Сьогодні, 20 травня, виповнюється рік з моменту інавгурації президента України Володимира Зеленського. Він вже заявив, що допускає висунення на другий термін. Хоча Зеленський продовжує бути найпопулярнішим політиком у країні, частка тих, хто оцінює його діяльність позитивно, знизилася: рік тому таких було три чверті населення, зараз — трохи менше половини. Експерт Фінського інституту міжнародних відносин Аркадій Мошес вважає, що за рік Зеленському не вдалося домогтися якісних змін у країні: телегенічність все-таки не компенсує недосвідченість.
Виборці, які віддали на президентських виборах 2019 року свої голоси Володимиру Зеленському, чекали від нього прориву у вирішенні трьох завдань: врегулювання конфлікту на Донбасі, боротьба з корупцією і підвищення рівня життя людей. Стара влада з її показною ставкою на гасла націонал-демократичного характеру бачилася більшості нездатною або відверто незацікавленої в подібних змінах. І Зеленський переконав співгромадян у тому, що ключ до успіху – прихід до керівництва країною нових осіб. На хвилі його власного успіху партія Зеленського «Слуга народу» влітку теж тріумфально перемогла на виборах і сформувала однопартійний уряд.
Сьогодні, через рік, Зеленський все ще достатньо популярний. Його електоральний рейтинг перевищує 40%, що суттєво більше 30%, які він отримав у першому турі виборів. Саме цю величину і слід брати для порівняння, оскільки 73% Зеленського у другому турі були, насамперед, вотумом недовіри його супернику, попередньому президенту Петру Порошенку, а зовсім не показником його власної підтримки. Зеленський сприймається в суспільстві як людина особисто не корумпований, що дорого коштує в Україні, хоча цього не можна сказати про всіх представників його оточення. І зараз навіть опоненти змушені визнавати, що ніякої здачі національних інтересів в протистоянні з Росією, чого вони спочатку побоювалися і все ще побоюються, не сталося – принаймні, поки.
І тим не менш, у тому, що стосується ключових питань, результати роки перебування Зеленського у влади не вражають. У конфлікті на сході країни, як і раніше, практично щотижня гинуть українські солдати, а переговорний процес у Мінську нікуди не веде. Кілька раундів обміну полоненими і деякі зрушення в гуманітарній сфері самі по собі не здатні створити нової політичної динаміки до тих пір, поки Москва не визнає за необхідне змінити свій підхід до конфлікту, а цього в найближчій перспективі не передбачається. Зеленський, швидше за все, вже зрозумів, що справа зовсім не в небажанні колишнього керівництва України домовлятися з Володимиром Путіним, а шлях до врегулювання не зводиться до того, щоб самим «перестати стріляти», як він заявляв у період кампанії.
Зеленський зрозумів, що шлях до врегулювання не зводиться до того, щоб самим «перестати стріляти»
Та все ж і сам президент, і його найближчі соратники раз за разом як би позначають можливість односторонніх невимушених поступок. Так було в березні, коли прем’єр-міністр Денис Шмигаль висловив ідею відновити подачу води в Крим. Інший приклад – згода глави офісу президента Андрія Єрмака, який відповідає за контакти з Кремлем, на переформатування мінського формату, яке, по суті, надало б міжнародну легітимність переговірників від невизнаних ЛНР і ДНР. Всередині країни така поведінка викликає непотрібну напругу, а зовні створює враження, що українського президента все-таки можна буде «дотиснути», що зустрічним компромісів з боку Росії, як мінімум, не сприяє.
Немає настільки очікуваних багатьма виборцями Зеленського «посадок», хоча розслідування кількох справ стосовно особисто Порошенко та кількох інших політиків з його команди ведеться, як немає і видимого прогресу в розкритті гучних справ про злочини щодо громадянських активістів. Частково це пов’язано з низькою ефективністю і, знову-таки, корумпованістю української правоохоронної та судової системи, реформа якої, як видається, за рік нікуди не зрушилася, незважаючи на всі обіцянки. Служба безпеки України зберігає економічні підрозділи, розмови про рейдерство яких – притча во язицех у бізнес-середовищі. МВС, на чолі якого з 2014 року варто важковаговик української політики Арсен Аваков, виглядає просто недоторканним. Органи прокуратури, де зміни начебто намічалися, нещодавно позбулися свого орієнтованого на реформи керівництва і їх, очевидно, чекає відкат у минуле. А численні спеціалізовані антикорупційні органи традиційно борються за повноваження і в цілому так і не знайшли свого місця.
Що стосується економіки, то вже до пандемії коронавіруса ВВП України почав знижуватися. Загальні доходи держбюджету в січні-квітні 2020 року опинилися в абсолютних цифрах на 2,3% менше, ніж роком раніше і на 11,6% нижче запланованого. Митниця, один із центрів і символів корупції в країні, в січні 2020 року зібрала у бюджет лише 70% від плану або 18 млрд гривень проти 22,5 млрд в січні 2019 року. Важко в цих обставинах було б говорити про професіоналізм «нових осіб». Ряд рішень, особливо з регулювання енергетичної галузі, виглядав досить сумнівно і вважався прийнятим на користь тих чи інших олігархічних структур. Серед великих реформ можна було б відзначити зняття мораторію на купівлю-продаж землі, однак запрацює вона лише в середині 2021 року і в її нинішньому вигляді навряд чи зможе стати реальним генератором інвестицій в країну.
Причини невдач Зеленського легко пояснити — це відсутність політичного досвіду і нерозуміння всіх складнощів і хитросплетінь української політики, з якими йому довелося зіткнутися, а також інстинктивне бажання все «по-кіношному» спростити. Ще в період виборчої кампанії було помітно, що Зеленський не пред’явив чіткої програми дій на випадок обрання. Пізніше це довелося компенсувати обіцянками «розібратися», професійно зіграними та телегеничными зверненнями до нації, а іноді – навпаки, розносами в стилі Олександра Лукашенка. Але для ефективного управління державою цього недостатньо.
Для ефективного управління державою недостатньо телегеничных звернень
Відповідно, не склалося навколо Зеленського та міцної команди. Її набирали з особистих друзів, колег по шоу-бізнесу, незначною мірою – з управлінців, які розійшлися з попередньою владою, але все це при дотриманні головної умови – Зеленський повинен був залишатися центральною фігурою, фронтменом. Під владу в цих обставинах потрапило чимало випадкових людей. Дуже швидко почалася кадрова чехарда. Вже у вересні у відставку з посади секретаря Ради національної безпеки і оборони був відправлений Олександр Данилюк, в минулому — успішний міністр фінансів. Причиною став, як вважається, його конфлікт з тодішнім головою офісу президента Андрієм Богданом. Сам Богдан, в якийсь момент став «сірим кардиналом» Зеленського, втратив посаду в лютому. На початку березня пішло уряд Олексія Гончарука, а міністрів фінансів і охорони здоров’я вже нового кабінету замінили всього через три тижні на посаді. Травневе призначення колишнього президента Грузії Михайла Саакашвілі головою виконавчого комітету української Національної ради реформ, консультативного органу при президентові, це серед іншого чергове свідчення того, що кадровий резерв Зеленського близький до вичерпання, якщо не вичерпаний повністю.
Напевно, було б передчасним говорити, що все вже визначено і залишилися чотири роки президентства Зеленського – а він обіцяв не йти на другий термін — пройдуть за інерцією. Він набирається політичного і управлінського досвіду, вчиться шукати компроміси і, загалом, не боїться визнавати помилки. Тобто якісь шанси на успіх все ще залишаються. І тим не менш, медовий місяць Зеленського у відносинах з країною підійшов до кінця, а це значить, що далі буде тільки складніше.
По-перше, відновлюється те, що можна називати «української матрицею» — складна і полицентричная система узгодження інтересів і прийняття рішень, яка лише на час була ослаблена розгромною перемогою Зеленського над Порошенко і монобольшинством «Слуги народу» в парламенті. Кількість конфліктів всередині системи держуправління зростає. Цілий ряд ключових законів в останні місяці був прийнятий тільки тому, що за них голосували опозиційні фракції, причому в одних випадках націонал-демократичні, а в інших – проросійськи налаштовані. Тобто парламентська фракція Зеленського перестала бути монолітом. Загострилися суперечності між центральною і місцевою владою, впливовими мерами, що вкрай важливо з урахуванням майбутніх місцевих виборів восени. Тим часом все більш вимогливими стають лобістські й олігархічні угруповання, які зберегли свої фінансові і особливо медійні ресурси.
По-друге, українська економіка суттєво постраждає від пандемії. Прийняті в квітні поправки до державного бюджету України збільшують його дефіцит з 96 до майже 300 млрд гривень або до 7,5% ВВП. Крім власне економічних викликів, криза різко посилює залежність України від міжнародних фінансових організацій, які в обмін на підтримку будуть вимагати проведення непопулярних заходів, що зіграє на руку частини опозиції, в тому числі популістам.
По-третє, Україна може зіткнутися із збільшеним тиском з боку Кремля. Досі Москва досить м’яко ставилася до Зеленському – у порівнянні з його попередником, зрозуміло – очевидно, розраховуючи на те, що він так чи інакше погодиться на російські вимоги. Але по мірі того, як стає ясним, що всередині країни поле маневру Зеленського по донбаському і кримському питань вкрай обмежена, ця позиція може повністю змінитися. Здатний Зеленський жорстко протистояти провокаціям на лінії зіткнення або активізації проросійських сил всередині країни, неочевидно. При цьому західні гравці в умовах пандемії просто не зможуть ставитися до українського питання як до пріоритетного.
Від того, наскільки готовим Володимир Зеленський виявиться до дій в цих нових для себе обставинах, буде за великим рахунком залежати остаточна оцінка його президентського терміну.