Сьогодні в Сочі Володимир Путін і Олександр Лукашенко, як очікується, повинні підписати «дорожні карти» подальшої інтеграції Росії та Білорусі. Їх багато — 31 (як для вступу в Європейський Союз). Вони чисто формальні. Що б не підписав білоруський президент, це не призведе ні до поглиблення інтеграції, ні до зняття проблем, які є. А їх чимало.
Лукашенко – дуже досвідчений політик. Його завдання – звести лексику цих документів до якихось ритуальних дій — «зміцнити, домовитися, синхронізувати» – і перевести подальшу інтеграцію в режим нескінченних консультацій і переговорів. Скільки разів протягом останнього раунду узгодження ми чули заяви прем’єр-міністрів Дмитра Медведєва і Сергія Румаса про погодження 80% і навіть 90% документів? Але коли Румас в підсумку повернувся у Мінськ, то відзвітував: «З основних питань ми не домовилися». Підписання карт без зміни режиму прийняття рішень в рамках союзної держави – це позиція Лукашенка, це його виграш, його гра. Які моменти роблять неможливим підписання справжніх, значущих домовленостей? Це питання енергоресурсів (умови поставки нафти і нафтопродуктів і перетаможки останніх), питання компенсації за податковий маневр Росії і питання взаємного доступу товарів на ринок.
У кращі часи Білорусь заробляла до 12% ВВП на енергоресурсах. Останні три роки, у міру зниження прихованих нафтогазових субсидій з боку Москви, середній рівень цих надходжень знизився до 3-5 % ВВП. Не тільки В результаті утворюється дірка в білоруському бюджеті, але і серйозно ускладнюється робота білоруських НПЗ, які не будуть мати таку ж кількість дешевої нафти, як було раніше.
Лукашенко потрібно виграти час – не здати суверенітет і не допустити, щоб Кремль запустив нову енергетичну політику щодо Білорусі з 2020 року, тому що наступні президентські вибори – чергове переобрання Лукашенка – намічено на серпень наступного року. А це зовсім скоро. Якщо в цей час Росія підключить свою енергетичну зброю (експортне мито на енергоносії), то, звичайно, білоруській економіці загрожує рецесія, різке скорочення можливостей бюджетування, затоварювання складів, різке зростання збиткових підприємств з усіма витікаючими з цього наслідками. Мінську доведеться переглядати внутрішню енергетичну політику, піднімати ціни на паливо всередині країни, піднімати ціни на житлово-комунальні послуги. А це потягне за собою цілий віяло змін. Якщо все це відбудеться, це буде означати початок розвалу Радянського Союзу 2.0 для Білорусі, по суті справи союз досі зберігається з-за цієї енергетичної залежності.
Кремль цієї «шашкою» погрожує і розмахує, але застосує-не застосує і в якому обсязі, синхронно з підписанням чи ні, ми ще не знаємо. Сьогодні Кремль, «Газпром», «Роснефть» категорично заявляють: ми збережемо старі схеми по енергоресурсах, тільки якщо будуть підписані важливі домовленості щодо передачі повноважень на рівень наднаціональних органів. Тобто ви прощаєтеся з частиною суверенітету в конкретних сферах: податкова політика, торговельна політика, сфера контролю митницею, сертифікація, контроль за переміщенням товарів. Але ці сфери дуже чутливі для Лукашенка. За кілька днів до підписання він заявив: «Я не пацан, який відпрацював 3-4-5 років президентом. І я не хочу перекреслити все, що зробив разом з вами, народом, створивши суверенна незалежна держава, щоб його зараз вкласти в якийсь ящик з хрестом нагорі». Зрозуміло, Лукашенко категорично проти, а Кремль мовчазно, але категорично «за». Як би заочно відповідаючи Лукашенко, Дмитро Медведєв сказав, що, мовляв, нічого страшного в часткової втрати суверенітету немає.
Кремль заявляє: ми збережемо старі схеми по енергоресурсах, в обмін ви попрощаєтеся з частиною суверенітету в податковій, торгівельній політиці, сфері контролю за митницею і тп
У своїй останній заяві Лукашенко говорив про «жорстокому антибелорусском тиску» на президента Росії. Кого він має на увазі? Насамперед російський економічний блог – міністерство фінансів, Мінекономрозвитку (на першому місці Михайла Бабича, який до кінця квітня був послом Росії в Білорусі, а тепер – заступник міністра економічного розвитку) і ті структури, які відповідальні за виділення кредитів. До речі, в свій час уособленням противаги Лукашенко тим силам, які кажуть, що треба допомагати братньому народу Білорусі, а не включати лічильник і працювати з калькулятором, був Олексій Кудрін.
Серед інших опонентів Лукашенка в Росії – асоціації молочної промисловості і машинобудування. Вони бачать, як дотації і держпідтримка дістаються не їм, а білоруським виробникам. Самі ж російські виробники не можуть конкурувати з цінами білорусів на своєму ж, російському, ринку, але і не можуть вийти на ринок союзної держави: білоруська система так побудована, що пролізти через місцеві лабіринти регулювання стороннім виробникам майже неможливо. Той же Россельмаш скаржиться, що за останні 25 років не виграв жодного тендеру в Білорусі.
Незадоволена і російська митниця. Роздратування викликає, наприклад проект «Бремина-груп», яка будує в Орші гігантський логістичний центр з можливістю приймати міжнародні рейси вантажних літаків. Зрозуміло, що це робиться для того, щоб привозити товар третіх країн, легалізувати його в Білорусі і потім продавати його в Росії. Лукашенко, звичайно ж, волів би, щоб навколо Путіна першу скрипку грали головні бенефіціари існуючого укладу номенклатурно-силові клани Росії, які працюють зі своїми партнерами в Білорусі. Це ті чиновники, за якими стоять нафтові структури, структури, які разом з білорусами влаштовують в обхід санкцій схеми постачання та перекидання товарів. Це ті, хто зумів адаптуватися до сучасного стану союзної держави і затишно себе почувають всередині сірих схем, контрабанди, творчого ставлення до бухгалтерії, оподаткування і держпідтримку, причому переважно за рахунок російського держбюджету. Несумісність інститутів, мотивацій, нездатність російської сторони налагодити сплату або залік ПДВ при експортно-імпортних поставках – все це де-факто створює статус різних держав, які не можуть працювати навіть в базовому інтеграційному режимі, не в змозі створити зону вільної торгівлі.
У самій Білорусі реальне об’єднання, і навіть поглинання країни Росією , схоже, підтримують лише «червоні» директори, які працюють з Росією, і силовики. Соціологічні опитування останніх років показують, що частка людей, які хотіли б приєднання Білорусі до Росії, становить лише 2-5%. Переважна ж більшість білорусів не розглядають цей варіант в якості альтернативи. Вони за партнерство, співробітництво, але «лягати» під Кремль, за моїми спостереженнями, не хоче левова частка політичної еліти, чиновників і бізнесменів. І в цьому плані риторика Лукашенко, який клянеться, що не віддасть Росії суверенітет країни, знаходить величезну підтримку. Можливо, це стане червоною ниткою майбутньої президентської кампанії.
Російська модель в очах білорусів – це бідність, олігархат, несправедливість, війна та інформаційне насильство. Так, трошки більше платять. Але ці зайві 200-300 доларів — це явно не та ціна, за яку білоруси готові продатися. Крім того, російський ринок праці сьогодні явно програє литовському, польському і німецькому, де можна заробляти на 30-50% більше. Росія для білорусів втратила статус перспективного ринку праці та країни, де легше робити бізнес.
Російська модель в очах білорусів – це бідність, олігархат, несправедливість, війна та інформаційне насильство
У білоруських чиновників – свої аргументи. Вони не хочуть в Росію, тому що розуміють, що їм вже простіше домовитися з Лукашенком, ніж з Москвою. Більша частина із них втратить статус і можливості створювати дрібні феодальні князівства на рівні району. Сьогодні в Білорусі 80 відсотків активів – це держвласність. Чиновники, які прогиналися і лебезили всі ці 25 років правління Лукашенка, сподівалися з часом стати власниками ще не розпроданих активів. Якщо ж прийде Росія, то їх шанси на те, щоб стати кимось значущим, стати мільйонером, як це було в 90-х, зводяться до нуля. Тому краще спочатку розділити серед своїх, а потім уже говорити з Москвою.
У правильне русло настрою білорусів намагається направляти і місцеве телебачення, яке на хвилі чуток про аншлюс, стало помітно змінювати мовну політику. Всі опитування в Білорусі показують, що російські канали — це головне джерело зомбування білорусів. Тому Лукашенко пару місяців тому сказав телевізійникам: ви зобов’язані зробити таке місцеве телебачення, щоб дивилися наші. Тепер на телебачення навіть стали запрошувати незалежних експертів – їх, звичайно, з пересторогою, випускають в ефір у предзаписанном вигляді. А ті експерти, які раніше виступали за Росію, тепер, схоже, отримали нові ц/в і говорять про «якихось російських силах, які пропонують схеми, неприйнятні для нашої країни».
Зараз на білоруському телебаченні все частіше можна почути про те, як у Росії не дотримуються права підприємців, як порушуються права власності і як нахабні чиновники їздять на яхтах і літають на приватних літаках. І в цій ситуації Лукашенка звертається до своїх громадян: «Ви теж так хочете?» Думаю, Лукашенко вірить, що до 2024 року йому не загрожує втратити посаду президента. Але щоб підстелити соломку, він продовжить грати в PR-пінг-понг. Своїм він продовжить розповідати про те, що білоруський парламентаризм йде корінням в Полоцьке князівство та Велике князівство Литовське, і при цьому не допускати жодного опозиційного або незалежного кандидата в парламент. Захід – про готовність диверсифікувати економіку. А Москві – про важливість суверенітету, який насправді вже майже втрачений.