Головним підсумком 2018 року стало затухання військових дій в Сирії і Іраку. США і Росія рапортують про перемогу над «Ісламською державою». Війна, яка там йшла як мінімум з 2011-2012 років, прогоріла. Лісова пожежа, дійшовши до гірського хребта або річки, зупиняється. Так і тут: Сирія та Ірак виявилися поділені між місцевим етноконфесійними збройними угрупованнями та світовими державами. Михайло Магід підводить підсумки цього конфлікту і пояснює, чому це затишшя може виявитися недовгим.
Затишшя
На Близькому Сході до кінця 2018 року установилося тимчасове затишшя. Навіть в Ємені, де йдуть бої між силами сунітсько-арабської коаліції і проіранських шиїтським повстанським рухом хуситов, укладено перемир’я в стратегічно важливому населеному пункті Ходейда (хоча доля цього мирного угоди поки незрозуміла). Країна поділена між силами коаліції і хуситами.
У Сирії та Іраку конфлікт теж догорає. Майже вся територія Іраку виявилася під контролем режиму, що представляє шиїтська більшість країни (при цьому шиїти розколоті на проамериканські і проіранські партії і ополчення). Територія курдської автономії під ударами шиїтів скоротилася на 40%, причому Регіональний уряд Курдистану втратило найважливіше нафтове родовище в Кіркуку.
У Сирії під контролем алавітско-шиїтського режиму Асада і його союзників — Ірану, проиранских шиїтських ополчень зі всього Близького Сходу, а також Росії — виявилося близько 60% території країни, включаючи найбільші міста. Цей рік був невдалим для антиасадівської опозиції. Її основні сили виявилися розгромлені по частинах у так званих зонах деескалації і відійшли в регіон Великий Ідліб під захист турецької армії. Примітивний трюк режиму Асада (укладати угоди про деескалації військових дій з одними групами опозиції, щоб мати можливість зосередити сили на розгром інших груп) несподівано виявився дуже ефективним.
Однак наступ на Великий регіон Ідліб на півночі країни, яке повинно було завершити розгром опозиції, не відбулося, оскільки Туреччина ввела туди свої війська, взявши опозицію під захист. Але в майбутньому можливі бойові операції Асада і його союзників у цій місцевості.
Приблизно 25% території Сирії на півночі і сході знаходяться під контролем курдської міліції ОНБ (Загони народної самооборони), партії Демократичний союз (місцеве відділення РПК — Курдської робочої партії) і американської армії, яка їх підтримує. Курдська міліція зіграла важливу роль у боротьбі з ИГИЛ, взявши його «столиці» Ракку. Тому США довгий час було вигідно підтримувати курдські загони.
Розгром “Ісламської держави”
На території Сирії та Іраку йшли одночасно кілька воєн. Одна велася Асадом і його союзниками (включаючи шиїтські ополчення з Іраку) проти сунітської антиурядової опозиції. Інша — урядами Сирії, Іраку, їх союзниками і одночасно силами антиасадівської опозиції проти ИГИЛ.
19 грудня офіційні представники США заявили про швидке виведення американських військ з Сирії. Причини цього, за їх словами, полягають у тому, що основні сили ИГИЛ розгромлені. Коли операція по остаточному знищенню бойовиків буде завершена, американська армія покине Сирію. Імовірно виведення військ займе від 60 до 100 днів. Одночасно Дональд Трамп віддав наказ військовому відомству підготувати висновок 7 тис. американських військових з Афганістану (сьогодні їх там близько 14 тис.).
Основні сили ИГИЛ вже знищені. В 2015-2016 рр. організація контролювала територію в Сирії та Іраку розміром з Францію і з населенням 8-10 млн осіб. Там були нафтові свердловини, великі міста, наприклад Мосул. ИГИЛ мав армією бойовиків з 50-70 тис. осіб і власною поліцією, карбував монету, його адміністративна структура займалася збором податків і соціальними програмами, діяла система «шаріатських судів». Фактично це було невизнана держава, теократичний режим, створений на основі сунітської секти. Проте ресурси ИГИЛ виявилися недостатніми для того, щоб воювати відразу з багатьма державами регіону і планети, включаючи США і Росію. ИГИЛ упав під ударами кількох міжнародних коаліцій, урядових військ Сирії та Іраку, різних ополчень.
Сьогодні на території Іраку і Сирії залишилося лише кілька тисяч бойовиків, чия діяльність звелася переважно до диверсійних вилазок і терактів. Останню велику угруповання в даний час добивають курдська-американські сили в районі міста Хаджин на території Сирії. Тим не менш ИГИЛ все ще має в своєму розпорядженні кількома тисячами озброєних прихильників, які можуть бути надзвичайно небезпечні. І все ж вони стали на порядок слабше.
Карта Близького Сходу. Три центри сили.
На Близькому сході склалися три впливових (хоч і вкрай неоднорідних) військово-політичні блоки.
Іран, співчуваючі йому уряду, партії і шиїтські ополчення (в першу чергу в Іраку, Сирії та Лівані) створили щось на кшталт нової Перської імперії, що простяглася до узбережжя Середземного моря. На думку ізраїльських експертів, саме Іран став справжнім переможцем в сирійській війні. У Лівані домінує проіранська організація «Хезболла». В Іраку представники проіранського коаліції Сили народної мобілізації контролюють до 100 тис. бойовиків і входять в уряд країни. Крім того, в Ємені близько чверті території країни контролюється проіранських рухом хуситов.
Іран, співчуваючі йому уряду, партії і шиїтські ополчення створили щось на кшталт нової Перської імперії
Таке колосальне посилення Ірану викликало гостру реакцію на Близькому Сході. Сформувався блок арабських держав на чолі з Саудівською Аравією, ОАЕ і Єгиптом, який має намір протистояти ірансько-шиїтському союзу. У Ємені він веде війну проти проиранских повстанських сил, а в Сирії підтримує частина антиасадівської сунітської опозиції.
Крім того, формується третій блок, який складається з Туреччини і Катару. Між цими двома країнами є військову угоду: турецькі війська розміщені на території Катару, захищаючи його від можливої агресії з боку Саудівської Аравії. Одне з найбільш сильних і економічний розвинутих мусульманських держав, Туреччина проводить останнім часом дуже активну зовнішню політику. У поєднанні з фінансовими ресурсами Катару і з його впливовим медіапроектом «Аль-Джазіра» це велика самостійна сила.
Ізраїль фактично примикає до арабсько-суннітському об’єднання. Подібно саудівцям і американцям, провідні ізраїльські політики вважають для себе головною загрозою посилення Ірану. З цієї причини арабо-ізраїльський конфлікт поступово відходить на другий план. На перший план висувається арабо-іранський конфлікт, в якому фактично бере участь і Ізраїль (на стороні арабсько-сунітської коаліції). Так, на протязі всього 2018 року велися ізраїльські бомбардування іранських і асадовскіх сил у Сирії. Фактично це допомога антиасадівської опозиції.
Формування незалежного Курдистану
На стику кордонів чотирьох держав — Сирії, Туреччині, Іраку та Ірану — зростає військово-політичне напруження, пов’язане з формуванням незалежного Курдистану.
У світі налічується близько 50 млн курдів, в тому числі 20-25 млн в Туреччині, 3 млн в Сирії, 6-7 млн в Іраку і близько 10 млн в Ірані. Не мають своєї національної держави, курди на території всіх цих країн піддавалися або продовжують зазнавати дискримінації. Це породжує гостре протистояння між владою і курдськими національними рухами.
На території Іраку сформовано Регіональний уряд Курдистану під контролем ДПК (Демократична партія Курдистану) та інших політичних сил. Офіційно воно підпорядковується центральному уряду, але на практиці проводить самостійну політику і має власні збройні сили. Курдська автономія в Іраку час від часу конфліктує з владою в Багдаді з-за спірних територій і розподілу фінансових потоків.
На території Іранського Курдистану періодично відбуваються масові протести населення і збройні вилазки курдських партизанів.
На території Туреччини йде партизанська війна, якою керує РПК (Курдська робоча партія), виступаюча за курдську національну автономію чи незалежність.
У той же час прихильники РПК створили на території Сирії незалежний анклав (Рожава), що володіє рядом ознак державності, включаючи уряд і збройне ополчення чисельністю до 50 тис. чоловік. Таким чином, прямо на кордонах Туреччини сформувався гігантський бастіон РПК. Курдські загони підтримувалися до недавнього часу армією США, яка вела спільні з ними операції проти ИГИЛ.
Ситуація, що склалася, вкрай дратує Туреччину, яка регулярно загрожує завдати по курдам масовані удари. На початку 2018 року Туреччина почала військову операцію, окупувавши курдська кантон Афрін. Близько 250 тис. курдів були змушені тікати звідти, рятуючись від повітряних ударів і масових репресій. Буде курдське питання вирішено мирним шляхом у рамках федералізації чотирьох держав, або ж силове протистояння триватиме? Поки більш ймовірним є другий варіант. У будь-якому випадку зупинити прагнення десятків мільйонів людей до національного самовизначення навряд чи можливо.
Чому провалилися американо-російські переговори з Близького Сходу?
На переговорах Дональда Трампа з Володимиром Путіним в Гельсінкі в липні 2018 року в центрі уваги була Сирія. США вважають своїм головним супротивником на Близькому Сході різко підсилився Іран. Тому вони прагнули переконати Росію допомогти їм видалити іранські підрозділу з Сирії. В обмін Вашингтон міг би запропонувати Москві зняття санкцій, введених американцями за політику Росії в Україні.
Однак це виявилося неможливим. Швидше за все, Трамп не володіє ресурсами, щоб зняти з Росії санкції. Крім того, сумнівно, що вплив Кремля в Сирії достатньо для того, щоб сприяти виведенню з неї іранців: близько 80 тис. іранських і проиранских бійців стали найважливішою опорою непопулярного в країні режиму Асада — без них він навряд чи зможе утримати владу.
Перед зустріччю Путіна і Трампа американський дипломат, спеціаліст по Близькому Сходу Джеймс Джеффрі, пізніше призначений спеціальним представником США в Сирії, сказав в інтерв’ю ізраїльській газеті The Jerusalem Post, що Трамп, мабуть, спробує обміняти м’яку політику щодо Москви на допомогу Росії американцям у вигнанні Ірану з сирійського поля бою. «Але це завдання не з легких, — зазначив Джеффрі. — Трамп, здається, пропонує якесь визнання включення Криму до складу РФ. Але є цілий ряд санкцій, спрямованих проти Росії, які ввів Конгрес США, і цілий ряд інших, які ввела Європа. І вони не погодяться з цим. І як, власне, росіяни збираються витягти іранців з Сирії?»
Тепер же, після проміжних виборів у США, посилився впливу опонентів Трампа з Демократичної партії в американському Конгресі. Так що про подібні проекти, швидше за все, доведеться забути.
Відступ США створює політичний вакуум і породжує нестабільність
Відступ Трампа з Сирії та Афганістану пов’язано з виконанням його передвиборчої обіцянки — скоротити фінансування військової присутності за кордоном. Крім того, згідно з опитуваннями, більшість американців налаштоване проти участі США у війні в Сирії, а Трамп готується до президентської кампанії 2020 року. Але вірно і те, що ці дії — частина стратегічного відступу Америки з деяких регіонів, розпочатого ще при Обамі. Така реакція керівництва США на невдалі війни в Іраку і Афганістані.
У Америки просто немає ресурсів (військових, економічних, інтелектуальних), щоб безпосередньо контролювати Близький Схід. Наприклад, війна в Іраку, яку розпочав у 2003 році Джордж Буш-молодший, обійшлася в $3 трлн. «Не можна витратити три трильйони доларів — так, три трильйони доларів — на невдалу війну за кордоном і не відчувати болю будинку», — зауважив нобелівський лауреат, економіст Джозеф Стігліц.
Мало того, що війна була вкрай руйнівною стала причиною політичної катастрофи. Окупувавши Ірак, змістивши антииранский сунітський режим Саддама Хусейна, американці привели до влади в цій країні представників шиїтської більшості, частина яких орієнтується на союз з Іраном. Парадоксально, але саме США створили умови для появи сучасної «Перської імперії».
Послаблення позицій США в регіоні посилює протиріччя між тими, хто ділить Близький Схід
Обама вивів війська з Іраку, тепер Трамп виводить їх з Сирії. Але в результаті виникає політичний вакуум. В нього втягуються регіональні держави, які ведуть боротьбу за домінування і сфери впливу. Іншими словами, ослаблення позицій США у регіоні є чинником, що підсилює протиріччя між тими, хто ділить Близький Схід. Це веде до політичної турбулентності.
Так, курдська РПК, контролювала 25% території Сирії, перебувала досі під захистом американської. У разі повного відходу американців з Сирії цей район стане предметом розділу, в якому можуть взяти участь Туреччина, Іран, режим Асада, Росія. Теоретично можливі також сценарії з участю збройних сил Британії, Франції або Саудівської Аравії, які могли б захистити курдську автономію. Але все це може призвести до зростання нестабільності, до нових зіткнень в ході боротьби за контроль над регіоном.
Михайло Магід