В інтерв’ю автору фільму «Росія. Кремль. Путін» Павлу Зарубіну Володимир Путін стверджує:
«По-перше, Крим завжди був нашим. Навіть з юридичної точки зору. По-друге, ми не придбали. Народ, який проживає в Криму, прийняв рішення возз’єднатися з Росією. А це найвища ступінь прояву демократії — хочу нагадати всім зацікавленим спостерігачам».
Теза про «самовизначення» народу Криму Путін повторює вже не в перший раз, і можна лише нагадати, що «референдум», на якому прийняли рішення про вихід зі складу України і приєднання до Росії, був проведений всупереч законам України, в умовах окупації півострова російським спецназом у формі без знаків розрізнення, без незалежних спостерігачів. Якою насправді була явка і як кримчани голосували, зараз встановити вже неможливо.
А ось на твердженні, що «Крим завжди був нашим з юридичної точки зору», варто зупинитися докладніше. Дійсно, 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ прийняв постанову № 2809-1, в якому говориться:
“Постанова Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року “Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР” як прийняте з порушенням Конституції (Основного Закону) РРФСР і законодавчої процедури визнати не мали юридичної сили з моменту прийняття”.
Підставою для такого рішення послужило те, що територія РРФСР, згідно її Конституції, не могла бути змінена без її згоди Верховної Ради, а такого рішення формально не було. Президія Верховної Ради СРСР не мав повноважень вирішувати такі питання, вони перебували у віданні Верховної Ради, щоправда, той, хоч із запізненням, рішення все ж затвердив. На сесії Верховної Ради РРФСР були прийняті поправки до Конституції, згідно з якими зі складу республіки була виключена Кримська область. Сталося це 2 червня — вже після того, як Верховна Рада СРСР затвердила указ свого президії про передачу області.
Втім, це навряд чи можна вважати істотним у ситуації, коли вже не існує ні СРСР, ні складали його соціалістичних республік. Після розпаду СРСР в Сімферополі діяло генконсульство Росії, що означало де-факто визнання приналежності півострова Україні. Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Росією і Україною, укладений у 1997 році, включав визнання існуючих на той момент кордонів. З квітня 2019 року договір припинив дію, але до цього моменту юридично Росія зобов’язана була визнавати суверенітет України над Кримом. Цього не змінює навіть прийняття в 2014 році федерального конституційного закону 6-ФКЗ «ПРО прийняття у Російську Федерацію Республіки Крим та освіту у складі Російської Федерації нових суб’єктів — Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», так як у статті 15 Конституції РФ сказано:
«Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору».
Стаття 15 не може бути скасована або змінена в процесі прийняття поправок до Конституції, так як входить в главу 1 — «Основи конституційного ладу».
Обґрунтовуючи необхідність поправки до Конституції про заборону відчуження територій Росії, Путін заявив:
«При створенні Радянського Союзу в договорі було прописано право виходу, а оскільки не була прописана процедура, то виникає питання: якщо та або інша республіка увійшла до складу Радянського Союзу, але отримала у свій багаж величезна кількість російських земель, традиційно російських історичних територій, а потім раптом вирішила вийти зі складу цього Союзу, але хоча б тоді виходила з тим, з чим прийшла. І не тягнула б з собою подарунки від російського народу. Адже нічого з цього не було прописано».
Під «подарунком від російського народу», мабуть, знову мається на увазі Крим. Залишимо осторонь етичне питання про те, чи може взагалі дарувальник при будь-яких обставин вимагати подарунки назад, і розглянемо ситуацію з тієї точки зору, на якій наполягає Путін.
Українська Соціалістична Радянська Республіка увійшла до складу СРСР у момент його створення, 30 грудня 1922 року. Криму у її складі в той час дійсно не було, але тоді Україні належало місто Таганрог з прилеглим районом. У 1925 році цей район був переданий Росії і тепер перебуває у складі Ростовської області. Чи означає це, що Путін бажав би, щоб Україна «пішла з чим прийшла, тобто без Криму, але з Таганрогом?
Якщо ж говорити не тільки про Україну, то Казахська РСР була утворена в 1936 році, до цього входила до складу УРСР у статусі автономної республіки (називалася спочатку Киргизької, а потім Казакской). Першою столицею цієї республіки був Оренбург, нині обласний центр Росії. У 1925 році Оренбурзька область була виведена зі складу тодішньої Киргизької РСР. Треба це розглядати як «подарунок казахського народу» і розуміти заяву Путіна як пропозицію передати Оренбург Казахстану?
У 1940 році, коли була приєднана до СРСР Латвія, в її складі було місто Абрене; з 1944 року він називається Пыталово і входить в Псковську область. Латвія після відновлення незалежності заперечувала законність передачі міста і прилеглого району Росії; у 2005 році Путін виголосив з приводу латвійських претензій відому фразу:
«Не Питалівський район вони отримають, а від мертвого осла вуха».
Треба вважати, що тепер президент, пропонуючи принцип «з чим прийшли, з тим і повинні піти», змінив свою думку про колись спірному районі (у 2007 році Латвія офіційно відмовилася від претензій)?
Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков так прокоментував цей вислів президента:
«Мова йшла саме про помилки, які раніше були допущені, і дуже важливих моментах, які не були додумано до Конституції. <…> Ні, у Росії немає територіальних претензій до своїх сусідів».
Але це не скасовує питання про те, чи не вважає тепер Путін помилкою збереження у складі РФ Таганрога, Оренбурга і Пыталова-Абрене.