Обнулення термінів, завдяки якому Володимир Путін зможе залишатися при владі до 2036 року, ідея далеко не нова. Набір інструментів авторитарних лідерів і диктаторів в усьому світі не сильно відрізняється. Різниця лише в способі приходу у владу і в тому, наскільки сумно завершилася їхня кар'єра.
До 20-річного ювілею Путіна при владі The Insider починає цикл публікацій про долю диктаторів. Перший матеріал присвячений Аугусто Піночета, одноосібно правив Чилі з 1973 по 1990 рік.
Зазвичай передбачається, що конституційні реформи хвилюють широкий загал. Але тільки не в нашій країні, де більшість громадян байдуже знизують плечима. Остання новела про «обнулення» президентських термінів нинішнього глави держави злегка порушила громадськість, що побачила в цьому знак «довічного» президентства. Здавалося б, сформована залізобетонна законодавча стіна перед небезпекою будь-якої кризи і влада гарантовано залишиться в потрібних руках. Так само думав і Аугусто Піночет. Однак побудовані ним механізми і закони, якими, за його висловом, він хотів все зв'язати і прив'язати, щоб ніщо не ворушилося без його відома, дали збій в найнесподіваніший момент, зруйнувавши всю штучну конструкцію, зведену їм для забезпечення своєї влади, змусивши диктатора терміново приймати нові і нові закони – гарантії його особистої безпеки і збереження його системи. Чи можуть закони, в тому числі положення конституції, бути гарантією для беззаконної диктатури, коли більшість громадян не бажає з цим миритися? Досвід Чилі показує – не завжди.
Піночет прийшов до влади не як безумовний диктатор і харизматичний лідер. Він був рішучий і послідовний, але цього було недостатньо, щоб балансувати між іншими вождями перевороту 1973 року, генералами і адміралами, а також з політичними силами справа. Після перевороту перед військовими і правими стояло завдання сформулювати принципи нової політичної системи. Результатом роботи ідеологів і практиків режиму на чолі з Хайме Гусманом став текст нової конституції. Через гнучкості, властивої Гусману, Піночет вибрав його для розробки основ нового режиму. Протягом періоду диктатури в рядах правих не слабшав суперництво неолібералів і греміалістов з націоналістами і корпоратівістамі. Арбітром в їх суперечці завжди виступав глава режиму Піночета, що в значній мірі додало йому легітимність як вождю правих. Після введення неоліберальної моделі, мінімізації ролі держави (реалізація принципу субсидіарності) в регулюванні економіки та соціальної сфери режим сам породжував передумови до появи незалежних сил, в тому числі і праворуч. Для зміцнення режиму було вирішено прийняти нову конституцію. Ідеї створення нового правового порядку, що існували в перші роки диктатури, коли не було ні політичних партій, ні представницької демократії, були відкинуті, бо не знаходили підтримки навіть серед більшості правих.
Програмним документом хунти була написана Гусманом декларація 1974 року народження, згідно з якою в світі існували два типи режимів – марксистські і ліберальні. Хунта відкидала обидві моделі, так як марксизм не вів до добробуту, а лібералізм породжував консюмеризм. Концепція майбутнього політичного розвитку заперечувала цінність демократії, яка приймалася лише в поєднанні з твердою авторитарною владою. Для ефективності моделі слід забезпечити автономність і деполітизацію всіх посередників між людиною і державою (профспілки, партії і т.д.). Гусман говорив про новий політичний устрій і необхідності переходу від авторитарного правління до «обмеженою» демократії, заснованої на нових інститутах влади.
Хайме Гусман і Аугусто Піночет
Довідка The Insider:
У 1988 році професор конституційного права Хайме Гусман заснував Незалежний демократичний союз – праву консервативну партію. У 1991 році Гусман був убитий активістами ліворадикального «Патріотичного фронту імені Мануеля Родрігеса». У 2009 році ПДВ сформував «Коаліцію за зміни» і привів до влади президента Себастьяна Піньєру. У 2010-2014 роках ПДВ була найбільшою партією чилійського парламенту.
Проект конституції, переданий на розгляд Піночета в жовтні 1978 року, передбачав обмежений політичний плюралізм, контроль за сферою освіти, виключав можливість легального існування марксистських партій. Свобода слова також була обмежена. Після розгляду документа хунтою конституція була винесена на плебісцит, який розглядався як опитування громадської думки, а не здійснення права чилійського народу на висловлення своєї волі. Влада заявляла, що суверенітет належить не народу, а хунті, яка взяла владу в 1973 році. Конституція була схвалена на плебісциті 1980 року більшістю у дві третини голосів. Голосування проходило всупереч існуючим правилам і законами: без списків виборців, без контролю і без політичних спостерігачів.
Після прийняття конституції у Піночета намітилося прагнення до посилення особистої влади і увічнення свого перебування на президентській посаді. До того ж зникла обмежувала його військова хунта. Це призвело до розриву між Піночетом і його союзниками справа, що мріяли про праворадикальні, але не персоналістського режимі. Удар по системі завдав криза 80-х років, коли всі попередні успіхи були перекреслені різким падінням економіки і зростанням безробіття. Незважаючи на репресії, країна практично була некерованою.
Прийнята плебісцитом конституція передбачала можливість для Піночета після закінчення 8 років знову переобратися, але тільки якщо це буде схвалено на референдумі. У разі негативної відповіді належало провести нові вільні вибори. Диктатор і його наближені були абсолютно переконані у своїй перемозі, але хотіли визнання результатів референдуму за кордоном, оскільки до того режим довго перебував у зовнішньополітичній ізоляції. Для додання процедурі демократичності було скасовано надзвичайний стан, дозволено повернутися в країну політичним емігрантам. Противники режиму отримали легальну можливість діяльності в рамках підготовки референдуму, домоглися права розміщувати політичну рекламу в засобах масової інформації – тобто створювалися мінімальні умови для політичної конкуренції, хоча провладні сили переважали і на телебаченні, і на радіо. Піночет НЕ погребував і популістськими заходами: підняв зарплату держслужбовцям і «в ручному режимі» контролював ціни на товари першої необхідності.
Однак опозиція використовувала неординарні, креативні методи пропаганди, переконавши чилійців в тому, що результат референдуму не визначений. Їм вдалося домогтися масової мобілізації прихильників повернення демократії, а праві і військові робили ставку на адміністративні важелі, впевнені в підконтрольності електорату. Задавлені протягом 15 років політичні пристрасті змогли відкрито вийти назовні. Сам клімат свободи кампанії, незважаючи на всі обмеження, був найкращою агітацією на користь опозиції. Противники режиму в своїй агітації створювали атмосферу свята, а офіціоз продовжував обридлу всім антикомуністичну агітацію захисту суверенітету від марксистів і нудні запевнення про економічне диво, про «чилійському оазисі» в світі кризи в Латинській Америці.
5 жовтня 1988 року 55% чилійців сказали диктатору «НІ». Хоча і були ті, хто пропонував Піночету «новий переворот», він на нього не наважився і визнав поразку, назвавши підсумок голосування «помилкою чилійців». Відразу після референдуму почалася шалена робота по поправкам до конституції і прийняття інших законів, які дозволили б зберегти контроль Піночета і військових над чилійської політикою. Була прийнята нова виборча система, штучно встановлювала двопартійність і виключала зміна конституції. Були прийняті закони про гарантії безпеки Піночету і про амністію за всі злочини режиму. Вони діяли майже 10 років, поки не відбулася зміна покоління в командуванні збройних сил. Зрештою Піночет відчув на собі всю нетривкість будь-яких «гарантій». Останні роки життя він провів під судом, симулюючи старече недоумство.
Останні роки життя Піночет провів під судом, симулюючи старече недоумство
Всі конструкції Піночета, ретельно вибудовуються з середини 70-х, не спрацювали. Звичайно, це заслуга чилійського суспільства, який показав своє неприйняття диктатури. Режим Піночета моментально виявився беззбройним перед цим вердиктом народу. Однак йому вдалося буквально в останній момент нав'язати опозиції «гарантії», які забезпечили безпеку діячам режиму, хоча і ненадовго. І все ж доля транзиту перебувала в руках помірної демократичної опозиції, а не піночетістов, це дозволило провести демонтаж режиму мирно і демократично. Урок Піночета корисний для вивчення всім тим, хто цікавиться транзитом від авторитаризму до демократії.
Андрій Щелчков
д.і.н., провідний науковий співробітник Центру латиноамериканських досліджень ИВИ РАН