ЩО Є ВЕЛИЧ ДЕРЖАВИ
У наш, як прийнято вважати, освічений вік велич держави визначається не тільки і навіть не стільки його розмірами або досягненнями, скільки умінням усвідомлювати скоєних у минулому помилки і злочини. І, природно, приносити за них вибачення. Найчастіше потреба в цьому виникає в держави при зміні політичного режиму: нормальна нова влада зазвичай прагне позбутися скверни старої.
Втім, навіть тоді на це виявляються здатні не всі держави: інші десятиліттями шукають ухильні слова покаяння за непорядні вчинки минулого, намагаються їх як-небудь виправдати або взагалі не визнають. Таким державам важко претендувати на велич. Їх терплять, деколи бояться, але навряд чи поважають. Більше того, невизнані помилки минулого стають проблемою їх сьогодення. Називаючи речі своїми іменами, не готові вибачитися за своє минуле держави ризикують зникнути так званої «м’якої сили», що дозволяє діяти не тільки примусом або грошима, але і переконанням. Яке нерідко цінується вище грошей. Або, як варіант, варто незграбно великих грошей.
Цю немудреную думку можна пояснити на прикладі двох могутніх і цілком успішних держав: Німеччини і Японії. У роки Другої світової війни обидві заплямували себе жахливими злочинами проти людства. Німеччина ці злочини усвідомила, не втомлюється за них переконано каятись і взагалі робить все можливе, щоб спокутувати свою провину. Багато в чому тому Німеччина давно стала великою світовою державою. Навпаки, Японія, при всій моїй професійній любові до цій чудовій країні, вічно обтяжується покаяння за злочини військових років. І в результаті так поки великою світовою державою не стала. Та що там світової — з явною браком «м’якої сили» Японія стикається навіть у своєму регіоні.
Вважаючи себе політичним спадкоємцем радянського режиму, путінська Росія бажає жити в новому столітті за писаним і неписаним законам середини минулого століття
З типологічно схожою, але набагато більш масштабною проблемою стикається сьогодні путінська Росія. Справа в тому, що вона не тільки не визнає помилок і злочинів радянського режиму, але невпинно примножує їх своїми власними діями. Вважаючи себе політичним спадкоємцем радянського режиму, путінська Росія бажає жити в новому столітті за писаним і неписаним законам середини минулого століття.
Саме тому напередодні 80-ї річниці підписання договору про ненапад між сталінським СРСР і гітлерівською Німеччиною (горезвісного пакту Молотова-Ріббентропа»), що став прологом Другої світової війни, доречно згадати про те, що це був за документ, яким злочинним діям Німеччини і СРСР він дав зелене світло і до яких трагічних наслідків для їхніх сусідів, так і для всього світу привів.
Будь-які спроби такої рефлексії сприймаються в путінській Росії як замах на радянсько-російську версію історії, що розповідає про бездоганно-героїчний поведінці СРСР у передвоєнні і воєнні роки. Ця лакована до парадного блиску версія становить сьогодні чи не головний предмет нашої національної гордості. І навіть спонукає deranged «патріотів» ліпити на свої BMW, Mercedes і Audi ідіотські стікери з як би «гордими» словами «На Берлін» або, що ще безглуздіше, «Можемо повторити».
ЯК ЦЕ БУЛО
Відповідно до радянсько-російської версії історії, СРСР був змушений укласти договір про ненапад із Німеччиною, щоб відтягнути її напад і запобігти небезпека змови західних союзників з Гітлером. На перший погляд, логічно: восени 1938 року лідери Великобританії і Франції — Чемберлен і Даладьє — здали німцям Чехословаччину, підписавши з Гітлером ганебне Мюнхенська угода (за висловом Чемберлена, «світ для нашого покоління») і тим самим, ніби, розв’язавши йому руки для експансії на схід. Куди було подітися СРСР? Довелося зробити відповідний хід. Так записано в нашому каноні.
Потім, опинившись під вогнем критики будинку, Чемберлен і Даладьє як би «схаменулися» і зобов’язалися захистити від Гітлера Польщу. З суто військової точки зору ціна цьому зобов’язанню була невисока: запобігти захоплення Польщі німцями західні союзники не могли. З політичної ж точки зору гарантії безпеки, які вони надали Польщі, були скоріше на руку СРСР, бо об’єктивно утруднювали змову Гітлера з ними. І настільки ж об’єктивно спонукали його до домовленості з СРСР.
Навесні 1939 року німецька преса поступово припинила наступ на СРСР, Німеччина розірвала пакт про ненапад з Польщею, в Берліні почали циркулювати чутки про намір Гітлера запропонувати СРСР план її поділу, пожвавилися радянсько-німецькі економічні зв’язки. Вловивши зміну вектора німецької політики, Сталін миттю відправив у відставку наркома закордонних справ СРСР Литвинова, вважався прихильником англо-французької орієнтації. Змінив його на цій посаді Молотов запропонував німецькому послу подумати про зміцнення політичної бази двосторонніх відносин.
11 серпня 1939 року в бесіді з верховним комісаром Ліги Націй у справах Данцига, швейцарським дипломатом Буркхардт Гітлер сформулював свої наміри так: «Передайте Чемберлену: все, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід такий дурний і сліпий, що не може цього зрозуміти, я буду домовлятися з росіянами. Потім я вдарю по Заходу і після його поразки об’єднаними силами виступлю проти Радянського Союзу».
Заява Гітлера швидко дійшла до всіх зацікавлених сторін. У Москві його, мабуть, сприйняли досить професійно, тобто, залишивши без уваги чергові слова про спрямованості всієї німецької політики проти СРСР, прийшли приблизно до таких висновків:
— напад Німеччини на СРСР відкладається на невизначено тривалий час, який потрібен їй для розгрому західних союзників;
— щоб спонукати Німеччини до нападу на Захід, СРСР слід форсувати досягнення з нею політичних домовленостей. І перш за все з питання про Польщу.
Через кілька днів Сталін направив Гітлеру листа з пропозицією укласти договір про ненапад. Пропозицію було негайно прийнято. В результаті 23 серпня 1939 р. нарком закордонних справ СРСР Молотов і міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп підписали радянсько-німецький договір про ненапад і секретний додаток до нього. Цим документом СРСР фактично підтримав готувався німецьке вторгнення в Польщу і погодився взяти в ньому участь.
Текст самого договору цілком стандартний: не нападати один на одного; не підтримувати агресію третіх країн проти однієї із сторін; не вступати у військові союзи з третіми країнами; всі конфлікти врегулювати мирним шляхом. Зате секретний додаток до договору було не чим іншим, як цинічним домовленістю про розмежування сфер «інтересів» СРСР та Німеччини. При цьому в сферу «інтересів» СРСР увійшли населені переважно білорусами і українцями східні райони Польщі, а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бесарабія.
1 вересня 1939 року німецькі війська чисельністю до 1,5 млн осіб при 6 тисячах знарядь, 2,8 тисячі танків і 2 тисячі літаків вторглися на територію Польщі із заходу. 17 вересня до них приєдналися вступили в Польщу зі сходу радянські війська чисельністю понад 600 тисяч чоловік при 5 тисячах знарядь, 4,7 тисячі танків і 3,3 тисячі літаків.
28 вересня 1939 року, приблизно за тиждень до остаточного розгрому польської армії, СРСР і Німеччина підписали ще один договір «Про дружбу і кордон». Як водиться, з секретними додатками, в яких уточнювалася лінія розмежування сфер «інтересів» двох країн у Польщі та Литві: Люблінське воєводство і частина Варшавського воєводства Польщі відійшли до Німеччини, а практично вся Литва — до СРСР. Крім того, було обумовлено, що «необхідне державне перебудову» на захід від лінії розмежування сфер «інтересів» справить Німеччина, а на схід — СРСР, причому кожна з договірних сторін утримується від втручання в дії іншого і обидва вони разом не допустять втручання у свої дії третіх сторін.
Таким чином, СРСР опинився в одному таборі з Німеччиною, а оголосили їй війну ще 3 вересня Великобританія і Франція — в іншому.
СРСР вступив у Другу світову війну на боці гітлерівської Німеччини. Формально не перебуваючи в союзі з Німеччиною, СРСР словом і ділом демонстрував їй свою дружбу і підтримку
Щоб уникнути непорозумінь повторю ще раз: СРСР вступив у Другу світову війну на боці гітлерівської Німеччини. Формально не перебуваючи в союзі з Німеччиною, СРСР словом і ділом демонстрував їй свою дружбу та підтримку. Досить згадати ганебні слова з телеграми Сталіна Риббентропу: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою і міцною» («Правда», 25 грудня 1939 року). Чиєю, скажіть на милість, кров’ю скріплював свою дружбу з нацистами радянський диктатор? Невже польської? А як забути ентузіазм, з яким Молотов вітав зникнення Польської держави, «потворного дітища Версальського договору»?
Не менш огидно згадувати, яким уїдливим нападкам і нищівній критиці піддавали СРСР своїх майбутніх союзників по антигітлерівській коаліції. Їх звинувачували у розв’язанні світової війни, висміювали як лицемірів і неуків, оголосили своєю метою знищення нацистської ідеології. Хоча, як відомо марксистам, ідеологію вбити не можна.
Весь цей парад іронічного красномовства дозволяє припустити, що радянський диктатор збирався дружити зі своїм німецьким колегою всерйоз і надовго. Але помилився: так і не зумівши поставити на коліна Великобританію, Гітлер напав на СРСР.
А «перемоги і звершення» СРСР, які стали прямим наслідком радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 року, залишилися в минулому. Ознайомтеся з їх сухим переліком:
— радянське вторгнення в Польщу 17-29 вересня 1939 року, підсумком якого стала анексія західної Білорусії, Західної України і Віленського краю;
— розбійний напад СРСР на Фінляндію 30 листопада 1939 року, що призвело до ганебної «Зимової війни», що тривала до 13 березня 1940 року;
— лиходійський розстріл 26 тисяч інтернованих в СРСР польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, членів шпигунських і диверсійних організацій», вчинений за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року без їх виклику в суд і без пред’явлення якихось конкретних звинувачень;
окупація та подальша анексія Естонії, Латвії, Литви, Бессарабії і Північної Буковини (червень — липень 1940 року).
А далі була Велика війна, в якій СРСР волею долі опинився в рядах антигітлерівської коаліції. І ціною жахливих втрат і поневірянь розгромив нацистські полчища, здобувши історичну перемогу, якої міг по праву пишатися. Цю головну в нашій історії ми святкуємо перемогу досі, з кожним роком помпезніше, вважаючи за краще не згадувати, як все починалося.
З МИНУЛОГО В СЬОГОДЕННЯ (ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ)
Рідний онук у Молотова, якщо не помиляюся, один, але ідейні «онуки Молотова-Ріббентропа» розплодилися в путінській Росії в товарному кількості. Люди вони практичні. Поки одні росіяни захоплюються мудрістю Сталіна, зумів задешево відхопити «погано лежали» чужі землі, а інші звинувачують його в жорстокості і підступності, ідейні «онуки Молотова-Ріббентропа» зайняті зовсім іншим. Як і радянські вожді зразка серпня 1939 року, вони всерйоз стурбовані планами створення сфери «інтересів» Росії, до якої б увійшли навколишні країни, які колись були провінціями Російської імперії, а потім і СРСР.
Прагнучи до омріяної мети, ідейні «онуки» не відчувають жодних сумнівів чи, боронь Боже, моральних мук. Що думають про їх «великих» плани народи нових «лімітрофів», на «звільнення» яких вони націлилися, турбує їх не більше, ніж турбувало Сталіна думка народів Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії в понурому серпні 1939 року. Справа за малим: знайти на бездуховному Заході небрезгливых партнерів, з якими Росія могла б полюбовно домовитися. Типу досюда ваше, а звідси, вибачте, наше. І буде всім мир і дружба. А також тісну і взаємовигідну співпрацю. Скажете, фантастика? Не впевнений.