Росія і США за останні два місяці зробили відразу кілька невдалих спроб домовитися: список тем для переговорів і так невеликий, а питань, в яких у Вашингтона є спільність з Кремлем, ще менше. Не став винятком і Близький Схід, де на порядку денному значаться три основні пункти: іранське присутність в Сирії, пост-конфліктне устрій країни, а також проблема палестино-ізраїльського врегулювання.
Єдиним прогресом можна вважати подтвердившийся статус-кво: відновлення ситуації на сирійсько-ізраїльському кордоні у відповідності з договором 1974 року, відвід іранських і проиранских сил на півдні Сирії, а також де-факто збереження американської присутності на північно-сході країни. Кремль виходить з того, що на липневій зустрічі Путіна і Трампа в Гельсінкі американці визнали за Росією право домінувати в питаннях мирного врегулювання в Сирії. На цьому загальні теми у наших країн практично закінчилися. Москва явно не вважає за необхідне обговорювати з Вашингтоном проблему палестинсько-ізраїльського конфлікту, поки адміністрація Трампа активно намагається реалізувати «план Кушнера».
Незважаючи на те, що американська стратегія на Близькому Сході, як і раніше, позбавлена системності і багато в чому ситуативна, в ній є певні домінанти. Одна з них – пріоритет відносин з Ізраїлем і її національної безпеки. Звідси і жорстка позиція з приводу ліквідації іранського присутності в Сирії. З точки зору американської адміністрації, ключ до успіху цього плану — внести розкол між Москвою і Тегераном. Залишившись без підтримки свого вимушеного союзника», іранці нібито будуть змушені переглянути масштаби своєї присутності в Сирії. За задумом Америки, в умовах відродження антиіранських санкцій і наростаючої внутрішньополітичної боротьби влади Ірану просто фізично не зможуть реалізовувати активну регіональну політику.
Ця тема стала лейтмотивом женевських переговорів між радником Трампа Джоном Болтоном і секретарем Радбезу Миколою Патрушевим. Перебуваючи в Ізраїлі, Болтон не раз повторював, що їде до Женеви вести «жорсткий торг» і очікує, що Москва «виключить участь Ірану, іранських сил у наступальних операціях» в Сирії. Радник посилався на слова Путіна, який в особистій розмові з ним підтверджував, що інтереси Москви і Тегерана в Сирії не збігаються.
Розрахунок Вашингтона не виправдався. Звичайно, Іран переживає не кращі часи. Падіння курсу національної валюти до долара США з 40 тисяч іранських ріалів за долар США в середині весни 2018 року до 107-110 тисяч до вересня 2018 року викликало зростання цін, зниження доходів населення, а також підхльоснуло темпи інфляції. За найбільш песимістичними прогнозами, інфляція може досягти рекордних 80% у річному обчисленні.
Жити під санкціями Ірану не звикати: розвитку економіки вони завадять, але не зруйнують її
Однак прямого впливу на регіональну іранську політику це не впливає. З одного боку, курс іранського ріала був завищений в три рази, а його безперервне падіння в останні місяці викликало шок. У перспективі це може створити умови для розвитку промисловості і викличе зниження імпорту. У цих умовах влада повинна зосередитися на проведенні економічних реформ, а ослаблений ріал дозволить наростити доходи бюджету, залежної від експорту нафти. З іншого боку, жити під санкціями Ірану не звикати. Розвиватися економіці вони завадять, але не зруйнують її повністю, як на те розраховують у Вашингтоні.
Події 2010-2015 років показали, що при необхідності Тегеран може «жити за коштами». Звичайно, життя під санкціями легкою не буде. На цьому тлі фінансування близькосхідних амбіцій Тегерана залишиться, швидше за все, на колишньому рівні. По-перше, ця політика не настільки і витратна для Ірану — гроші грають тут важливу роль, але там, де можуть, іранці прагнуть уникати зайвих витрат. По-друге, збереження регіональної присутності важливо з ідеологічної точки зору. Іранське керівництво протягом останніх років активно нав’язував народу думку про те, що їхня країна — лідер, і ця роль їй призначена, а в Сирії, Іраку та Лівані проходить передній край оборони національних інтересів країни. Відмова від цієї доктрини буде прочитаний як ознака слабкості (хоча частина населення вже задає питання про те, а чи потрібна країні така активна політика в регіоні). Росія теж не збирається рвати свою співпрацю з ІРІ, нехай Тегеран і не самий простий і бажаний партнер для Кремля.
Москва ніяк не може домогтися від Вашингтона ясності — що вона отримає взамін на відмову від Ірану
Її відмова від спільного американо-ізраїльського пропозиції про ізоляцію Ірану пов’язаний з тим, що Вашингтон продовжує вести переговори з позиції сили, а Росія очікує діалогу на рівних. Після зустрічі в Женеві російський сенатор Олексій Пушков заявив, що «адміністрація США домагається від Росії такого зрушення у позиціях, який означав би повний розворот по Сирії». У цьому торзі, відмовляючись від свого, нехай навіть ситуативного союзника в Сирії, Москва ніяк не може домогтися від Вашингтона ясності — що вона отримає натомість?
Американські запевнення в тому, що зміна російської позиції по Ірану дозволить пом’якшити санкції, звучать для Москви непереконливо. По-перше, тому що в Кремлі чудово розуміють, що скасувати санкції може Конгрес, а не американський президент, а це означає, що домовленостей з Трампом по Сирії явно недостатньо. По-друге, російське керівництво не готове йти на відкритий конфлікт з Тегераном. У Росії є спільна з ним порядок, наприклад, в галузі енергетики, по Афганістану і так далі.
Нарешті, вийти на новий рівень відносин — обіцянка явно недостатня для Москви з-за високого рівня недовіри до США. Подібні прецеденти вже мали місце і в 1995 році після підписання Меморандуму «Гор-Черномирдін», і в 2010 році, коли Росія ввела заборону на постачання Ірану С-300 у відповідності з резолюцією Ради Безпеки ООН 1929. Проте в обох випадках реальної «перезавантаження» не настало. Навпаки, цей бекграунд сприяв формуванню у свідомості іранців фобій щодо Росії та США і їх примирення.
Але є й об’єктивні причини, які не дозволяють Москві погодитися з американським вимогою щодо Сирії. Сергій Лавров навряд чи лукавив, коли називав висновок іранських військових із Сирії «нереалістичним». Незважаючи на те, що Росія — ключовий актор в сирійському конфлікті, її вплив на «союзників» все ж не безмежно. Вашингтон і Тель-Авів посилаються на досвід відведення проиранских сил за межі 50-мильної зони вздовж кордону Сирії і Голанських висот. Однак «успішний» досвід деиранизации на півдні Сирії неможливо екстраполювати на всю територію країни. І тут потрібно мати на увазі дві обставини.
Перше. Минула операція по півдню Сирії – це не стільки результат тиску на Тегеран з боку Москви, скільки переконання іранського керівництва в тому, що виведення військ з прикордонної зони в їх же інтересах. Іншими словами, Кремлю вдалося донести до іранського істеблішменту думка про те, що добровільний відведення їх збройних загонів дозволить уникнути зіткнення з Ізраїлем, в той же час, зберігши вплив проурядових сил на півдні Сирії. Зараз же знайти переконливі аргументи на користь того, що повний висновок проиранских сил зміцнить вплив Тегерана, так і самого ba’athist режиму в країні, навряд чи можливо.
За 8 років війни іранці настільки сильно інтегрувалися в структуру сирійських збройних сил, що їх ліквідація потягне за собою демонтаж усієї системи
Друга. У Москві чудово розуміють: розмежування сирійської армії і проиранских збройних сил — це буде складно реалізувати. За майже 8 років громадянської війни в Сирії іранці настільки сильно інтегрувалися в структуру сирійських збройних сил, що їх ліквідація потягне за собою демонтаж усієї системи. Британський дослідник іракського походження Айман ат-Тамімі на прикладі місцевих сил оборони показує, що у проекту Корпусу вартових Ісламської революції в Сирії спочатку була мета — взяти системи збройних сил під свій контроль допомогою не домінування, а злиття, щоб згодом стати її невід’ємною частиною.
Догляд Ірану з Сирії і зовсім став ілюзорним після того, як міністр оборони Ірану Амір Хатамі після зустрічі з Башаром аль-Асадом 26 серпня підписав угоду про спільну оборону. Всі ці обставини роблять досягнення якихось домовленостей щодо Сирії без участі Ірану нереалізованим. А значить, не варто очікувати серйозного прогресу в російсько-американському діалозі і по сирійському треку. По крайней мере, до тих пір, поки вони будуть замикатися на іранське присутність в регіоні.
Автори: Сходознавець, політолог, викладач Вищої школи економіки Леонід Ісаєв і науковий співробітник дослідницького центру енергетичної політики Європейського університету в Санкт-Петербурзі Микола Кожанов.