До Москви з дводенним візитом прибув президент Сербії Олександр Вучич. Він зустрівся з Володимиром Путіним і взяв участь у параді Перемоги на Красній площі. Днями Сербська прогресивна партія, яку очолює Вучич, взяла на виборах абсолютну більшість місць у парламенті. Головний редактор сербського агентства новин BETA Драган Янич пояснює, чому незважаючи на західне фінансування сербські власті зберігають лояльність Москві.
«Путін захищає Сербію»! «Росіяни посилають нам найсучасніше зброя»! Ці і подібні повідомлення регулярно з’являються на перших сторінках сербських таблоїдів. Не менш одіозні заяви звучать у сербському теле – і радіоефірі. Через ці основні ЗМІ інформацію про події у світі і країні одержує переважна більшість населення. Тому не дивно, що 41% сербів впевнені: Росія — кращий друг Сербії, і саме Москва найбільше допомагає Белграду. Насправді економіка Сербії (за винятком енергопостачання) переважно залежить від бізнесу, пов’язаного з Євросоюзом. Крім того, ЄС — найбільший донор країни, який виділив понад 3,6 млрд євро у вигляді грантів. З них 2,1 млрд євро в рамках Механізму надання допомоги на етапі, що передує приєднання».
Згідно з результатами опитування громадської думки Demostat, проведеного наприкінці минулого року, близько 53% громадян Сербії не хочуть, щоб в країні розташовувалися іноземні військові бази. Якщо вже такі бази все-таки доведеться розміщувати, 20% віддають перевагу Росії. Але коли сербів запитують, де вони хотіли б жити, 52% вибирають західні країни і лише 3% — Росію. Саме у ЄС, і навіть ширше — на Захід, а не в Росію серби відправляють своїх дітей в школу, та й самі прагнуть туди в пошуках доходу і кращого життя. Так що жити сербам добре в Європі, а вони люблять Росію. Це явне протиріччя — наслідок трьох факторів. По-перше, що передається з покоління в покоління віри в братерство й дружбу з могутньою Росією. По-друге, зберігається нездатності і небажання проєвропейських партій Сербії пояснити широкій громадськості зв’язок між якістю життя і геополітичним становищем країни. І, по-третє, систематичного заохочення наративу про «поганому» Заході, який всіляко перешкоджає Белграду в його відносинах з Москвою.
Жити сербам добре в Європі, а вони люблять Росію
Сербський правлячий блок, очолюваний Сербською прогресивною партією президента Олександра Вучича, залежить від голосів в основному націоналістичного більшості, яка традиційно вважає, що Захід працює проти сербських національних інтересів, а дружня Росія, навпаки, намагається їх захистити. Збереження цього наративу має велике значення для зміцнення російського впливу, а посилення проросійських настроїв у широких колах суспільства — для правлячого блоку. Рука руку миє. В цих умовах Москві важливо мотивувати жовту пресу та інші ЗМІ висвітлювати теми, які працюють на імідж Кремля, причому необов’язково безпосередньо відносяться до Росії. Москву цілком влаштовує, коли місцева преса цілеспрямовано і постійно вказує на спроби Заходу «принизити Сербію» або на «відібране» у неї Косово. Обговорення цих тем утримує значний відсоток населення в прихованому переконанні, що Росія може стати рятівником Сербії. Та й глобальні події, такі як пандемія COVID-19, надають додаткові можливості посилити цей вплив. Те, як Росія направила допомогу Сербії під час пандемії, зрозуміло, отримало найширший розголос у ЗМІ.
Росія ніколи не приховувала своєї прихильності до націоналістично орієнтованих політичних груп, включаючи ультранаціоналістів, і ніколи не відмовляла їм у допомозі. Після падіння режиму Слободана Мілошевича в 2000 році, коли до влади прийшла значною мірою прозахідна коаліція на чолі з Демократичною партією, що Кремль підтримував тісні зв’язки з опозиційної Сербської радикальної партії. Після розколу партії в 2008 році один з її лідерів Томіслав Ніколіч утворив Сербську прогресивну партію, яка перебуває при владі досі, вже з Вучичем на чолі. Від неї ж «відбрунькувалися» та менші за розміром партії та рухи радикально-націоналістичної чи правої орієнтації. Але зв’язку з цими численними партійними структурами існують і сьогодні, і Москва як і раніше розраховує на підтримку менших політичних парламентських і непарламентських партій, таких як рух «Двері» і йому подібні.
Після вбивства прем’єр-міністра Зорана Джинджича в 2003 році пряме вплив Заходу на сербські влади ослабло, консервативна Демократична партія Сербії під головуванням Воїслава Коштуніци вийшла на перший план, посиливши свою політику щодо Косово за підтримки Росії. Країна відкрила двері для російських компаній, які стали фактично енергетичними монополістами. Наприклад, «Газпром» володіє ключовий сербської нафтової компанією Naftna industrija Srbije (NIS), а «Лукойл» купив Beopetrol і став власником однієї з найбільших мереж АЗС в Сербії. Посилення впливу Росії зберігалося навіть після того, як Демократична партія знову прийшла до влади, сформувавши коаліцію із Соціалістичною партією Сербії, головною партією при режимі Мілошевича. Саме СПС, заснована Мілошевичем, була і залишається головним провідником політики Росії в Сербії і стала кузнею кадрів для російських сировинних компаній — її члени обіймають там керівні пости. Більше того, саме члени цієї партії ставали або міністрами енергетики, або займали інші високі посади в міністерствах та інших державних органах, що відповідають за енергетику.
Міністри енергетики і топ-менеджери російських сировинних компаній в Сербії — з партії Мілошевича
Таким чином, в країні зберігаються всі умови, щоб російська «м’яка сила» продовжувала впливати на політику. Є основні засоби масової інформації, які просувають теми, які відповідають інтересам Росії в регіоні. Є УПС, яка все ще в змозі набрати близько 15% голосів (10% на недільних виборах) і регулярно самостійно проходить в парламент. Є й менші націоналістичні партії. І, нарешті, є всі інструменти економічного впливу через газову і нафтову монополію. Ще один важливий канал — церква. Росія надає неабиякий вплив на Сербську Православну Церкву, яка традиційно залишається одним з найбільш шанованих інституцій. Причому вона користується довірою серед громадян Сербії, так і сербів в інших східноєвропейських країнах, особливо в Чорногорії (де саме від церкви виходить ініціатива масового опору місцевим правлячому блоку) у Боснії та Герцеговині. Підтримання такої системи впливу не вимагає від Росії великих витрат (зрештою, російські нафтогазові компанії заробляють на Сербії) або масштабних і насильницьких дій.
Зрозуміло, що Москві вдається балансувати в Сербії завдяки прихильному громадській думці і зацікавленості президента Вучича в утриманні націоналістично налаштованої більшості. Захід та ЄС, до яких Сербія відноситься як в географічному, так і в економічному відношенні набагато більшою мірою, ніж до Росії, і які допомагають Сербії фінансово, не користуються такою популярністю у жителів, як Москва, адже Захід, на відміну від Росії, не нав’язує свою «ідеологічну базу». Брюссель і Вашингтон зосереджені на підтримці стабільності в регіоні і продовжують надавати рішучу підтримку правлячого блоку і президенту Олександру Вучичу. В першу чергу — в надії на вирішення проблеми Косово, адже попередникам сербського президента з Демократичної партії зробити цього не вдалося. У той же час партії, що прийшли до влади після падіння режиму Мілошевича, тепер значною мірою кинуті напризволяще. Розпад колись потужного прозахідного політичного блоку і скорочення його членів до окремих, слабких і взаємно протилежних партій повністю влаштовував і самого Вучича, і правлячий блок, і тим більше Москву. В підсумку сьогодні у Заходу немає більш надійного союзника в Сербії, ніж Вучич і його Прогресивна партія. А це в свою чергу знижує шанси на зміну настроїв серед націоналістично налаштованої більшості.
Правлячий блок, звичайно, зміг скорегувати порядок сербських проросійських ЗМІ — тепер вони відображають інтереси не тільки Москви, але і Вучича. Але Москва прагне зміцнити свою мережу ЗМІ в регіоні, в першу чергу за рахунок Russia Today і Sputnik. Статті останнього регулярно передруковує проросійський ресурс In4s.net, а також borba.me і сербський nacionalist.rs. Ці портали охоче беруть тексти з російського сайту Balkanist.ru, яким керують директор прокремлівського Фонду прогресивної політики Олег Бондаренко і генерал-лейтенант СЗР у відставці, колишній директор Російського інституту політичних досліджень Леонід Решетніков. До речі, останній вже став персоною нон-грата в Болгарії: там його підозрюють у підтримці голови місцевого руху «Русофіли» Миколи Малінова, звинуваченого в шпигунстві на користь Росії.
Читайте також: Сербія без Путіна. Зміцнення позицій Вучича і косівське врегулювання позбавляють Кремль колишнього впливу.