калмиків та ін), а також той незручний для пропаганди факт, що багато представників народів Північного Кавказу зустрічали німців як «визволителів від більшовицького ярма». Враховуючи, мабуть, напружену політичну ситуацію на Північному Кавказі, ювілей вирішили не відзначати.
Єдиний «військовий» ювілей цього року, що відповідає європейській традиції, в якій увага приділяється не стільки битв, скільки подій, пов’язаних з Голокостом і опором нацистського режиму, – це річниця повстання в таборі смерті Собібор 14 жовтня 1943 року. Центральною подією ювілею став випуск художнього фільму «Собібор», поставленого Костянтином Хабенським. Однак прем’єра картини була приурочена не до річниці повстання, а до 29 січня – дня визволення Червоною Армією концтабору Освенцим і остаточного зняття блокади Ленінграда. Виступаючи на презентації, Володимир Путін заявив: «В цьому році виповнюється 75 років з моменту повстання у концтаборі Собібор, що увійшов в історію як наймасштабніше(?) опір в’язнів. Вражає мужність і сила людей, які практично з голими руками йшли на ворога, незламна воля керівника повстання – радянського лейтенанта Олександра Печерського. Це не може не захоплювати і не дивувати. Ці люди відстоювали своє право на життя, не боячись смерті, боролися за свободу і людську гідність. Приречені, але не зломлені, вони змогли перемогти».
Російський президент не згадав про те, що повсталі в Собіборі були євреями
Російський президент жодним словом не згадав про те, що всі повсталі в Собіборі були євреями. Промовчав він і про те, що подвиг Печерського радянських часів замовчувалася, а сам він зазнав гоніння в період боротьби з «безрідними космополітами». І всі нагороди за повстання в Собіборі його керівник отримав тільки посмертно. В офіційній російській картині історії Другої світової війни (на відміну від радянської) Голокост присутній, але займає в ній далеко не головне місце, залишаючись десь на периферії подвигів та перемог Червоної Армії.
Влада і досі не зрозуміла, хто їй більше до душі – червоні або білі
А далі йдуть ювілеї, російською владою практично не помічені. Згадаймо, що 1918 рік був багатий подіями в історії Громадянської війни в Росії: тут і розгін Установчих зборів, і Брестський мир, і Крижаний похід Добровольчої армії, і вбивство царської сім’ї, і створення самарського Комуча, і колчаківському переворот. Однак століття жодна з цих подій не отримала помітного резонансу в колективній пам’яті. Причина, ймовірно, в тому, що влада і досі не зрозуміла, хто їй більше до душі – червоні або білі, а це не дозволяє створити офіційний міф про Громадянську війну.
І навіть століття вбивства царської сім’ї інтересу у Кремля не викликало. Ще в минулому році, під час протистояння навколо фільму Сергія Урсуляка «Матильда», з’ясувалося, що в країні існує рух «царебожников», одним з лідерів якого є депутат Держдуми Наталія Поклонська, відома непередбачуваністю і екстравагантністю. А тут ще невирішена проблема з визнанням церквою автентичності царських останків. Тому ніяких вигод від цього ювілею владу для себе не побачила і вирішила його замовкнути. Точно так само в Кремлі немає якоїсь певної позиції відносно Установчих зборів і таких вождів білого руху, як Корнілов або Колчак. І в Брестському світі влада не бачить нічого крім руйнування історичної Росії. Для цілей патріотичного виховання все це не годиться. Та й взагалі будь-яке нагадування про події Громадянської війни виявляється небезпечно, оскільки, з точки зору влади, може спровокувати політичну нестабільність.
А ось 100-річчя з дня закінчення Першої світової війни, широко відзначалася по всьому світу, російські влади проігнорувати не ризикнули. 11 листопада у Парижі на церемонії з нагоди 100-річчя Комп’єнського перемир’я Путін серед інших світових лідерів був присутній, але обмежився тим, що, поклавши квіти до пам’ятника солдатам Російського експедиційного корпусу у Франції, вимовив цілком казенну фразу, адресовану їх дітям і внукам: «Я радий вас всіх тут бачити і хочу висловити надію, що пам’ять про ваших родичів і наших солдатів буде зберігатися і в Росії». Російська влада вважає, що святкувати тут особливо нема чого, оскільки Росія не увійшла у число переможців у Першій світовій війні. А що після цієї війни вона надовго виявилася в міжнародній ізоляції – це знову-таки може викликати неприємні асоціації з сучасністю.
І ще один ювілей – 140-річчя з дня народження Сталіна, яке припало на 18 грудня, – пройшов у Росії практично не поміченим. Причина, очевидно, полягає в тому, що реальну дату народження генералісимуса, 18 (за старим стилем 6) грудня 1878 року, підтверджену метричними даними, пам’ятають головним чином антисталіністи. А вони вважають незручним широко відзначати ювілей диктатора. Сталіністи ж завжди святкували і святкують традиційну дату народження Сталіна, 21 грудня 1879-го, і бережуть сили до грудня наступного року. Чинна влада ставиться до Сталіна скоріше позитивно і, у всякому разі, не допускає його осмеивания, що показала історія з комедією Армандо Ианнуччи «Смерть Сталіна», яка так і не отримала прокатного посвідчення в Росії. Однак і радіти з нагоди ювілею генералісимуса Путін і його команда не готові. Думаю, що і в 2019 році сплеску «сталинианы» в Росії не відбудеться. Хоча Сталін, що тривожно, стає все більш популярний серед росіян. Так, відповідно до опитування, проведеного ВЦИОМ у червні 2018 року, серед діячів Громадянської війни 51% росіян позитивно ставиться до Сталіна (у 2005 році – 37%). За цей же час рейтинг Миколи II піднявся з 42 до 54%, а рейтинг Леніна незначно знизився – з 50 до 49%.
У цілому історична політика російської влади була спрямована на мемориализацию насамперед подій Великої Вітчизняної війни, зміцнюють, на її думку, міфологічні основи російської національної ідентичності. У той же час ці події знаходять найбільший відгук у свідомості населення. Інші ж історичні події, в тому числі і порівняно недавні, начебто горбачовської «перебудови», залишаються тільки в науковому дискурсі, і влада не виявляє зацікавленості в трансляції пам’яті про них в більш широкі верстви населення. Історичні уроки в Кремлі вчити не збираються, а для утилітарного пропагандистського використання змогли поки що лише пристосувати події 1941-1945 років. І в цьому відношенні справи на історичному фронті у російської влади йдуть не дуже благополучно.