Тридцятиріччя виведення радянських військ з Афганістану «Вести недели» відзначили розгорнутим сюжетом Дмитра Кисельова. Виправдовувати радянське вторгнення в цю країну він не став, і розповів про обставини вбивства президента Афганістану Хафізулли Аміна радянським спецназом. Але проблеми сучасного Афганістану спробував звалити на США:
«Що зараз? Зараз там ось вже 17 років як американці. Нібито будують демократію, але не виходить. Зате набудували своїх баз. Сидять усередині, за парканами. Більше 60% території контролюють таліби — войовнича ісламістська сила, вихована самими ж американцями. Консультації з ними йдуть мляво, але від офіційних переговорів відмовляються, вимагаючи виведення іноземних військ з Афганістану».
В історії руху талібів чимало білих плям, але на чому грунтується Кисельов, заявляючи про причетність США, невідомо.
У 1980-х роках США підтримували зброєю і грошима афганських моджахедів, які протистояли радянській окупації. Після виводу радянських військ і скинення прорадянського уряду Мохаммеда Наджибулли моджахеди прийшли до влади, причому етнічно неоднорідна країна опинилася фактично поділеною між різними їх групами. У 1992 році президентом Афганістану став один з командирів моджахедів Бурхануддіна Раббані; його уряд не контролювала всю територію країни, але було міжнародно визнане і саме його тоді підтримували США.
Радикальний ісламістський рух «Талібан» виникло на початку 1990-х років серед афганських біженців у Пакистані. Його лідер Мулла Омар був серед моджахедів і втратив в бою очей, але переважала в русі пуштунская молодь, яка виросла в Пакистані і не брала участі у війні (саме слово «таліб» означає «учень», «студент»).
Афганістан з вкрай слабкою центральною владою і великими територіями, непідконтрольними Кабулу, представляв для сусіднього Пакистану небезпеку як джерело наркотрафіку. Як пише у книзі «Історія Афганістану» російський дослідник Султан Акімбеков, до 1993 року пакистанський уряд, який очолював Наваз Шаріф, неодноразово намагалося привести до влади в Кабулі радикального ісламіста, пуштунського польового командира Гульбеддина Хекматияра, але безуспішно. Після перемоги на виборах Беназір Бхутто в 1993 році її уряд вирішив зробити ставку на іншу силу серед пуштунів — прихильників традиційного ісламу. Серед них були і майбутні лідери «Талібану».
У 1994 році загони талібів за підтримки Пакистану захопили ряд прикордонних районів Афганістану і перекрили шляху наркотрафіку. Пізніше, в 1996 році, коли вони без бою зайняли Кабул і оголосили себе новою владою, з усіх країн світу їх режим визнали тільки Пакистан, Саудівська Аравія і ОАЕ. Монархії Аравійського півострова підтримували талібів, так як їх ідеологія «чистого ісламу» близька до переважному в тих країнах ваххабізму. За деякими версіями, Саудівська Аравія і ОАЕ брали участь у фінансуванні нового руху, а з 1996 року його матеріально підтримував Усама Бен Ладен.
Версії про американську підтримку «Талібану», можливо, пов’язані з нездійсненим проектом нафтопроводу і газопроводу з Туркменії через Афганістан і Пакистан до Індійського океану, який на початку 1990-х років розробляла американська компанія Unocal. Однак її контакти з талібами ні до чого не привели. У 2001 році у відповідь на теракти 11 вересня США ввели війська в Афганістан, і режим талібів був повалений за їх безпосередньої участі.
«Талібан» входить у число заборонених у Росії організацій, але Кисельов у своєму сюжеті всупереч вимозі статті 4 російського закону про ЗМІ про це не згадує. Ймовірно, справа в тому, що в кінці минулого року намітилися контакти між Росією і цим рухом. У листопаді делегація талібів відвідала Москву, а в грудні Володимир Путін заявив про необхідність публічних переговорів з талібами. А ще в 2015 році Sunday Times з посиланням на джерело в «Талібані» написала про нібито відбулася таємній зустрічі Путіна з лідером руху муллою Ахтаром Мансуром. Цю інформацію, втім, спростували і Росія, і «Талібан».