З боку може здатися, що Центральну Азію сьогодні вже не можна вважати єдиним регіоном — занадто різні ці країни у своїй внутрішній політиці. Дійсно, новини останніх днів, здавалося б, повинні підтверджувати цю тезу. Так, в Казахстані та Узбекистані з різним ступенем успіху триває боязкий демократичний транзит. У Казахстані він супроводжується настільки ж боязкими акціями протесту (докладніше про цих акціях та їх розгоні — тут). Цікаво, що новий казахський президент Касим-Жомарт Токаєв обіцяв до кінця року переглянути обмежувальний закон про мітинги, повідомивши 20 грудня на засіданні Громадської ради національної довіри (структурі, створеній їм після обрання президентом) про розробленому концептуально новому законі про повідомному характер проведення мирних зібрань. Таких очікувань в Росії нині немає. Токаєв заявив також про намір скоротити вдвічі — з 40 до 20 тисяч — кількість учасників нових партій, необхідне для їх реєстрації. На його думку, назріла необхідність створення в Казахстані «інституту парламентської опозиції».
В Узбекистані ж відлига проявляється по-своєму: правоохоронні органи більше не складають «чорний список» і не ведуть спецоблік осіб, підозрюваних в участі в екстремістських релігійних організаціях. «Кожен має право на свободу переконань», – заявив співробітник секретаріату омбудсмена Узбекистану Саидбек Азімов. А ще влада дозволила всім розважальним закладам у Ташкенті працювати цілодобово, щоб перетворити узбецької столиці в центр молодіжного туризму Центральної Азії.
У Киргизії тим часом зовсім інша порядок, хоча і не менш драматична. Спочатку районний суд в Бішкеку за позовом колишнього заступника глави киргизької митниці Райимбека Матраимова на прізвисько «Райым-мільйон» заарештував рахунки трьох ЗМІ: радіо «Азаттик», інформагентства «24.kg»та видання «Kloop» на загальну суму 50 млн сомів (майже 50 млн рублів). Так екс-митник хотів покарати медіа-ресурси за публікацію резонансного розслідування про незаконне виведення з Киргизії $700 млн, фігурантом якого є сам позивач. Прес-секретар президента Киргизії заявила, що «арешт рахунків завдає удару не лише по іміджу президента, підтримує свободу слова, але і нашої демократичної країни». Не минуло й доби, як в результаті потужної хвилі протестів в суспільстві, в пресі та соціальних мережах позивач заявив про відкликання позову, суд його задовольнив, а прес-служба президента Киргизії заявила, що він не допустить обмеження свободи слова в країні. Тим часом перебуває під арештом екс-президента Киргизії Алмазбека Атамбаєва «повідомили про підозру у вчинене ним вбивство» офіцера спецназу «Альфа», скоєному під час штурму будинку екс-президента в серпні цього року.
У Таджикистані на чолі кута коштує порядок в області безпеки: МЗС і Держкомітет нацбезпеки ніяк не можуть прийти до єдиної думки, хто напав на прикордонну заставу «Ишкобод» 6 листопада 2019 року, — то бойовики з Афганістану, то місцеві бойовики, ховаючись довгий час в Согдійської області, серед яких були жінки і діти…
І тільки новини з Туркменії як завжди відображають всі принади стабільності: в Туркменабаде місцеві власті наказали вилучити з зарплати кожного працюючого від 10 до 30 манатів (від 3 до 10 доларів) на прикрашання новорічних ялинок у місті. Тим, хто відмовиться, запропоновано писати заяву про звільнення з роботи.
«Вони такі різні, і все-таки вони разом».
Пройшов наприкінці листопада регіональний саміт в Ташкенті показав, що, незважаючи на всі внутрішні відмінності, країни регіону продовжують цінувати свою спільну ідентичність. Саміт виявився надзвичайно помітною подією в політичному порядку денному Центральної Азії, принаймні, таким його бажали б бачити самі лідери. Він повинен був відбутися ще навесні і бути приуроченим до Новрузу, свята весняного оновлення, — саме так був проведений перший саміт в Астані 15 березня 2018 року (посилаючись на це, Назарбаєв запропонував офіційно відзначати в країнах регіону 15 березня, як День Центральної Азії). Проте, сталися взимку кровопролитні зіткнення на кордоні між Таджикистаном і Киргизією, а також взаємні претензії між Таджикистаном і Туркменістаном з водно-енергетичних питань змусили Ташкент відкласти зустріч.
Активно діюча українська дипломатія зуміла за півроку подолати ці перешкоди, частково примирити сусідів і зробити так, щоб вони приїхали в Ташкент і сіли за круглий стіл чи не найкращими друзями. Повірити в це до кінця, зрозуміло, ніхто не готовий, та й нічого такого і не потрібно. Важливо інше — взаємний інтерес до вирішення нагальних проблем щодо забезпечення водою, якій традиційно не вистачає в Центральній Азії, з постачання електроенергії, з міграції, з пронизливим регіон комунікацій, безпеки, пов’язаної з ситуацією у сусідньому Афганістані, змусив лідерів відкинути особисті антипатії і взаємна недовіра — ну або хоча б зробити вигляд, що таке можливо, і почати домовлятися про співпрацю.
Саміт також став своєрідним тестом для розуміння нової владної конфігурації в Казахстані. Схоже, що зовнішня політика Казахстану залишається головним чином долею першого президента, — це наочно було продемонстровано участю елбаси у Другій консультативної зустрічі глав держав Центральної Азії в кінці листопада в Ташкенті. І це при тому, що буквально напередодні, на проведеному в Бішкеку саміті ОДКБ з участю президентів Росії, Вірменії, Білорусії, Таджикистану і Киргизії Казахстан був представлений другим президентом Касим-Жомартом Токаевым. Подібний дуалізм у Ппр-Султана, явно відмінний від тандему влади по-російськи, бентежить навіть його найближчих партнерів у Центральній Азії, там насилу сприймають ситуацію, що обраний президент не зовсім головний начальник в країні. Так було при підготовці ташкентського консультативної саміту, коли один з лідерів регіону відверто дивувався, як таке можливо і як тоді прописувати елбаси серед інших глав держав. Компроміс був знайдений. При перерахуванні учасників зустрічі, де, згідно з алфавітом, представник Казахстану повинен був йти першим, «Перший президент Казахстану — елбаси» був вказаний останнім.
В ході саміту в Ташкенті лідери зібралися країн дали зрозуміти, що ніяких планів щодо створення якоїсь нової регіональної інтеграційної або, боронь боже, військової структури немає і в помині. Цей меседж, очевидно, в першу чергу адресований Москві, де досить ревно сприймають центральноазіатську відособленість, вбачаючи в ній спробу геополітичного дрейфу в бік від російського патронажу, головним чином в західному напрямку…
У столицях Центральної Азії, в першу чергу в Ташкенті і Нур-Султана, в принципі відмовляються від такої постановки питання — мовляв, ніхто нікуди не рухається, справа в іншому. Через майже 30 років після здобуття суверенітету регіон прагне якщо не відновити історичну, культурну та релігійну ідентичність, то знайти якийсь симбіоз традицій минулого зі значним спадщиною модернізації, привнесеної радянським періодом. При цьому, зберігаючи взаємовигідні відносини з різними світовими центрами сили, Росією, США та ЄС, Китаєм, потужними економіками Південно-Східної Азії. Саме там прагне до співпраці різнолика і політично різнорідна Центральна Азія шукає джерела інвестицій і високих технологій.
Ось тільки в грудні прем’єр-міністр Казахстану Аскар Мамін у рамках робочого візиту до США відвідав Сан-Франциско, де зустрічався з керівництвом «Центру четвертої промислової революції» Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) і обговорив з директором ВЕФ перспективні напрями співробітництва у сфері регулювання інноваційних технологій. Передбачається, що вже в 2020 році в Казахстані буде відкрито Афілійований Центр ВЕФ з четвертої промислової революції. Подібні установи функціонують в Ізраїлі, Індії, Китаї, ОАЕ, Колумбії, ПАР, США і Японії, сприяючи забезпечення системної державної підтримки розвитку новітніх технологій та інноваційних проектів.
Глава МЗС Узбекистану Абдулазіз Камилов за останні пару місяців наніс візити до Брюсселя і Риму, підтверджуючи тісний формат спілкування Ташкента з новим керівництвом Євросоюзу.
Лідер Таджикистану Емомалі Рахмон заради переговорів у Швейцарії і Франції навіть скасував у листопаді святкування 25-річчя свого першого обрання президентом країни. Душанбе шукає джерела фінансової допомоги та інвестицій в умовах практично кабальній залежності від Китаю, борг якого вже можна порівняти з ВВП Таджикистану.
Співпраця центральноазіатських країн з Росією в таких умовах є константою, що визначає стратегічну бюджетну та соціальну стійкість, як мінімум трьох країн регіону, Киргизії, Таджикистану і Узбекистану. Пояснення очевидні: не менше п’яти мільйонів трудових мігрантів з цих країн, що працюють в Росії, щорічно відсилають додому до $10 млрд. Настільки ж важливим залишається і військово-технічне сприяння Росії, який чиниться таким країнам як Киргизія і Таджикистан. Варто зауважити при цьому, що залежність регіону від Росії щодо забезпечення безпеки в умовах терористичних загроз, що виходять від структур радикального ісламізму, про яку в Москві не втомлюються нагадувати, починає сприйматися там з наростаючим роздратуванням. У цьому готові бачити прагнення Росії не втратити контроль над правлячими в Центральній Азії елітами.
Але навіть якщо прагнення п’яти країн регіону сформувати новий формат співпраці є реально затребуваним, то важливим залишається його стійкість і довговічність. Серед п’яти країн Центральної Азії ми виявимо електоральні автократії різного рівня, азіатські непотии і навіть демократії. Історичний досвід свідчить, що знайти спільну мову таким режимам буває надзвичайно важко, якщо взагалі можливо. Однак з тих пір, як три роки тому в регіоні почалися процеси транзиту влади, досить різні за сценарієм і суперечливі по суті, на політичну сцену почало виходити нове покоління політиків.
Якщо їм не заважати, вони можуть перешкодити хоча б сповзання регіону до тоталітаризму і мракобіссю, зберігаючи при цьому свою національну і культурну своєрідність. Це вже чимало.