Екс-мер Москви Юрій Лужков був настільки великою постаттю в російській політиці останніх 30 років, що його смерть дає привід поговорити не стільки про Москві, скільки про те пристрої влади, суспільства, економіки, яке склалося у нас в країні за ці десятиліття. Невірно вважати, що Лужкова слід обговорювати тільки в контексті того, яким він був мером, — хоча він так і не зайняв федеральних посад, його вплив сягала далеко за межі московських вулиць. Інша помилка — розглядати управління Москвою виключно через призму проблем міського господарства: транспорту, ЖКГ, благоустрою, соціалки. Це місто — насамперед величезна економіка всередині Росії (наприклад, Москва — лідер в країні по виробництву продукції обробної промисловості, а її бюджет дозволив би столиці увійти в топ-5 найбільших корпорацій країни), величезні фінансові потоки і система управління ними, яка багато в чому задає тон життя решти Росії. Соціалка і комуналка — це вже наслідок того, як побудована ця система. Тому розмова про Лужкова — це не про те, як у столиці метуть вулиці. Це про те, як перейшла наша країна після розпаду СРСР. І те, що дуже багато людей цим пристроєм так чи інакше незадоволені, безпосередньо пов’язане з фігурою і політикою Лужкова.
Лужков отримав владу на хвилі швидкого відходу «хрещених батьків перебудови» від управління країною. Через рік після обрання мером Москви популярний Гавриїл Попов добровільно відмовився від управління містом і передав кермо правління Лужкова. Попов був не єдиним серед натхненників перебудови, стрімко устранившихся з політичної сцени після початку реальних реформ, — в липні 93-го з політики демонстративно пішов Юрій Афанасьєв, а Юрій Рижов двічі відмовлявся в ключові моменти від посту російського прем’єра. Святе місце порожнє не буває: у звільнену вакуум тут же кинулася номенклатура всіх мастей, яка хотіла побудувати зовсім іншу країну.
Лужкову в цьому плані дуже пощастило: Москва в новій системі координат виступала центром концентрації ресурсів ще більше, ніж у радянський час. Якщо планова економіка розподіляла ресурси по країні у відповідності з якими-то своїми принципами територіального планування, то з переходом в ринок неконкурентоспроможність багатьох радянських виробництв і трималися на них цілих регіонів і міст підкосила величезні території, а ось Москва на їх фоні стала виглядати ще привабливіше. Вибудувана комуністами сверхцентрализованная система керування замикала на Москву всі комунікації та економічні зв’язки — Москва була очевидним «вікном у світ». Всі люди і гроші стікалися сюди. Лужкову під контроль дістався самий ласий територіальний кластер країни.
Всі люди і гроші стікалися до Москви Лужкову дістався самий ласий територіальний кластер країни
Відверто кажучи, ми тоді не відразу зрозуміли всю небезпеку розростання цієї «нової номенклатури» — прихильники реформ були занадто захоплені боротьбою з комуністами, реставрації влади яких бачили головну загрозу. На цих «міцних господарників» дивилися як на менше зло — на таких слюсарів-наладчиків при політичних лідерах-демократів, які розберуться з комуналкою, поки демократи вирішують політичні завдання.
Це була помилка, яку слід було відразу помітити. Лужков як раз себе слюсарем-наладчиком не вважав: він розумів, що розгром вільної преси і демократичних інститутів — єдина гарантія збереження контролю над московськими грошовими потоками. І з перших же днів він почав громити демократію в Москві. Про це в деталях після смерті Лужкова написав Олександр Кинєв — почитайте, повторюватися немає сенсу. Це саме та система придушення свобод і авторитарного управління, яка була налагоджена й ефективно працювала в Москві ще до приходу Путіна, і, як вірно зазначає Кинєв, Путін просто запозичив і розширив її. Лужкова само швидко взяв у політичні партнери Примаков — у 2001 році лужковско-примаковское «Вітчизна» із задоволенням влилася в «Єдину Росію», а Лужков став одним з хрещених батьків нової партійної супермонополіями і отримав статус члена бюро її вищої ради. Ще на початку 2000 року було неможливо собі уявити, що примаковско-лужковські так швидко зіллються в одну партію з путінськими, проте перспектива встановити тотальний контроль над країною і «пиляти» її, поділивши на сфери впливу, виявилася сильніше за будь колишніх розбіжностей.
Що було далі, ви, взагалі, знаєте, але тут слід зазначити одну важливу річ: Путін ніколи не був би в Росії так сильний, як зараз, якщо б він не мав за спиною твердої підтримки мера столиці з його рейтингом і відбудованими інститутами придушення і контролю столичного життя. Політична наука розповість вам, що контроль над столицями критично важливий для збереження авторитарних режимів у влади. Так от, Лужков повністю забезпечив Путіну цей контроль в найважчий період його становлення як федерального лідера. Якби мер Москви — неважливо, як його прізвище, — вибрав на початку 2000-х шлях захисту інтересів москвичів, свободи слова, зібрань, самоврядування, то, давайте говорити прямо, у нас не було б диктатури в тому вигляді, в якому вона є зараз. Те, що ми маємо, — продукт влади Лужкова, який спочатку вирішив повністю лягти під Путіна. Наполеон не дочекався ключів від Москви, а ось Путіну вони дісталися виключно легко.
Звідки ж у Лужкова була така шалена популярність (а вона дійсно була)? Крім стрімкого і ефективного розгрому демократичних інститутів, про що йдеться у згаданій вище статті Олександра Кинєва, Лужков блискуче освоїв й іншу технологію політичного домінування — підкуп виборців. Він цільовим чином масштабно направляв гроші платників податків на проекти, які швидко могли принести йому політичні дивіденди: він хотів створити враження людини, яка чимось «облагодіяв» ті чи інші групи населення. Тут немає нічого нового, всі політики у влади, приймаючи рішення про витрати і пріоритетах, думають про те, як це позначиться на їх рейтингу. Відмінність пострадянської номенклатури на чолі з Лужковим у тому, що вони робили це з особливим цинізмом і саме в якості політтехнологічного ходу, без тіні прагнення дійсно покращити життя людей. Наприклад, горезвісні «лужковські» надбавки до пенсій — мало того, що владна пропаганда чимало попрацювала над їх іміджем, щоб пенсіонери вважали, що Лужков сплачує їх мало не з своєї кишені; оборотною стороною стало перетворення міської соцсфери (передусім медицини) в нелюбиму «попелюшку», на якій прийнято економити.
Виходить, що пенсіонерам додають пару тисяч в місяць, за що вони безмірно вдячні, але одночасно забирають у них нормальне доступне європейське охорону здоров’я. Всім, хто просторікує про те, як «Москва при Лужкова-Собяніна перетворилася в сучасний європейський мегаполіс», я просто раджу поглянути на московських пенсіонерів — як вони виглядають, як вони пересуваються (ледве ходять, якщо бути точним — нічого спільного з бадьорими європейськими пенсіонерами). Активно спілкуючись з багатьма тисячами виборців у Москві, я з жахом упізнаю, що багато з них — хворі люди з паличкою — в реальності трохи старший за мене. Розгром навколишнього середовища та охорони здоров’я в Москві в останні десятиліття — пряма причина їх жалюгідного становища (Москва стабільно входить в топ-5 найбільш неблагополучних суб’єктів РФ по забрудненню атмосфери і поверхневих вод). Зате літнім як подачки додали пару тисяч до пенсії.
Пенсіонерам додають пару тисяч в місяць і віднімають у них нормальне здоров’я
Система підкупу виборців цим не обмежувалася. Лужков не скупився на мегапроекти, укріплюючи його імідж. МКАД називають «лужковської дорогою», хоча вона обійшлася в астрономічні суми (квадратний метр дороги коштував дорожче квадратного метра житла в столиці), витрачалися ці кошти з дорожніх фондів, які формувалися за рахунок грошей москвичів, а з приходом Лужкова до влади МКАД була в такому жахливому стані, що важко уявити собі нормального мера, який не зайнявся б цією проблемою і не вирішив би її. Але Лужков був прекрасним психологом і добре знав про цю особливість психології росіян — вони завжди повинні бути вдячні начальству (спасибі сотням років самодержавства і комуністичного тоталітаризму).
Насправді практично всі елементи лужковської системи, яка була покладена в основу системи путінської, вже в масштабах всієї країни, обернулися тотальним провалом. Лужков категорично заперечував приватизації і наполіг на збереженні контролю Москви над тисячами держпідприємств. Підсумок? Вони не тільки не приносять нічого в міський бюджет (можете самі заглянути в пояснювальну записку до нового бюджету столиці на 2020-2022 роки), але і виступають найбільшими одержувачами десятків мільярдів субсидій за рахунок коштів громадян-платників податків (найбільшим джерелом доходів московського бюджету є податок на доходи фізосіб). Столичні освіта і охорона здоров’я деградували ще до всякої собянинской «оптимізації». З 2000 року, за оцінкою «Грінпіс», Москва втратила 700 га деревного покриву — все заради нестримного комерційного освоєння. Цього ж дракону в жертву були принесені сотні знищених пам’яток архітектури.
Вибудувана Лужковим система управління Москвою породжує найбільший політичний криза нашого часу. Ви думаєте, звідки беруться всі ці масові протести і політичне протистояння? Вони є прямим наслідком політичної системи, автором якої був він і яка не передбачає ніякої зворотного зв’язку. Рівним рахунком нічого до цієї системи Собянін не додав він просто нею скористався для тотального недопущення опозиційних кандидатів до виборів — так само, як робив свого часу його попередник. Лужковська модель управління безпосередньо веде до майбутнього катастрофічного політичної кризи в столиці, порівняно з яким пластикові стаканчики і пов’язані з ними кримінальні справи і тюремні терміни здадуться дитячим садом.
Вибудувана Лужковим система управління Москвою породжує найбільший політичний криза нашого часу
Про роль оргзлочинності в управлінні містом я мовчу, погуглите «Лужков і організована злочинність» (ось хороший приклад). На відміну від звичайних москвичів, які з кожним роком все менше потрібні владі, бо вони заважають системі глобального «розпилу», — саме за Лужкова лідери злочинного світу отримали в Москві «зелену вулицю» і режим найбільшого сприяння. Будь-яка людина, пов’язаний з підприємництвом, скаже вам, що Лужков і компанія збудували в Москві хижу систему безжального рейдерства з безпосередньою участю представників оргзлочинності, яка при Собяніна лише продовжила існувати в колишньому вигляді, нічого нового винайдено не було.
Не в останню чергу важливо і те, що Лужков всі роки своєї присутності на політичній сцені насаджував цей колгоспно-маскулінний мова, якою влада за наступні десятиліття звикла розмовляти з країною. Лібералізм, громадянські свободи, права — це все якась гниль, привнесена до нас з далекого Заходу. Головне — це «господарство», вміння забити цвях. Ну а що дружина буває побита іноді — так це у нас такі традиції, б’є — значить любить. А всі, хто не згоден, — це погані вороги і агенти Заходу. Знайдіть в інтернеті його багатогодинні виливу на міському телеканалі “ТВ Центр” — у нього все це почалося задовго до Путіна (той, до речі, в перші роки свого правління був на тлі Лужкова зайчиком і в своїх промовах скидався на поборника ліберальних цінностей).
Звичайно ж, у Лужкова було явне перевага — імідж жвавого балагура-тракториста, «близького до народу». Цим він відрізнявся від багатьох російських реформаторів, які, крім своїх помилок, були ще й нескінченно далекі від росіян у тому, що відноситься до іміджу. Але мені шкода москвичів, які купилися на цей хвацький «народний» стиль (як зараз багато пишуть, «зате він був живою людиною») і в результаті опинилися в будинку, де їх б’ють, грабують, де не поважають їх права і де повноправно господарює мафія.
На жаль, цей будинок побудував не хто інший, як Лужков. І це головне, що потрібно про нього пам’ятати. Все інше неважливо.