Фільм режисера Олексія Сидорова «Т-34», який в День Перемоги показують по головному державному телеканалу, вже побив всі рекорди вітчизняного кінопрокату. При бюджеті в 600 млн рублів ($9 млн), рекордному для військового екшену в Росії, «Т-34» зібрав 2 316 219 тисяч рублів ($35,5 млн), ставши одним з найбільш комерційно успішних російських кінопроектів. Як підкреслює головний продюсер фільму «Т-34» Рубен Дишдишян, «в основі сюжету — реальна історія про те, як радянський танкіст опиняється в полоні і його відбирають в екіпаж „живих мішеней“, на якому німці апробують новітнє зброю проти танків „Т-34“. Це історія про його втечу на цьому танку через всю Німеччину в бік східної (? — Б. С.) межі». Ніякої «реальної історії» насправді за фільмом немає.
У картині взагалі чимало явно казкових деталей. Так, під час бою лейтенанта Ивушкина з німецькими танками під Москвою в листопаді 1941 року йому вдається підбити одним снарядом два танки. Дурні-німці забувають в трофейному радянському танку шість снарядів, які екіпаж Ивушкина спритно пускає в справу. А в полоні лейтенанта майже три роки катують, щоб дізнатися його ім’я і військове звання. І чому його справжнє ім’я так хвилює німців, абсолютно незрозуміло. Німецькі генерали не надто переймалися питанням, який саме радянський генерал або командує маршал протистоїть їм армією чи фронтом, чого вже говорити про якийсь молодшого лейтенанта. І навіщо Ивушкину треба було так приховувати свої персональні дані? Адже він завжди міг назватися вигаданим ім’ям.
Але головне питання — чи лежать в основі фільму-справжні історичні події або перед нами ще один героїчний міф, народжений в радянський час. Вперше епізод, схожий на зображене в «Т-34», з’являється в мемуарах колишнього члена військової ради 1-ї гвардійської танкової армії генерал-лейтенанта Миколи Попеля «Попереду — Берлін!», опублікованих у 1960 році. В них описано, як 21 квітня 1945 року начальник управління бронетанкового постачання і ремонту армії Динер і секретар парторганізації управління армії Павлівців відвідали тільки що зайнятий радянськими військами полігон Куммерсдорф:
«— На полігоні виявлено наші розстріляні танки та самохідки, — доповідав Павло Григорович (Динер. – Б. С.). — Є ІС-1, СУ-152. В танках знайдені трупи людей. Про це докладно доповість товариш Павлівців.
— Павло Григорович доповів про стан танків, мене цікавили люди… Ще на Сандомирському плацдармі мені довелося чути розповідь пораненого радиста. Це був наш радист, взятий німцями в полон і зумів втекти від них. Його з двома товаришами есесівці привезли на Кунерсдорфский полігон (правильно — Куммерсдорфский. — Б. С.) і змусили брати участь у випробуванні танка на бронестойкость. Я вже тоді доповідав про це члену військової ради. Перед випробуванням голова фашистської комісії дуже хвалив наш екіпаж — так швидко і чітко вони виконували всі команди. Ось, мовляв, вона, „рюс“ кмітливість! Обіцяв танкістам повну свободу, якщо залишаться живі. Коли перед розстрілом люди сіли в танк, командир погладив броню і наказав механіку-водію: „Слухати тільки мою команду!“ І танк рвонувся на третій швидкості прямо на спостережну вишку. Артилеристи не стріляли, щоб своїх начальників не побити: командир танка виявився і відважним і розумною людиною, все розрахував. Набезобразничали вони там — це він так казав: „набезобразничали“. Якісь дурні есесівці по тривозі на бронетранспортері прикотили — вирішили танк втихомирювати! Він їх гусеницями з ходу придушив — снарядів-то не було. Потім махнули бійці на схід. Коли пальне скінчилося, стали пішки по лісах пробиратися. І командир і механік-водій в дорозі загинули, радист один живий доповз. Але теж був поранений і, головне, виснажений до крайності… досі совість мучить: не довів цю справу до кінця! Мені довелося тоді (у серпні 1944 року. — Б. С.) терміново летіти в оточену групу Бабаджаняна. Коли повернувся, радист помер. У госпіталі навіть прізвище не встигли записати. Але тепер нам уже точно відомо, що для випробування танків на бронестойкость в русі гітлерівці багато разів використовували екіпажі, складені з наших військовополонених. Останки цих людей знайдені не тільки в ІС-1, але і в розбитій останній моделі «королівського тигра». Я намагався що-небудь з’ясувати у місцевих жителів. Один старий, старий і хворий, його навіть в фольксштурм не взяли, дав цікаві свідчення. І дружина його підтвердила. Ніби наприкінці сорок третього року з полігону вирвався танк, домчался до найближчого табору, розчавив прохідну будку, порвав дріт, і багато військовополонених тоді бігло: по всій окрузі гестапівці з собаками нишпорили. Особливо місцевих людей вразило, що коли на шляху танка виявилися грали на мосту діточки, то їх не розчавили, а прогнали з мосту, хоча втікачам, зрозуміло, була дорога кожна секунда. Дуже бесилось тоді начальство полігону, і куммерсдорфцы здогадалися, що це був, напевно, екіпаж з російських полонених. Ходили чутки, що гестапівці їх все-таки зловили і розстріляли. Так побічно підтверджується розповідь того радиста.
— Ні, Павло Лаврович, це, мабуть, інший випадок. Дати не співпадають. Та й подробиці тут інші. Напевно, таке бувало не один раз».
Тут відразу ж виникають питання. При відвідуванні полігону Куммерсдорф високопоставлені офіцери Динер і Павлівців виявляють явні докази того, що там відбувалися військові злочини і злочини проти людяності — військовополонених і ув’язнених використовували в якості «живих мішеней» при випробувальних стрільбах протитанкових гармат по трофейної бронетехніці. Військовослужбовцям Червоної Армії, як і інших союзних армій, ставилося в обов’язок збирати та документувати докази злочинів нацистів. Динер і Павлівців, як і належить, доповіли про все побачене члену військової ради Попелю. Однак вони також повинні були зробити доповідь про відвідування полігону командуючому армією Михайла Катукову, майбутньому маршалу бронетанкових військ. Та й Попель, напевно, повинен був повідомити своєму командувачу про настільки варварської практиці німців. Однак у мемуарах Катукова «На вістрі головного удару», вперше видані у 1974 році, значно пізніше мемуарів Попеля, про «живих мішенях» немає ні слова, так само як і про те, що 1-я гвардійська танкова армія зайняла Куммерсдорф, як стверджував Попель, оскільки в дійсності його зайняла 3-я гвардійська танкова армія. Однак у книзі колишнього члена військової ради 3-ї гвардійської танкової армії Насіння Мельникова «Маршал Рибалко», в якій наводяться багато розповіді Рибалко, про «живих мішенях» теж нічого немає. А Динер і Павлівців, на яких посилався Попель, теж ніколи не підтверджували публічно цієї історії. Хоча в їх відвідуванні Куммерсдорфа нічого незвичайного не було — вони цілком могли поїхати в смугу іншої армії, щоб оглянути полігон.
Динер і Павлівців повинні були б піти туди з фотоапаратами, щоб фотографувати трофейну бронетехніку. Якщо самі не вміли фотографувати, то напевно захопили б з собою фотографа (тим більше що трофейних фотоапаратів було в надлишку). І цілком могли б зберегти обпалені трупи в табірних робах, витягнуті з згорілої бронетехніки. Але ніяких фотографій такого роду досі не було опубліковано.
Катуков М. Е. Попель Н.До.
Катуков і Попель повинні були б доповісти про історію з «живими мішенями» у штаб 1-го Білоруського фронту, а звідти відповідна інформація пішла б у Москву. Однак жодних слідів таких документів досі не знайдено. Між тим ні командуванню Червоної Армії, але радянському уряду не було ніякого сенсу приховувати злочини нацистів і вермахту і засекречувати, а тим більше знищувати такого роду документи. Також дуже показово, що ні на одному з повоєнних процесів над нацистськими військовими злочинцями нікому з них не інкримінували проведення випробувань протитанкової артилерії по «живих мішенях» з числа військовополонених або ув’язнених. Звинувачення в нелюдських медичних дослідах над в’язнями концтаборів і військовополоненими — так, були, а в стрільбі по «живих мішенях у танках — ні, не було.
Все це наводить на думку, що історія стрільби по «живих мішенях» в Куммерсдорфе і втечі звідти радянського танкового екіпажу, принаймні в тому вигляді, в якому вона викладена в мемуарах Попеля, є плодом фантазії мемуариста (або здійснював літературну запис мемуарів Попеля журналіста — підполковника Еміля (Володимира) Кардіна). Так і безіменний танкіст, який вийшов до своїх, але померла в госпіталі ще до того, як його особа була встановлена, — це типовий елемент легенди.
Історія стрільби по «живих мішенях» в Куммерсдорфе і втечі звідти радянського танкового екіпажу є плодом фантазії мемуариста
Всі інші публікації засновані тільки на чутках і пов’язані вже не з Куммерсдорфом, а з полігоном Ордруф в Тюрінгії, який зайняли не радянські, а американські війська 5 квітня 1945 року. Одночасно вони звільнили знаходився поруч з містом і полігоном однойменний концтабір — філія Бухенвальда, де виявили сотні трупів померлих від виснаження ув’язнених. Це був перший концтабір, звільнений американцями, і вони були вражені, організувавши примусові екскурсії місцевого німецького населення. Назва Ордруф прогриміло на весь світ. У липні 1945 року Тюрінгія була передана під радянську окупацію, і в Ордруфе розмістилася 39-а гвардійська мотострілецька дивізія. 16 березня 1962 року в газеті цієї дивізії її редактор Михайло Попов опублікував статтю, де говорилося, що в 1943 році німці змусили радянського капітана-танкіста, доставленого з Бухенвальду, вести танк Т-34 під вогнем протитанкових гармат. Але він розчавив знаряддя, вирвався на шосе і їхав за ним, поки не скінчилося пальне. Німці схопили героя і розстріляли, то повернули в табір.
8 вересня 1963 року «Правда» опублікувала статтю журналіста Миронова «Переможець», де він, посилаючись на слух, переданий служили в Ордруфе майором запасу Ушаковим, відтворив ту ж версію, що Попов, але з істотним доповненням. Зі словами «Ти кращий танкіст з тих, яких я бачив. Саме тому…» героя-танкіста власноруч розстрілює генерал-інспектор бронетанкових військ вермахту Гейнц Гудеріан. Журналіст, очевидно, не подумав про те, що не справа генерал-полковника особисто розстрілювати якогось капітана. Для цього є солдати комендантській роти.
Героя-танкіста власноруч розстрілює генерал-інспектор бронетанкових військ вермахту Гейнц Гудеріан
Більше документальних публікацій про подвиг безіменного танкіста не було. Але, залучені статті «Правди», в Ордруф потягнулися письменники. На початку 1964 року полігон відвідав письменник-детективів, колишній слідчий прокуратури Лев Шейнін. В результаті 8 травня 1964 року він опублікував сценарій телефільму «Помилка генерала Гудеріана», де Гудеріан спочатку напуває танкіста кави, щоб розташувати його до себе і спонукати брати участь у випробуваннях, а у фіналі розстрілює його не просто так, а попередньо вибудувавши роту почесної варти.
В кінці літа 1964 року в Ордруф приїхав драматург Самуїл Альошин. За опублікованим у 2009 році свідченням кореспондента «Червоної зірки» Василя Скрижалина, який служив в Ордруфе в першій половині 60-х років, Альошин і супроводжував його в якості перекладача майор-спецпропагандист Раєвський вийшли «на колишню медсестру табірного лазарету. Одного разу, згадала вона, з полігону привезли багато покалічених солдатів. Говорили, що постраждали на випробуваннях». Тут великий сумнів викликає сама можливість того, що поранених або травмованих німецьких солдатів могли вміщувати у лазарет концтабору. Знайти ж хоч одного німця, який зміг би підтвердити факт проведення в Ордруфе випробувань з «живих мішенях» і історію з втечею радянського танкіста Альошину з Раєвським так і не вдалося.
Могли німці використовувати радянських танкістів в якості «живих мішеней» при випробуваннях протитанкової артилерії? Це видається неймовірним.
У згаданій вище книзі Мельникова «Маршал Рибалко» наводиться бесіда військової ради армії зі Сталіним і начальником Головного автобронетанкового управління РСЧА Федоренко, яка відбулася 21 вересня 1942 року:
«Сталін несподівано поставив Романенко (командувач 3-ї гвардійської танкової армії. — Б. С.) питання:
— Яка живучість танків — наших і німецьких?
— Наші танки, — помовчавши, відповів Романенко, живуть від одного до трьох атак, а потім виходять з ладу. А скільки в середньому ходить в атаку німецький танк, доповісти не можу.
— А ви товариш Мельников?
Я теж не знав цього.
— Може, начальник Головного автобронетанкового управління скаже? — обернувся Сталін до Федоренка.
— Такого обліку у нас немає… я не маю точних даних, — зніяковів Яків Миколайович.
Сталін похитав головою і, осудливо поглядаючи на нас, повідомив:
— Танки противника ходять в атаку мінімально за п’ять раз, максимально — до п’ятнадцяти. Потім гинуть. Про це ви зобов’язані знати. Скажіть, товаришу Романенко, чому наші танки живуть менше? Вони що, поступаються німецьким за якістю?
— Ніяк ні, товаришу Сталін, — поспішив з відповіддю Романенко. — У нас гірше підготовлені механіки-водії. Вони отримують практику водіння від п’яти до десяти мотогодин, після чого йдуть у бій. Цього зовсім недостатньо, щоб упевнено водити танк.
— Що ж вам заважає краще навчати механіків-водіїв і витрачати більше мотогодин на їх підготовку? — з подивом запитав Сталін.
Романенко зам’явся, але сміливо відповів:
— Згідно з наказом народного комісара оборони забороняється витрачати на навчання механіків-водіїв більше десяти мотогодин.
Поглянувши на Федоренко, Сталін знову звернувся до командувача 3-ї танкової:
— Скільки мотогодин потрібно, щоб добре підготувати водія?
— Не менше двадцяти п’яти.
— Необхідно, товариш Федоренко, переглянути питання про навчання водіїв танків, — розпорядився Сталін».
Кадр з фільму «Т-34»
Для випробувань німцям могли бути потрібні тільки механіки-водії. А низький рівень підготовки переважної більшості радянських механіків-водіїв, принаймні тих, хто опинився у полоні, виключав їх використання для випробувань. Та й організувати такі випробування було б дуже важко. Треба було спершу знайти по таборах механіків-водіїв. Про такому пошуку напевно б згадав хтось з уцілілих в’язнів. Але ніяких таких спогадів не з’явилося, незважаючи на публікації в центральній пресі і фільми, присвячені подвигу безвісної танкіста.
Далі, знайдених в таборах механіків-водіїв вимагалося ще тренувати перед випробуваннями, оскільки за час перебування у таборі вони напевно втратили б навички водіння танка. Нарешті, завжди існував ризик, що в ході випробувань танкіст-гладіатор вийде з-під контролю і почне тиснути німецькі гармати.
Якщо б такі випробування дійсно проводилися, матеріали про їх результати розсилалися б достатньо широко, як конструкторам, так і виробникам протитанкових гармат. Німецький історик Роман Теппель, фахівець з історії німецьких бронетанкових військ у Другій світовій війні, на моє запитання, чи проводили німці під час Другої світової війни випробування протитанкових гармат по бронетехніці, керованої живими людьми, і чи є якісь документальні дані в німецьких архівах про можливе втечу радянського танкіста з полігону Ордруф або з якогось іншого полігону, відповів: «Ні в одному документі про випробувальних стрільби по танках, які я переглянув під час моїх багаторічних досліджень… я не знайшов жодного ознаки використання для випробувань живих людей, будь то добровольці або в’язні концтаборів, або радянські військовополонені. Так що я згоден з Вами: думаю, це легенда».
Елементарний здоровий глузд підказує, що у випробуваннях протитанкової артилерії по танках, веденим танкістами-смертниками, не було ніякої необхідності, так і організаційно-технічні проблеми, які постали б при проведенні таких випробувань, були занадто складні. Головне ж, у випробуваннях по «живих мішенях» не було необхідності. Адже для протитанкової артилерії, насамперед, потрібно встановити її здатність пробивати найбільш сильну, лобову броню ворожих танків. Але це випробування проводять по нерухомому танку, оскільки саме тоді стійкість його броні максимальна. Якщо танк рухається у напрямку до знаряддю, то стійкість його броні за рахунок швидкості руху тільки зменшується, і чим більше швидкість, тим більше пробиваемость броні.
Гейнц Гудеріан
Показово також, що перші згадки про подвиг невідомого радянського танкіста на німецькому полігоні з’явилися тільки в 1960 році, через 6 років після смерті Гудеріана. Колишній генерал-інспектор бронетанкових військ, маючи добре збереженим архівом інспекції, легко спростував би історію з випробуваннями по «живих мішенях». Можна припустити, що ця історія була своєрідною пропагандистською акцією з метою дискредитації німецького генералітету. Спочатку всю історію з радянським танкістом-героєм хотіли прив’язати до зайнятому Червоною Армією полігону Куммерсдорф. Але коли стало зрозуміло, що постане питання про необхідність пред’являти документи 1945 року, дія вирішили перенести на полігон Ордруф, який зайняли американці, але в якому в 60-ті роки ще розміщувався радянський гарнізон. В даному випадку відсутність документів про випробування на «живих мішенях» можна було обгрунтувати тим, що вони, можливо, знаходяться у американців. Але оскільки ім’я легендарного танкіста встановити було неможливо, так як його не існувало в природі, то цю легенду забули вже в кінці 60-х років і згадали про неї лише сьогодні, у зв’язку з бурхливим розвитком танкових комп’ютерних ігор і необхідністю зробити новий духоподъемный фільм про Великої Вітчизняної війні.