Вчора вийшла остання серія «Чорнобиля», серіалу HBO про катастрофу на Чорнобильській АЕС. Про історичної достовірності фільму розмірковує Бориса Соколов. Думка про фільм двох вчених — хіміка і фізика, обидва з яких були знайомі з ситуацією, що склалася в Чорнобилі після катастрофи, читайте в окремому матеріалі The Insider «Вчені про „Чорнобиль“: „Найкращий західний фільм про СРСР“ або „антирадянська журавлина“?»
Англо-американський серіал «Чорнобиль» зачепив мільйони глядачів по всьому світу передусім тим, що показав нам людський вимір Чорнобильської трагедії. Обставини аварії автори фільму передають більш або менш точно. Але наголос вони роблять на те, що простим людям, в тому числі здійснюють подвиг і жертвують життями при ліквідації наслідків катастрофи, протистоять бездушні партійно-номенклатурні чиновники, стурбовані тим, щоб максимально обмежити поширення інформації про аварію. Однак навіть вони під впливом трагедії переживають катарсис, і в них прокидається щось людське. Ще одна трагічна колізія пов’язана з протистоянням людей невідомою ще небезпеки в умовах тоталітарного суспільства, коли влада намагається контролювати всіх і вся, а горбачовська перебудова вже проголошена, але ще не реалізована. Чорнобильська аварія, выявившая нездатність існуючої системи адекватно реагувати на великі техногенні катастрофи, як раз і стала стимулом до більш радикальних змін у суспільно-політичному житті країни. І побутова, людська реакція на трагедію передана у фільмі цілком вірогідно, з дотриманням радянських реалій.
Деяка «журавлина» в серіалі все ж таки присутня, але вона практично неминуча, коли кінематографісти однієї країни знімають фільм про іншу країну з іншою культурою. В даному випадку неточності, можливо, викликані прагненням авторів фільму максимально загострити протистояння партійних чиновників і мислячих людей, що володіють необхідними знаннями і намагаються пробити стіну нерозуміння. Ці люди представлені у фільмі реальним академіком Валерієм Легасовым, який керував науковою стороною розслідування катастрофи та ліквідації її наслідків і покончившим з собою через два роки після вибуху на Чорнобильській АЕС, а також вигаданої Уляною Хомюк — наукового Інституту ядерної енергетики АН Білоруської РСР. Заступник голови Ради Міністрів СРСР Борис Щербина, заступник голови КДБ та інші начальники розмовляють з Легасовым надзвичайно грубо, постійно загрожують йому і не прислухаються, принаймні у перший час, до його запереченням. Щербина в якийсь момент навіть погрожує викинути Легасова з вертольота. Насправді Легасов володів вагою і в науковому, і в номенклатурному світі. Ніхто не дозволив би собі розмовляти з ним в такому тоні, як це показано у фільмі, та й сам академік в передсмертних мемуарах ні про що подібному не говорив. Не був присутній Легасов і на засіданні уряду, як у фільмі, де він спростовує благодушний доповідь керівництва ЧАЕС, а відразу відправився з Щербиною в Чорнобиль. І Легасов, на відміну від того, що показано у фільмі, зовсім не був ініціатором робіт із запобігання потрапляння ядерного палива у водоносні шари, які стали однією з драматичних інтриг фільму. Він вважав такі роботи надлишковими.
Легасов володів вагою і в науковому, і в номенклатурному світі. Ніхто не дозволив би собі розмовляти з ним в такому тоні
Або ось сцена: коли міністр вугільної промисловості Михайло Щадов з двома автоматниками приходить до тульським шахтарям і фактично під конвоєм відправляє їх на ліквідацію Чорнобильської аварії. Це більше схоже на відправку в’язнів Гулагу на фронт під час Великої Вітчизняної війни. В реальності ніхто ліквідаторів у зону аварії під конвоєм не посилав. Інша справа, що більшість з них навряд чи до кінця усвідомлювали всю небезпеку своєї роботи. Як здається, творці серіалу «Чорнобиль» вільно або мимоволі перенесли в свій фільм сталінські практики взаємин керівника з підлеглими і влади з народом. На початку перебудови все це було вже значно м’якше.
Шахтарі справжні і серіальні
І сьогодні, коли з моменту трагедії минуло більше тридцяти років, ми так і не знаємо ні точної причини аварії, ні навіть того моменту, з якого розвиток подій стало незворотнім. Існують дві офіційні версії, які різним чином відповідають на ці питання. Державна комісія з розслідування причин катастрофи в 1986 році поклала основну відповідальність на оперативний персонал і керівництво ЧАЕС, і з цими висновками погодився МАГАТЕ. Науковою стороною роботи Держкомісії керував академік Легасов, близьке до президента АН СРСР Анатолій Александров, науковому керівнику розробки реактора РБМК, який і вибухнув у Чорнобилі. Не дивно, що вся вина була покладена на персонал АЕС, ніби проводив несанкціоновані випробування. Причиною аварії було названо малоймовірне збіг низки порушень правил і регламентів експлуатаційним персоналом. З політичної точки зору ця версія також підходила, оскільки ніби не ставила під питання надійність гордості СРСР — ядерної енергетики, «мирного атома» і переносила провину на виконавців-«стрілочників». Керівництву ЧАЕС інкримінувалося проведення випробувань «будь-якою ціною», не дивлячись на зміну стану реактора; виведення з роботи справних технологічних захистів, які просто зупинили би реактор ще до того, як він потрапив в небезпечний режим, і замовчання масштабу аварії в перші дні. Останнє звинувачення відповідало дійсності, але самі влади займалися замовчуванням в ще більшій мірі. Чого вартий хоча б бадьорий рапорт КДБ України від 8 травня 1986 року: «Відвернені спроби кореспондентів з Англії, Франції та Швеції збирати тенденційну інформацію на залізничному вокзалі р. Києва, шляхом підвозу спецдружины УКДБ з нейтральних позицій, які замкнули іноземців на себе».
Евакуація (нижній кадр — з серіалу)
29 липня 1987 року виїзною сесією Верховного суду СРСР в Чорнобилі колишній директор ЧАЕС Віктор Брюханов, колишній головний інженер станції Микола Фомін та його заступник з експлуатації Анатолій Дятлов були засуджені до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовій установі загального типу. Підсудним ставилося в провину порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах та у вибухонебезпечних цехах, недбалість і зловживання владою або службовим становищем. Однак аж до Чорнобильської аварії АЕС не вважалися вибухонебезпечними об’єктами. У той же час Брюханов на суді визнав, що «за програмою <випробувань. — The Insider>…. було багато порушень. Вона не була погоджена з ГАЭН, головним конструктором, науковим керівником, проектувальником <реактора — The Insider>. Не були чітко розписані дії персоналу, особливо в частині приймання надлишків пара». З іншого боку, як з’ясувалося на суді, випробування повинні були бути завершені ще до введення 4-го енергоблоку в експлуатацію, але Брюханов підмахнув акт приймання блоку, не звернувши уваги на відсутність протоколу про виконання програми випробувань.
Брюханов, Дятлів, Фомін (знизу — кадр із серіалу)
Начальник станції і його підлеглі в період, який передував аварії, в ряді випадків не робили тих дій, які повинні були робити і які, можливо, запобігли б катастрофу. Як і у фільмі, Брюханов вранці 26 квітня повідомляв керівництву, що на території АЕС і навколо неї радіаційний фон становить 3-6 рентген на годину, хоча вже був сповіщений начальником штабу цивільної оборони АЕС про те, що радіаційний фон на деяких ділянках склав 200 рентген на годину. Директора станції звинуватили в тому, що він «не вжив заходів до обмеження масштабів аварії, не ввів у дію план захисту персоналу і населення від радіоактивного випромінювання, в представленій інформації умисно занизив дані про рівні радіації, що перешкодило своєчасному виведення людей з небезпечної зони». Але і вище керівництво країни, навіть маючи дані про справжній рівні радіації, далеко не відразу почало евакуацію, а зробив це лише тоді, коли стало зрозуміло, що не вдасться приховати масштаб аварії, про яку вже дізналися за кордоном.
На процесі підсудні та їхні адвокати говорили про недосконалість реактора РБМК. Зокрема, Фомін заявив, що «за висновками провідних фізиків-атомників, РБМК є небезпечним реактором». Після цього в 1991 році комісія Держатомнагляду СРСР, заново розслідувавши обставини аварії, прийшла до висновку, що «почалася із-за дій оперативного персоналу Чорнобильська аварія набула неадекватні їм катастрофічні масштаби внаслідок незадовільної конструкції реактора». З цим висновком погодилась і комісія МАГАТЕ, яка опублікувала в 1992 році свій звіт на основі матеріалів Держатомнагляду. Тепер з’ясувалося, що діючих регламентів при проведенні злощасних випробувань персонал в більшості випадків не порушував, навіть тоді, коли конкретні дії, швидше за все, і призвели до аварії. А в тих випадках, коли порушував, неможливо довести, що саме ці порушення спричинили катастрофу. Комісія була налаштована на те, щоб покласти головну провину на конструкцію реакторів РБМК, які в результаті цілком заслужено були виведені з експлуатації по всій Європі, але досі експлуатуються на Ленінградській, Курській і Смоленської АЕС.
Ще 30 листопада 1975 року сталася аварія на блоці № 1 Ленінградської АЕС, з руйнуванням (розплавленням) паливного каналу, яка призвела до радіоактивних викидів і выявившая недоліки реактора РБМК. Про неї у фільмі згадує Легасов. Тільки насправді він розповідав Щербині про аварії на американській АЕС Три-Майл-Айленд, яка відбулася у 1979 році. І особливо попереджав, що там зовсім інший тип реактора, як у Чорнобилі, і тому причини американської аварії ніякого відношення до Чорнобильської катастрофи мати не можуть. А ось на Ленінградській АЕС аварія розвивалася так само, як у Чорнобилі. Її спостерігав стажер з будувалася тоді Чорнобильської АЕС Віталій Борець. Повернувшись з ЛАЕС, він інформував керівництво і колег про аварії і попередив про небезпеку роботи РБМК на малій потужності. Про ті ж недоліки реактора за два роки до аварії українських чекістів інформували їхні московські колеги. А 25 квітня 1986 року, за лічені години до трагедії, Борець, будучи заступником начальника цеху наладки і випробувань, звернув увагу на малий запас реактивності і попросив одного зі співробітників переконати керівника випробувань Дятлова негайно зупинити реактор, пам’ятаючи про аварії 1975 року. Але Дятлів не прислухався до поради, так як зупинка реактора зривала ряд інших випробувань. Борець вважає, що «аварії все ж можна було уникнути… чітко розписавши в регламенті наявні вибухонебезпечні загрози й межі безпеки (заборона роботи на малій потужності, збільшення мінімально допустимого запасу реактивності, а потім реконструкція стрижнів захисту і збільшення швидкодії захисту)». Але, незважаючи на відому фахівцям ненадійність реактора РБМК, до Чорнобильської катастрофи це не було зроблено. Легасов у своїх мемуарах писав, що він також прийшов до висновку про небезпечність даного реактора і необхідності заміни його реактором нового покоління, але зустрів заперечення ряду відповідальних осіб (очевидно, того ж Александрова). Можливо, це стало однією з причин самогубства вченого.
У доповіді 1992 року зазначалося, що найбільш вірогідною причиною аварії визнаються недоліки конструкції стрижнів системи управління і захисту (СУЗ), але допускаються й інші причини — зрив або кавітація (утворення порожнин в рідині) насосів або руйнування паливних каналів. Також немає відповіді на питання, чи могло призвести до аварії натискання кнопки аварійного захисту АЗ-5 або таке натискання стало реакцією на аварію, але вже нічого не могло змінити. Брюханов на суді припустив, що стало фатальним зниження потужності реактора до 200 мВт, розпочатий з ініціативи Дятлова, але сьогодні не можна встановити, чи це дійсно так. Які саме дії персоналу, що призвели до трагедії, до цих пір невідомо.
Але основні висновки про причини того, що сталося зробити можна. Конструктивні недоліки реактора, недостатня кваліфікація персоналу, включаючи керівництво станції, невміння влади оперативно реагувати на кризову ситуацію і їх нехтування людським життям призвели до катастрофи. Жертвами аварії до 2005 року, по доповіді Чорнобильського форуму, стали 2 загиблих безпосередньо в результаті вибуху, 31 людина, помер від променевої хвороби у перші три місяці, і ще близько 20 ліквідаторів наслідків аварії, які померли від променевої хвороби пізніше, а також 9 дітей, померлих від раку щитовидної залози. Загальне число тих, хто передчасно помер або ще помре від онкологічних захворювань, пов’язаних з Чорнобилем, оцінюється приблизно в 4000 чоловік. Точно визначити надмірну смертність, пов’язану з цією катастрофою, не представляється можливим. Після розпаду СРСР із-за різкого падіння рівня життя і загальне старіння населення значно зросла смертність у всіх трьох країнах, які зазнали впливу чорнобильської радіації, — в Білорусії, Україні та Росії. Оцінити внесок Чорнобиля у цей процес не можна. Крім того, на територіях, що зазнали радіоактивного ураження, старіння населення було особливо помітним з-за від’їзду молоді. Так що остаточна кількість жертв Чорнобиля навряд чи буде коли-небудь встановлено.