The Insider продовжує цикл публікацій про долю відсторонених і зазнали фіаско диктаторів до 20-річного ювілею Путіна у владі (див. матеріали про Аугусто Піночета, президентові Перу Альберто Фухіморі і президента Болівії Ево Моралесе). Професор університету ICESI (Колумбія) Володимир Рувинский пояснює, чому президента Індонезії Сухарто, який керував країною 32 роки, не довелося обнуляти терміни, і як його вертикаль влади впала слідом за економікою.
Сухарто прийшов до влади в той момент, коли Індонезія нестримно поринала у безодню хаосу. До середини 1960-х років батько-засновник сучасної індонезійської нації Сукарно (і Сухарто, і Сукарно – це імена; яванці за традицією дають дітям тільки ім’я), який очолив країну невдовзі після здобуття незалежності в 1945 році, допустив ряд серйозних політичних прорахунків. Загравання Сукарно з Радянським Союзом в пику США, залучення радянської військової допомоги і навіть мільярдного доларового кредиту від Москви не пішли на користь молодої незалежної Індонезії. Велика частина економічної допомоги була розкрадена, численні економічні проблеми так і залишилися невирішеними, а люди втомилися вірити обіцянкам про швидке настання світлого майбутнього. Від широкого народного визнання не залишилося й сліду, Сукарно вже не рятувала його надзвичайна харизма. Крім того, військових дратувало те особливе становище, яке комуністи займали в суспільстві і в політичних структурах країни. Протистояння між першими і другими ставала все напруженішою.
Обставини, при яких Сухарто став на чолі країни, до цих пір є предметом спору. Ліві сили стверджують, що це була змова, організований ЦРУ. Праві сили звинувачують комуністів у спробі розв’язати громадянську війну. Як би там не було, до влади 45-річний генерал Сухарто, будучи на той момент командувачем резервними частинами, фактично прийшов шляхом військового перевороту: 11 березня 1966 року він змусив Сукарно підписати указ про передачу собі президентських повноважень. Безпосередньою причиною того, що військові на чолі з Сухарто взяли владу в свої руки, стали викрадення і вбивства високопоставлених генералів ультралівими повстанцями з організації «Рух 30 вересня» восени 1965 року. Послідували за цим репресії, спрямовані як проти лівих активістів, так і проти етнічних китайців, яких звинуватили у зв’язках з комуністичним Китаєм, тривали кілька місяців. За різними оцінками, в ході «наведення порядку в країні», яке призвело Сухарто на політичний Олімп, в Індонезії загинули до півмільйона осіб.
Щоб легалізувати своє нове положення, Сухарто потрібно було позбавити свого попередника Сукарно статусу довічного президента. Зробити це не склало особливих труднощів: у 1967 році Національний конгрес спочатку призначив генерала «виконуючим обов’язки президента», а в наступному році обрав на вищий пост країни терміном на п’ять років. При Сухарто вибори президента в Індонезії так і залишилися непрямими. Тому в подальшому повністю підконтрольний президенту конгрес успішно «переизбирал» його сім разів. Втім, ніякого обмеження по термінах і не було.
Повністю підконтрольний Сухарто конгрес успішно «переизбирал» його сім разів
Політика, яку проголосив новий президент, отримала назву «Нового порядку». Своєю першочерговою метою Сухарто оголосив оздоровлення економіки Індонезії. У другій половині 1960-х років основними проблемами були великий дефіцит бюджету, низький рівень експорту при дуже великій частці імпорту і великі борги перед іноземними кредиторами. Врятувати ситуацію були покликані індонезійські економісти, більшість з яких навчалися в Каліфорнійському університеті в Берклі, і тому називалися «берклиевской мафією». Лібералізація економіки і зменшення дефіциту бюджету дали очікуваний ефект: інфляція, що становила в середині 60-х понад 600%, до кінця десятиліття знизилася до 13% в рік, в країну кинулися іноземні інвестиції. Економіка стала рости як на дріжджах, в середньому на 7% у рік.
Ключовим поняттям «нового порядку» Сухарто стала «стабільність». При цьому президент всіляко підкреслював, що стабільність економіки неможлива без стабільності в політиці. Населення було тільки за – люди в останні роки президентства Сукарно втомилися від почуття безвиході і невпевненості в завтрашньому дні. Тому індонезійці легко взяли проголошений президентом принцип «подвійного управління», який передбачав поділ влади між військовими і ручної президентською партією «Голкар», до речі, теж тісно пов’язаної з військовими. До двох третин постів регіонального і до половини посад місцевого управління займали діючі військові. Інша влада була в руках «Голкара». Навіть місця в національному конгресі, який стверджував кандидатуру президента країни, в повній відповідності з концепцією «подвійного управління» були поділені між військовими і членами партії «Голкар». Поза законом були оголошені всі ліві політичні партії, а заодно і всі інші політичні сили, неугодні Сухарто. Газети та інші ЗМІ, осмеливавшиеся критикувати нову владу, були закриті – все заради стабільності.
Спочатку прийняті Сухарто заходи дозволили досить швидко перетворити відсталу аграрну Індонезію в країну, яку стали називати новим економічним дивом Азії. Однак при цьому, як свідчать деякі з колишніх соратників Сухарто, він створив де-факто мафіозну державу: «кожен був пов’язаний», неможливо було залишатися поза корупційного кола. За оцінкою Transparency International, Сухарто і його близьке коло c сумарним доходом $35 млрд протягом двох десятків років були найбільш корумпованими чиновниками в світі. Правда, в самій корупційній схемі не було нічого надоригінального. Вигідні контракти ділилися між своїми, причому багато хто з вищого керівництва країни чи мали власні підприємства, або підминали під себе найбільш «грошові» сектору економіки, наприклад, нафтовидобуток. В інших випадках вони збирали «данину» з бізнесу: хочеш, щоб тебе не чіпали – внось відповідний внесок в контрольовані Сухарто і його підручними «благодійні організації». Таким чином, політична модель Сухарто насамперед забезпечувала стабільними і багатомільярдними доходами індонезійських силовиків та їх дітей.
Сухарто насамперед забезпечував багатомільярдними доходами індонезійських силовиків та їх дітей
Не залишилися осторонь й інші союзники президента. Так, один з економістів і найближчих радників Сухарто Еміл Самил був призначений міністром охорони навколишнього середовища. Але на цьому посту він зайнявся не стільки охороною, скільки експлуатацією природних ресурсів. Незабаром Індонезія, володіє великими лісовими багатствами, перетворилася на провідного світового експортера деревного вугілля, який став другим після нафти експортним продуктом країни.
Під час правління Сухарто інвестиції і західна допомога текли рікою. Президент уміло підтримував образ непримиренного борця з комуністичною загрозою, що приносило в часи холодної війни чималі дивіденди у вигляді економічної допомоги США та їхніх європейських союзників. З цієї ж причини західні країни до пори до часу закривали очі на порушення прав людини і відсутність свободи слова в Індонезії. Радянський Союз теж критикував режим дуже акуратно, адже Джакарта була одним з небагатьох радянських боржників, які справно платили за боргами (мільярдний кредит отримав ще президент Сукарно).
Двояка позиція світової спільноти особливо яскраво проявилася після анексії Індонезією Східного Тимора в кінці 1975 року. Сухарто додав собі популярності, особливо серед мусульманських лідерів країни і консервативно налаштованих кіл населення, встановивши контроль над східною частиною острова Тимор шляхом стрімкої військової операції. Вона була представлена як «відновлення історичної територіальної цілісності» Індонезії, порушеною колоніальними властями. Роки, які Східний Тимор перебував під управлінням Індонезії (до 1999 року), характеризувалися численними порушеннями прав людини, позасудовими вбивствами і дискримінацією католицького більшості цій частині острова. Однак Сухарто добре уявляв собі розклад сил у світі і вміло грав на побоюваннях Заходу: якщо колапсує антикомуністичне уряд Індонезії, баланс сил у регіоні може змінитися. Цей шантаж допомагав уникати рішучих резолюцій ООН. І хоча після закінчення холодної війни ситуація почала змінюватися не на користь Індонезії Сухарто все ж вдавалося підтримувати міжнародний статус кво. У 1990 році він відновив розірвані за двадцять років до цього дипломатичні відносини з Китаєм, не припиняючи при цьому контакти з Японією і США.
Сухарто додав собі популярності, встановивши контроль над східною частиною острова Тимор під виглядом відновлення історичної територіальної цілісності»
Процес падіння режиму Сухарто спровокував почався в 1997 році Азіатський фінансова криза. Це був зовнішній фактор, вплинути на який Сухарто ніяк не міг. Іноземні інвестори втратили довіру до азіатським ринкам і почали виведення капіталів з регіону. Курс індонезійської валюти по відношенню до долара та ієни впав: падіння досягало більш ніж 120%. В наступному, 1998 році, ВВП Індонезії впав на 15%. Реальні доходи десятків мільйонів людей катастрофічно знизилися, багато хто втратив роботу. Яка роками оберігається система вертикалі влади Сухарто постала безсилою перед обличчям кризи. Стало очевидно, що економіка, керована вручну і з величезної корупційної складової, не здатна протистояти серйозній кризі. Насправді вона виявилась крихкою.
На початку 1998 року першою на вулиці вийшла молодь – вона зажадала відставки Сухарто і його корумпованого оточення. У травні 1998 року, коли президент перебував з візитом у Єгипті, в ході протестів у національному університеті загинули кілька студентів. Дізнавшись про це, Сухарто поспішив повернутися в Джакарту, але час було згаяно. Багато чиновники і економісти не бачили виходу з економічного тупика, в якому опинилася країна. Не в силах більше контролювати розвиток подій, весь кабінет міністрів подав у відставку, не поставивши попередньо до відома президента. Сухарто зрозумів, що залишився без підтримки і викликав свого прес-секретаря, якому наказав буквально за ніч написати промову про свою відставку. На наступний день, 21 травня, президент, який правив Індонезією протягом 32 років, оголосив про передачу влади віце-президенту Хабібі.
Зіткнення поліції зі студентами в 1998 році
За три десятки років перебування Сухарто у владі люди звикли бачити в ньому вольового і рішучого керівника, який ніколи не програє. Крім того, знаючи про корупційні схеми, в яких були замішані діти і соратники президента, мало хто вірив, що той справді так легко погодиться віддати владу. Велика частина з корумпованого оточення Сухарто залишилася біля керма держави. Тому формальна передача влади не заспокоїла людей. Дуже скоро заворушення переросли в масові антиурядові виступи. Військові придушили їх силою. Згодом багатьох пересічних силовиків все-таки притягли до відповідальності за застосоване насильство. Але вищим посадовим особам і генералітету вдалося уникнути відповідальності. Занадто сильно корупція проникла у всі інститути влади і занадто багато судді були пов’язані колишніми справами з тими, кого передбачалося судити. З цієї ж причини спроби залучити до реальної відповідальності Сухарто так і не увінчалися успіхом. Хоча він і перебував формально під домашнім арештом, суди щоразу знаходили можливість не розглядати справу по суті. У підсумку Сухарто помер своєю смертю через десять років після своєї відставки у віці 87 років в результаті важкої і тривалої хвороби. 27 січня 2008 року родичі прийняли рішення відключити його від ШВЛ.
Правда, дух Сухарто досі подекуди витає в Індонезії – частина людей досі сумує за «сильною рукою». І все ж, хоча і не так швидко, як хотілося б багатьом індонезійцям, з відставкою Сухарто політичний і економічний вплив сухартовской еліти поступово зійшло нанівець – її змінило нове покоління, яке горезвісної стабільності перевагу політичні свободи. Змінюваність влади стала політичною нормою (після відставки Сухарто Індонезія обрала вже п’ять президентів), а вільна преса більше не піддається гонінням за те, що відкрито критикує уряд. Так і всупереч тому, що заявляв Сухарто, після його відходу економіка стабілізувалася і навіть пішла в зростання.