У вечірньому недільному випуску «Вістей», на час відпустки Дмитра Кисельова і його бригади замінює підсумкові «Вести недели», вийшов сюжет Олени Лаврової про ситуацію з водопостачанням Криму. Автор обурюється тим, що Україна припинила подачу дніпровської води у Північно-Кримський канал, до анексії служив основним джерелом прісної води для півострова. В сюжеті йдеться:
«Київ не буде вступати з Росією переговори про відновлення поставок води в Крим по Північно-Кримському каналу. Так в офісі Володимира Зеленського відповіли на заяву Георгія Мурадова, постпреда Криму при президенті Росії. Він нагадав, що взагалі-то Дніпро — річка транскордонна, його витоки знаходяться в Росії, а тому Київ не може на свій розсуд цю річку перекривати. Нові українські влади радилися кілька днів, і все для того, щоб знову повторити мантру майдану про окупацію.
Урожай картоплі, і персиків на півночі Криму збирають вже п’ятий рік. Але не тими обсягами, визнаються фермери. Володимир Нікітін, як і два мільйони жителів північної частини півострова, чекає воду, яку варварськи забрали в 2014 українські влади. У Криму впевнені: перекривати канал і будувати дамбу, що перешкоджає доступу дніпровської води на півострів, на Україні не мали права.
Джерело Дніпра — в Смоленській області, довжина русла на території Росії становить майже 500 кілометрів, ще на протязі 600 річка протікає в межах Білорусії і 1100 кілометрів по українській землі. Юридично це транскордонна водна артерія, яка в рівній мірі може вважатися власністю трьох держав: Росії, України і Білорусії. Дніпро-то, виходить, загальний.
У Києві занервували. Представники офісу глави держави екстрено провели консультації з дипломатами та керівниками ряду відомств. У підсумку переговори відкинули. В офісі Зеленського заявили: вода по Північно-Кримському каналу в Крим не піде. Інші політики цю тему теж активно підхопили, в тому ж руслі».
Ніхто не сперечається з тим, що Дніпро — транскордонна річка, а його джерело знаходиться на території Росії. Отже, він підпадає під дію Конвенції про право несудноплавних видів використання міжнародних водотоків 1997 року, де сказано:
«Держави водотоку беруть участь у використанні, освоєнні та захисту міжнародного водотоку справедливим і розумним чином. Така участь включає як право використовувати водотік, так і обов’язок співробітничати в його захисті і освоєнні, як це передбачено в цій Конвенції. <…>
Держави водотоку при використанні міжнародного водотоку на своїй території вживають усіх належних заходів для запобігання заподіяння значної шкоди іншим державам водотоку. <…>
У тому разі, коли в іншій державі водотоку все ж наноситься значний збиток, держава, яка своїм використанням завдає такої шкоди, відсутності угоди про таке використання, приймає всі належні міри <…> для ліквідації або зменшення такої шкоди і, при необхідності, для обговорення питання про компенсації.
Якщо відповідні сторони не можуть досягти згоди шляхом переговорів, розпочатих за ініціативою однієї з них, вони можуть на спільній основі звернутися до третьої сторони з проханням про надання добрих послуг або забезпечення посередництва або примирення, або ж, залежно від обставин, скористатися будь-якими спільними установами водотоку, які могли бути створені ними, або погодитися передати спір на розгляд арбітражного органу або Міжнародного Суду».
Проте про будь-які спроби або наміри Росії звернутися в арбітраж або Міжнародний суд у зв’язку з грубим порушенням конвенції щось не чутно. І причина цього досить очевидна: міжнародне право не визнає Крим територією Росії; діє резолюція Генеральної асамблеї ООН 68/262 «ПРО територіальній цілісності України» від 27 березня 2014 року, де йдеться про невизнання будь-якої зміни статусу української Автономної республіки Крим та міста Севастополя.
З точки зору міжнародного права Північно-Кримський канал цілком перебуває на території України, його експлуатація — внутрішня справа цієї країни, а в Росії немає ні найменших шансів довести в арбітражному процесі, що її законні інтереси якимось чином порушені рішенням української влади про припинення подачі води в канал.
Далі автор сюжету робить зовсім вже сенсаційна заява,
«У Києві всерйоз побоюються, що Росія може прорити новий канал і пустити дніпровську воду в обхід України, і тоді п’ятирічна історія шантажу, яку називають не інакше, як українським тероризмом проти власних громадян, буде закрита».
Спробуємо розібратися, про яке ж каналі може йти мова. Досить хоча б мигцем поглянути на карту, щоб переконатися: ніяких способів перекинути дніпровську воду в Крим, минаючи територію, підконтрольну уряду України, не існує. Отже, мова йде тільки про «покарання» непокірної України — позбавлення її головної річки.
Але куди передбачається подіти дніпровську воду? Верхів’я Дніпра в Смоленській області знаходяться поблизу вододілу трьох басейнів Дніпра, Волги і Західної Двіни (Даугави). Очевидно, що басейном Західної Двіни скористатися неможливо: підвищення рівня води в річці вплинуло б на екосистему Латвії, що призвело б до арбітражного процесу з не самими сприятливими для Росії перспективами.
Залишається приплив Оки Угра, до якого від верхів’я Дніпра недалеко. Але навіть якщо прорити через вододіл канал, значна частина якого, мабуть, повинна виявитися підземної, щоб не качати воду в гору, туди потрапить лише незначна частина дніпровського стоку; до того ж Смоленськ практично втратить річки, на якій стоїть, а також почнуться ускладнення у відносинах з Білоруссю.
А головне, для України наслідки будуть мінімальні. Витрата води в Дніпрі в нижній течії становить 1670 м3/с, а в районі Орші (в Білорусії, нижче кордону з Росією) — всього 125 м3/с. Сток Північно-Кримського каналу до його перекриття дорівнював 300-320 м3/с, тобто канал забере в України менше половини тієї води, яка раніше йшла в Крим.
Звичайно, з Росії в Україну потрапляє вода не тільки безпосередньо Дніпра, але і його великих лівих приток Десни, Псла та Ворскли, а також притоки Десни Сейму. Але щоб відвести цю воду, потрібно будувати ще кілька каналів, а це справа довга, дороге і малоефективна. Так що загрозу позбавити Україну дніпровської води, мабуть, можна вважати плодом фантазії кореспондента «Вістей».
Що ж стосується бадьорих заяв про те, що Крим благополучно пристосувався до нового водного режиму, залишається незрозумілим, чому в такому разі через п’ять років після анексії кримські влади знову намагаються домогтися від України відновлення подачі води, а «Вести» звинувачують її в «тероризмі проти власних громадян», тим самим побічно визнаючи кримчан українцями.