Переговори в «нормандському» форматі, які сьогодні проходять в Парижі, вже кілька тижнів приковують до себе увагу не тільки в Києві і Москві, але і у всьому світі. На кону формально стоїть доля мирного процесу на Донбасі, але всі учасники чудово розуміють, що за нею ховаються і перспективи існування України як незалежної європейської держави. Для Росії віддалення цієї республіки є родовою травмою нової державності — адже територіально країна замкнута в межі, досягнуті ще за царя Олексія Михайловича в першій половині XVII століття. Для України фактор Росії є екзистенціальним — з початку 2000-х тиск із боку Москви тільки посилюється. Протистояння двох колись братніх народів, судячи по позиціях сторін напередодні паризького саміту, має дуже невеликі шанси припинитися в осяжній перспективі.
Що б не говорили політики в Кремлі, цілі і завдання Росії виглядають зараз досить зрозумілими. Виступивши на стороні самопроголошених республік» Донбасу (якщо не спровокувавши їх поява) в 2014 році, Москва зробила ставку на розчленування України, а коли цей план не реалізувався, спробувала примусити Київ до укладення угод, які визнають право цих територій на автономію у складі України. Останній варіант означає, що ціною «реунификации» країни виявиться визнання сепаратистів легітимними політиками і наданням їм права блокувати рішення багатьох життєво важливих для України питань. Саме тому влада в Києві так не квапляться імплементувати Мінські угоди — з тієї ж причини Кремль не залишає спроб ввести їх у дію, нехай навіть у відкоригованої формі.
Чи може статися так, що в ході зустрічі президент України Володимир Зеленський піде на суттєві поступки Путіну, як побоюються багато українців? Цілком. Адже, згідно авторитетної думки іншого пострадянського лідера, щоб перестати бути пацаном, недостатньо навіть трьох-чотирьох років президентства, а молодий український лідер займає свій пост всього кілька місяців. Але чи виграє від цього Росія? Це питання мене, як росіянина, хвилює в першу чергу, але він зазвичай навіть не задається. Вважається, що успіхи «російського світу» і ослаблення Києва безсумнівно вигідні для Москви, але мені цей підхід здається цілком переконливим — і ось чому.
Історії погіршення російсько-українських відносин як раз зараз виповнюється 15 років. У другій половині 2004 року в Кремлі вирішили, що Росії не потрібен у Києві прозахідний (хоча на той момент зовсім не антиросійський президент Ющенко. Зробивши ставку на Януковича, Москва послала в Україну «обмежений контингент» політтехнологів, які спробували перенести на місцевий ґрунт безцеремонні методи кремлівського маніпулювання натовпом. Заробивши чимало грошей, вони блискуче провалили поставлену задачу; Володимиру Путіну довелося самому кинутися в Київ після першого туру виборів, погодитися продавати Україні газ мало не за внутрішньоросійськими цінами, а українцям дати можливість проживати і пересуватися по Росії вільніше, ніж самим росіянам — і все для того, щоб спровокувати Майдан, довести президентські вибори до третього туру і побачити свого кандидата переможеним. У той період, зауважу, Україна не надто прагнула до НАТО, зовсім не була ворожою Росії державою, успішно розвиваючи з нами економічні зв’язки — але замість того, щоб налагодити відносини з фаворитом президентської гонки, Москва поставила все на злочинця і корупціонера, успішно заробивши початкову стадію комплексу неповноцінності, з тих пір вельми помітно посилився.
Москва поставила все на злочинця і корупціонера Януковича, успішно заробивши початкову стадію комплексу неповноцінності
Десять років історія повторилася. На цей раз у Кремлі визнали, що все-таки став на той час президентом Янукович здійснить страшну помилку, якщо підпише з Європейським Союзом досить, загалом, невинне Угоду про асоціацію, розширює можливості для економічного співробітництва України і Європи. На цей раз Москва вирішила не переконувати дивний український електорат, а діяти згідно максима «бабло перемагає зло» і просто занести $15 млрд потребує в грошах президента в надії, що той легко розпорядиться цією сумою так, щоб його піддані розчарувалися в європейській перспективі для своєї країни. Звичайно, витрати були куди більшими, ніж на кишенькових політтехнологів десятиліттям раніше, але і ступінь заклопотаності Кремля була істотно інший (для розуміння можна прочитати виступ Путіна на Раді Росія-НАТО в Бухаресті і багато інші його промови).
Однак і в цей раз все пішло не так, як хотілося. У відповідь на відмову від підписання угоди українці почали протестувати, а застосування сили до маніфестантів спровокувало новий Майдан — при цьому його масштаб виявився куди більше колишнього, а панічні дії влади призвели до реальних зіткнень і серйозних людських жертв. Негайно після провалу операції по збереженню свого агента при владі в Києві Росія спровокувала відокремлення від України Криму і продовжується до цих пір війну на Донбасі, в яку Москві довелося кілька разів втручатися самим прямим чином.
Сьогодні, якщо я не помиляюся, ми присутні при третій спробі того ж роду. Цього разу, на відміну від перших двох випадків, Кремль вирішив дати грошей не своїм політтехнологам і навіть не офіційним українським властям, а ляльководам, які привели до влади нинішній уряд у Києві. Суму поки назвати складно, але зовсім недавно Ігор Коломойський називав в якості орієнтира для початку торгу $100 млрд. Якщо в Москві сприйняли його серйозно (а власне, чому б і ні, це всього вдвічі дорожче «Сили Сибіру», яка навряд чи коли окупиться, а тут на кону куди більш цікава угода), то цілком можна припустити, що деякі такі бажані для Кремля кроки з боку Києва можуть бути зроблені — принаймні, вся легітимна інфраструктура в особі президента та підконтрольного йому парламенту, постійно заявляють про необхідність досягнення миру, для цього є. Але якщо план Москви дійсно полягає в тому, щоб домогтися згоди офіційного Києва на «федералізацію» України через «автономизацию» Донбасу і перетворення його на аналог масхадовской Чечні після Хасавюртских угод, наслідки його імплементації можуть виявитися схожими на все те, що відбувалося п’ятнадцять і п’ять років тому.
Цього разу Кремль вирішив дати грошей ляльководам, які привели до влади нинішній уряд у Києві
Формально Росія домагалася потрібного їй результату обидва рази: у першому випадку Центральна виборча комісія малювала протоколи, здавалися достатніми для того, щоб Путін привітав Януковича з обранням; в другому — президент повертався з Вільнюса з підписаною Угодою про асоціацію. Однак насправді обидва рази народ втручався в процес і забезпечував абсолютно протилежний результат. При цьому не можна не підкреслити, що і в 2004-му, і в 2014-му році це був досить різношерстий, але абсолютно мирний народ, щиро зацікавлений в участі в долі своєї країни і мало цікавився її відносинами з Росією. Сьогодні ж, і це не секрет, в Києві мобілізуються люди, які провели місяці і роки в окопах на українсько-російському фронті, добре розуміють, ким є Росія для них і для їхніх товаришів, і без жодного пієтету відносяться не тільки до талановитому коміку, заехавшему в офіс на Банковій вулиці, але і до тих, хто його туди відправив. Політика в Україні — і цього не можна не бачити — в останні роки робиться не 70% населення, готовими в стані афекту проголосувати за кого завгодно, лише б позбавитися від «шоколадного короля» і «газової принцеси», а 0,5% громадян, які не бояться ризикнути життям заради майбутнього народу, з яким асоціюють себе, і держави, яке вони вважають своїм. Ніхто з 6 мільйонів виборців Віктора Януковича (крім проплачених «титушек») не вийшов в 2014 році в його підтримку — і сьогодні мало хто з виборців Володимира Зеленського вишикувалися живим ланцюгом навколо Банкової, щоб захистити свого кумира. Можливості ж мобілізації проти «пораженців» зараз непорівнянні з тими, які мали місце п’ять чи п’ятнадцять років тому.
Сьогодні Путін і Зеленський цілком можуть повернутися з Парижа, «привізши мир нашому поколінню», але закінчиться це так само, як і тоді, коли ця фраза була вимовлена вперше, причому набагато швидше. У разі, якщо в Києві вважають, що Україна пішла на серйозні поступки Росії (не кажучи вже про «капітуляцію»), новий Майдан практично неминучий, а президент Зеленський покине свій пост навіть не попрощавшись з притаманною йому зворушливою посмішкою, до останнього щиро не розуміючи, чому його так не любить той народ, який нещодавно вручив йому мандат на досягнення миру. «Передавив» в черговий раз, Кремль ризикує отримати нове загострення — на цей раз незмірно більш небезпечне, ніж раніше, оскільки в Україні зараз існує армія, здатна розтрощити донбаських сепаратистів, в той час як у Росії немає можливості активно вступити в боротьбу на їх стороні без повного руйнування своєї репутації в світі і отримання ще одного пакету санкцій — на цей раз по-справжньому «пекельних».
Якщо в Києві вважають, що Україна пішла на серйозні поступки Росії, новий Майдан практично неминучий
Мені здається, що історія відносин між Росією та Україною протягом останніх 15 років говорить про те, що Кремль патологічно не здатна вчитися на власних помилках і визнавати реальний розклад сил в Україні; російські лідери втрачають розум, намагаючись вибудувати відносини з сусідньою країною, до якої відчувають занадто сильні емоції. Крім того — і це не менш важливо, — Путін і його оточення перебувають у полоні ними ж придуманих конспірологічних теорій, вважаючи, що всю політику в Україні сьогодні, як і десятиліття тому, робить вашингтонський або брюссельський обком (подейкують, що Сергій Лавров прямо з Парижа має намір летіти до США, щоб обговорювати у Вашингтоні досягнутий на «нормандської» зустрічі «прогрес»). На ділі ж вплив зовнішніх сил на українську політику, нерідко популістську і хаотичну, вкрай перебільшена, якщо не сказати придумано тими, хто намагається списати на нього наслідки власного кретинізму.
Недавня зміна влади в Києві могла бути використана Москвою для вибудовування нових відносин з сусідом, заморожування конфлікту на Донбасі, пропозиції компромісів по Криму і активізації економічного співробітництва. Це було б оцінене: адже і українців, і росіян сьогодні куди більше займають практичні проблеми, а не повернення контролю над марною економічно та небезпечної у соціокультурному відношенні територією Донбасу або розширення «русского мира». Якщо такого не станеться, це, як казав один досвідчений політик, виявиться більше, ніж злочином, — помилкою. Причому помилкою, яку Москва, судячи з усього, збирається здійснити вже в третій раз. І хоча я не беруся судити, наскільки універсальна формула про «третій зайвий», в цьому випадку я впевнений у її справедливості.