Серіал «Зорге» режисера Сергія Гінзбурга, показаний на Першому каналі, знову привернув увагу до долі однієї з найбільш знаменитих радянських розвідників. Серіал рясно забезпечений кадрами кінохроніки, що має створити враження історичної достовірності. Насправді події життя Зорге і його товаришів трактуються вкрай вільно, у тому числі з грубими порушеннями хронології. Цілком вигаданими є вирують у фільмі політичні та любовні інтриги. Так і документальні вставки, м’яко кажучи, тенденційні. Наприклад, бої біля озера Хасан представлені як японська провокація, хоча насправді почала бойові дії радянська сторона, оскільки Сталін хотів перевірити боєздатність Червоної Армії після Великого терору. А пакт Молотова — Ріббентропа постає як крок Сталіна, дозволив віддалити війну, але при цьому ні слова не говориться про те, що в результаті пакту СРСР окупував і анексував значну частину Східної Європи і напав на Польщу і Фінляндію.
Насправді події життя Зорге і його товаришів трактуються вкрай вільно, у тому числі з грубими порушеннями хронології
Характерний приклад порушення хронології в серіалі: спочатку ми бачимо втеча голови далекосхідних чекістів, комісара держбезпеки 3-го рангу Генріха Люшкова в Маньчжурію, потім призначення генерала Еугена Отта німецьким послом у Японії, а через деякий час нам показують кадри аншлюсу Австрії. Насправді Люшков втік з СРСР 14 червня 1938 року, Отт вступив на посаду посла 28 квітня 1938 року, а аншлюс відбувся 12-13 березня 1938 року. Навіщо знадобилася вся ця плутанина з хронологією, залишається загадкою.
У серіалі Центр змушує групу Зорге вбити зрадника Люшкова, що вона, зрештою, здійснює в 1940 році. Насправді нічого подібного не було, а Люшков, швидше за все, пережив не тільки Зорге, але й закінчення Другої світової війни.
За офіційною радянською версією, що спирається на свідчення заарештованих в Маньчжурії офіцерів японської розвідки, Люшков 8 серпня 1945 року, з початком радянсько-японської війни, був перекинутий в Маньчжурію, в Дайрен, де 19 серпня, через три дні після капітуляцію Квантунської армії, був застрелений капітаном японської розвідки Ютакою Такеокой, главою спеціального розвідувального агентства в Дайренском розвідувальному відділенні, щоб не віддавати перебіжчика російською. Проте в матеріалах допиту Такеоки і інших японських офіцерів кидається в очі ряд дивацтв.
Генріх Люшков
Ще до радянського нападу на Японію в Токіо давно списали з рахунків Маньчжурію і розташовувалася там Квантунську армію. Японська дипломатія пропонувала СРСР виступити посередником у переговорах з США і їх союзниками по боротьбі з Японією про умови капітуляції, відмінною від беззастережної. За це японці готові були віддати Сталіну не тільки Південний Сахалін і Курильські острови, але і Маньчжурію, пропонуючи радянським військам без опору інтернувати Квантунську армію. З-за панування в повітрі американської авіації та відсутності у японців пального в Маньчжурії тоді приземлялися лічені японські літаки. І зворотним рейсом вони вивозили фахівців, яких хотіли зберегти. Але японці не говорили на допитах, що літак, який привіз Люшкова, кого-небудь захопив зворотним рейсом, та й взагалі немає ніяких документальних доказів, що 8 серпня який-небудь літак дійсно приземлявся в Дайрене. Головне ж, японцям не було ніякого сенсу тягнути Люшкова в Маньчжурію. Більше користі приніс би в Токіо. Якщо ж Генріха Самойловича збиралися вбити як непотрібного свідка, то простіше це було б зробити в японській столиці, а не в Маньчжурії.
Коли Такеока давав свідчення слідчим «Смерш», він і його шеф, начальник відділу російського Дайренской військової місії Кончі Івамото, показали, що Люшков був кремований під ім’ям Реичи Ямагучі. Радянські контррозвідники це перевірили і з’ясували, що, відповідно до витягу з книги реєстрації Дайренского крематорію за 20 серпня 1945 року за № 2391, було дано дозвіл на кремацію за № 2277 Реичи Ямагучі, народився 10 січня 1916 р., японця, вільнонайманого службовця японської армії. Час смерті — 1 годину дня 19 серпня 1945 р. Причина смерті — вогнепальне поранення в серце. Прохач кремації — начальник загону Маньчжоу-Го 15518 Фуміо Иосимура. Урна з прахом Ямагучі була вилучена офіцерами «Смерш». Івамото її впізнав, а сторож кладовища Фуку Нісіяма, в свою чергу, упізнав Івамото як людини, який приніс скриньку для поховання.
Тут відразу кидаються в очі дві нестиковки. Люшков, як відомо, був 1900 року народження, а Ямагучі, під ім’ям якого його ніби поховали, народився в 1916 році. Люшков був по зовнішності європейцем, а поховали його як японця. Якби японські розвідники дійсно вбили Люшкова, то що б їм варто було поховати його як російського, наприклад, 1902 року народження. Адже росіяни в Дайренской місії теж були, і нічого незвичайного в тому, що хтось із них помер, не було. А так вони могли б лише порушити здивовані запитання у цвинтарних служителів, чому раптом європейця середніх років ховають під виглядом молодого японця. Якщо ж Люшкова насправді в той момент в Маньчжурії не було, а весь спектакль призначався для представників радянських спецслужб, які ось-ось повинні були з’явитися в Дайрене, то Такеока і його товариші могли видати за урну з прахом Люшкова кремовані останки якогось японського військовослужбовця, який покінчив з собою в ці дні пострілом у серце (після оголошення про капітуляцію самогубства серед японців були звичайною справою).
Такеока і Івамото прекрасно знали, що один з перших питань, яке їм поставлять в полоні, про долю Люшкова. І вони охоче на нього відповіли. Але чому тоді вони не подбали про те, щоб поховати Люшкова на європейському кладовище, щоб труп можна було ексгумувати? Їхні дії більше нагадують операцію прикриття, осуществлявшуюся за наказом начальника японської розвідки генерал-лейтенанта Сэйдзо Арисуэ, якому потрібно було переконати радянську сторону в тому, що Люшков мертвий. Генерал розумів всю цінність Люшкова для американців, яким могла бути цікава інформація про перебіжчика роботи радянських спецслужб навіть семирічної давності. При окупаційної адміністрації Арисуэ процвітав, хоч і значився військовим злочинцем класу А Тому цілком ймовірно, що Люшков не залишав Токіо, потрапив до рук американців і згодом жив в Америці. Інформацію про долі таких людей, як він, ФБР і ЦРУ, як правило, не розголошують.
Всупереч поширеній думці, відображеним як у фільмі 1961 року французького режисера Іва Чампі «Хто ви, доктор Зорге?», так і в нинішньому серіалі, провалу групи Зорге стався не з-за того, що передавач його радиста Макса Клаузена була запеленгована, а повідомлення розшифровані. І не тому, що Центр у 1939 році нібито наказав Зорге і Клаузену для передачі інформації контактувати зі співробітниками радянського посольства, що суперечило б всіма правилами конспірації. І, звичайно ж, не тому, як стверджується в серіалі, що Зорге мимоволі зрадила з ревнощів його японська дружина.
Японці перехопили цілий ряд повідомлень Клаузена починаючи з 1937 року і виявили, що зашифрований текст п’ятизначними групами цифр, а також передачі йдуть у напрямку Владивостока. Японська контррозвідка не сумнівалася, що в країні діє радянська розвідувальна група, хоча і не могла розшифрувати радіограми, так само як і запеленгувати місцезнаходження передавача і заарештувати радиста. І вже про Зорге японці ніяк не думали, що він займається шпигунством на користь СРСР. Адже він був близьким другом німецького посла і переконаним нацистом. І всупереч тому, що ми бачимо в серіалі, аж до арешту японська поліція Зорге ні в чому не підозрювала. До того ж у нього була заслужена репутація п’яниці і бабія, а це не дуже в’язалося з чином резидента іноземної розвідки.
Японці звернулися до німців з проханням надіслати їм сучасні пеленгатори. Посол Отт повідомив про це прохання Зорге. Той відповів, що, схоже, японці страждають шпіономанію, а сам зажадав від Клаузена частіше міняти місця передачі. Погубили ж Зорге комуністичні зв’язку одного з членів групи. Завдяки зраді, поліція вийшла на художника Міягі Етоку з групи Зорге, який, живучи в Америці, вступив у Комуністичну партію США і був завербований радянською розвідкою, а повернувшись додому, почав працювати з «Рамзаем». Зрадником виявився Іто Ріцу, один з лідерів компартії Японії. Підкреслю, що він нічого про Зорге не знав, а той, у свою чергу, навіть не підозрював про його існування. Згідно з розслідуванням, проведеним КПЯ, після арешту 27 червня 1941 р. Іто «розколовся» і став інформатором поліції, після чого його не тільки випустили (ніби за браком доказів), але і дали можливість повернутися на роботу в дослідницький відділ компанії Південно-Маньчжурської залізниці. У числі інших Іто видав свою знайому комуністку Китабаяси Томо, члена «зовнішнього кола» групи Зорге, яка була пов’язана з Міягі. Вона була заарештована і, в свою чергу, видала Міягі, який безуспішно намагався покінчити з собою, а потім видав Одзаки і Зорге. Одзаки, якого Іто знав як соратника по партії, але не як радянського агента, вже у в’язниці висловлював переконання, що група провалилася з-за зради Іто.
Погубили ж Зорге комуністичні зв’язку одного з членів групи
В одному з документів японської таємної поліції, опублікованому після війни, говорилося, що «показання Іто Ріцу слід вважати початком арештів по цій справі (Зорге. — Б. С.)». Це підтвердили американцям і вцілілі японські контррозвідники.
У нагородних листах співробітників японської поліції, разоблачивших групи Зорге, як зрадника, від якого ниточка потягнулася до Китабаяси, а потім до Міягі, названий хтось Томофудзи Кен. Під цим псевдонімом був відомий в поліції Ріцу Іто, якого допитували, як випливає з інших документів, 27 червня 1941 року, в один день з міфічним Томофудзи Кен. І ось про що йдеться у тексті нагородного листа на поліцейського з псевдонімом Томофудзи Такетора про те, у зв’язку з чим привернув увагу поліції Томофудзи Кен: «27 червня 1941 року, завдяки чесному ставленню до справи, невпинним зусиллям і чудовою техніці слідства, він (Томофудзи Такетора, помічник пристава. — Б. С.) спонукав зізнатися ТОМОФУДЗИ КЕН по тривалому наслідком справі про порушення закону про підтримання громадського спокою і змусив розкрити невідоме досі важливе злочин (підготовчий комітет по відновленню японської компартії). Крім того, він домігся важливого визнання, що поклав початок цій справі: «Возвратившаяся з Америки член американської компартії жінка КИТАБАЯСИ є іноземній шпигункою». Таким чином, завдяки старанням цього помічника пристава, нам вдалося розкрити велику шпигунську організацію».
У підготовчий комітет по відновленню компартії входив як раз Ріцу Іто. А псевдонім йому придумали за прізвищем допитує його поліцейського. Основні показання, судячи з усього, Ріцу дав по справі про спробу відновлення компартії. А про шпигунку Китабаяси згадав, так би мовити, на закуску. Але саме це свідчення принесло нагороду його слідчому.
Як пише російський історик Володимир Томаровский, вперше оприлюднив у повному вигляді нагородні листи по справі Зорге, на одному з симпозіумів «Томія Ватабэ (японський історик, який раніше відстоював невинність Ріцу Іто) звірив зворотній переклад на японська мова нагородних листів з доступними йому поліцейськими публікаціями (списком чинів Поліцейського управління, індексним списком заарештованих, десятидневками заарештованих). «У результаті я зрозумів, — написав він у листі, — що Томофудзи Кен був Ріцу Іто, Такэтора Томохіро (Томофудзи) — Такэтора Іто з Особливою поліції, Нобору Танака — Нобору Такагі. Досі в історії КПЯ і в літературі по справі Зорге ми розглядали ці арешти тільки як репресії щодо руху за відтворення КПЯ, а розкриття справи Зорге виглядало як подальше подія, викликане показаннями Р. Іто…»
Так що Зорге жодним чином не був винен у провалі групи. 15 жовтня 1941 року Клаузен, прийшовши до Зорге, застав його надзвичайно схвильованим. Двома днями раніше зазвичай пунктуальний Міягі не прийшов на зустріч. А 15-го не з’явився і Одзаки (саме в цей день він був заарештований). Ріхард передав Максу текст телеграми з проханням терміново повернути групу в Союз або відправити її до Німеччини. Але навряд чи він вірив у здійсненність цього плану. Якщо японські члени групи видали Зорге, Клаузена і Вукелича, їх з країни вже не випустять.
Москва допомогти Зорге і його товаришам ніяк не могла. Навряд чи за Зорге ризикнули б послати підводний човен, та й дістатися до неї він не зміг би, навіть якби якимось дивом вдалося узгодити рандеву. Інших способів евакуювати Зорге і його людей у Москви просто не було. Але на те, що човен непоміченою пристала б у японського узбережжя, сподіватися не доводилося. У разі ж виявлення був би грандіозний скандал, а різке погіршення радянсько-японських відносин найменше потрібно було Сталіну в дні, коли німецькі танки підступали до Москви.
17 жовтня у Зорге зустрілися Клаузен і Вукелич. Випивши пляшку саке, вони так і не придумали, як можна вибратися з захлопывающейся пастки. Інструкцій на випадок провалу у них не було. Макс, прийшовши додому, деякий час роздумував, чи не варто знищити або хоча б прибрати з дому передавач і спалити документи, але вирішив не робити нічого. Схоже, він вже відчував себе приреченим і готувався правдивими і широкими показаннями, підкріпленими речовими доказами, купити собі життя. Відпиратися було безглуздо — Міягі і Одзаки знали достатньо, щоб їх викрити. 18 жовтня Зорге і залишилися члени групи були заарештовані.
Зорге і інші члени групи мовчати не збиралися. Вони розуміли, що в умовах світової війни і при зацікавленості Москви в нейтралітеті Токіо ніхто кампанії в їх захист організовувати не буде. І вони (принаймні Зорге і Одзаки) навряд чи сумнівалися, що їх стратять, але давали показання як для історії, щоб справи групи «Рамзая» збереглися хоча б в поліцейських протоколах. При цьому Зорге, на відміну від Одзаки, називав імена тільки тих членів групи, які або вже були арештовані, або знаходилися поза зоною досяжності для японської поліції, і намагався взяти основну провину на себе.
Немає ніяких документальних даних про те, що японці коли-небудь пропонували обміняти Зорге на будь-яких заарештованих в СРСР видатних японських шпигунів (таких не було, за винятком придуманих НКВС в роки Великого терору) або на німецького фельдмаршала Паулюса.
Зовсім інший, ніж це показано в серіалі, була доля інших його головних героїв. Посол Ойген Отт зовсім не застрелився через наказу фюрера про його арешт в 1941 році, а прожив довге і благополучне життя. Більше року після арешту Зорге він залишався послом Німеччини в Токіо, незважаючи на всю скандальність ситуації. В кінці 1942 року Отт все ж був зміщений зі свого поста. Гітлер дозволив йому залишитися в Японії в якості приватної особи і навіть виділив певні кошти на його утримання, оскільки переправити генерала в Німеччину все одно не було можливості. До кінця війни Отт знаходився в окупованій Японією частині Китаю, а потім повернувся в Західну Німеччину, де й помер у 1977 році у віці 87 років. А ось прототипу Шлезінгера, поліцейського аташе в Токіо Йозефа Мейзингера, чекала набагато більше зла доля. Він прибув до Токіо не в 1938 році, як у фільмі, а тільки в квітні 1941 року, встигнувши відзначитися численними військовими злочинами на посаді керівника поліції безпеки і СД у Варшава, за що і був повішений там же в 1947 році. Так що застрелитися в 41-му, як це показано в серіалі, у нього не було ніякої можливості. Відрядження в Токіо була для Мейзингера своєрідною посиланням, так як його жорстокість навіть Гіммлера здалася надмірною. За ті кілька місяців, що вони були знайомі з Зорге, Мейзінґер ніяких інтриг проти нього не вів: навпаки, підтримував з ним дружні стосунки, охоче ділився інформацією, а своєму начальству посилав про Зорге самі схвальні відгуки.
Зовсім інший, ніж це показано в серіалі, була доля інших його головних героїв
Справжня історія життя і загибелі Ріхарда Зорге могла б стати основою для цього біографічного фільму, а не мелодраматичного детектива, багатого неточностями і вигадками.