29 жовтня 2019 року професор ВШЕ Гасан Гусейнов написав у себе в Facebook, що той російську мову, яка використовується в публічному просторі, не великий, могутній, правдивий і вільний, як сказав класик, а, навпаки, «убогий і клоачний». Що політика стосовно мов меншин у Росії неправильна і майбутнім поколінням доведеться розчищати залишені нинішніми авгієві стайні. Після цього пропагандистські ресурси почали організоване цькування філолога, адміністрація Facebook видалила його посаду, а комісія з етики ВШЕ закликала його вибачитися (він відмовився). В підтримку Гусейнова виступили відомі письменники, філологи та журналісти. Здавалося, що з часом скандал був зам’ятий, але насправді цькування філолога триває. Гасан Гусейнов пояснює чому його, здавалося б, невинне висловлювання підняла таку гігантську керовану хвилю ненависті і як до нього до цих пір ходять слідчі з розпитуваннями про піст.
2019 рік увійде в історію вивчення радянського мови сталінської епохи як рік матеріалізації декількох анекдотів радянського часу. На пам’ять відразу приходить той, що з’явився в СРСР 1978 році, коли «Червоні бригади» викрали і застрелили італійського політика Альдо Моро:
Зловили вбивцю Альдо Моро, дивляться, а це — Василь Іванович Чапаєв. Ну, видали його Москві — все-таки герой громадянської війни! А там питають: «Якого біса, Василь Іванич? Навіщо вам було вбивати Альдо Моро?!»
— А що я?! Я повинен був убити Муссоліні, але поки оформляли документи…»
Точно прив’язані до дат свого часу, анекдоти знову перетворилися в щось відчутне, вимірюване самої людської життям, саме в наші дні і навіть години. Я змушений писати про це для того, щоб сучасники краще розуміли, в якому світі ми живемо, а люди, які прийдуть після нас, не ставили б потім смішних питань. Наприклад, таких: «Але навіщо ж вони зізнавалися у злочинах, які не тільки не робили, але й не могли вчинити ніколи?! Раз зізнавалися (що були японськими шпигунами, наприклад), значить, все-таки, як ні крути, що за ними було, за що їх і розстріляли або посадили на багато років!»
Після історії з «убогим і клоачним» мені відразу дали зрозуміти знаючі люди, що образу я завдав не аби кому, а тому, кого навіть і назвати неможливо, тому що він знову себе дізнається, знову образиться, і захоче помститися вже не тільки мені, але і того, хто видав страшну таємницю образи. Особисто мені повідомило про цю образі безпосереднє начальство в складній формі заперечення. «Ти зрозумій, — сказав мені збірний образ молодшого начальства, — сам ти нікого не цікавиш, і слова твої ні для кого не секрет. Але, сказавши «король голий», ти ставиш під удар всіх нас, всю корпорацію! Тому непогано було б, щоб ти подумав, вибачився і отряс прах на добровільній, так би мовити, основі…»
Мені відразу дали зрозуміти, що образу я завдав того, кого навіть і назвати неможливо
З іншого боку, це моє коротке висловлювання про клоачности російського політичного мови витягло з соціальних мереж та ЗМІ мої антирадянські публікації аж через три десятиліття. Буквально кожен російський важкоатлет міг отримати зі своїх прес-центрів мій більш або менш злісний розбір цих висловлювань важкоатлетів на теми, в той момент хвилювали людей. Глава Слідчого комітету А. В. Бастрикін міг прочитати, що я думаю про його тлумачення Конституції РФ, директор ФСБ А. В. Бортніков — про те, що я думаю про його версії історії радянських спецслужб. Найдовше я пишу про мову Ст. Ст. Жириновського. Але його думські служби і повели себе максимально коректно, відправивши мені офіційний запит про моїх публікаціях про мову В. о. Ж. з початку 1990-х років.
Не виключено, що дехто міг відчути гостру потребу приблизно покарати мене як винного в розкритті образливою державної таємниці: хіба тонкощі профілю першої особи в державі не могли б бути предметом державної таємниці? Звичайно, могли! В принципі, таке покарання можна було провернути по-тихому, потай. Може бути, навіть зваливши потім на ексцес виконавця. Але керована хвиля ненависті до мене хлинула відразу з усіх кингстонов і сфінктерів громадського тіла з таким неймовірним шумом, що владі довелося у спішному порядку призначити посередників у переговорах з «клоачним професором».
У середині грудня, коли інцидент, здавалося, був вичерпаний, я раптом отримую усне повідомлення, що всі ці мої роз’яснення в численних інтерв’ю, виявляється, тільки посилюють образа, нанесена головним користувачам і навіть просто головному користувачеві мови. І що тепер було б правильно написати зовсім вже ультимативну роз’яснення, яке наше університетське начальство могло б показати начальникам вище і остаточно закрити тему.
І я написав такий лист на ім’я ректора ВШЕ Ярослава Кузьмінова і відправив його 16 грудня 2019 року. В ньому я знову пояснив, чому назвав мову, який використовує переважно жовта преса у Москві, «убогим клоачним мовою»:
«Сенс мого висловлювання — жаль про відсутність серйозної преси російською мовою, преси, яку ще кілька років тому можна було тримати у руках. (…) Я повністю готовий взяти на себе відповідальність за початкову фразу, яку я кинув на своїй особистій сторінці — ця фраза була невдалим синтезом роздумів на різні теми. Але я не можу відповідати за те виверження ненависті і насильства проти мене особисто, а також, як я знаю, і проти Вишки як інституції, — яке шквалом обрушилося і тільки наростає в ході подальших спроб роз’яснити ситуацію».
Далі я пишу (наведу кілька абзаців): «Як людина, яка народилася в СРСР і прожив у Москві майже безвиїзно з 1953 по 1990 рік, а потім 17 років пропрацював в Європі — в університетах і в ЗМІ — і повернувся на викладацьку роботу в Росію в 2007, я понад тридцять років займаюся дисципліною, яка називається критикою політичної мови. Починаючи з останнього відрізка радянської епохи і закінчуючи сьогоднішнім днем. Цій темі була присвячена й моя докторська дисертація, захищена у 2002 році Москві і опублікована в двох томах у 2003-2004 рр. Завдяки наявності у мене базової спеціалізації — класичної філології — я дивлюся на історію російської мови і як на історію придбань, і як на історію втрат. І про це пишу ось вже більше тридцяти років, сумлінно, прискіпливо, іноді в’їдливо, з іронією чи сарказмом, аналізую сучасну суспільну мова, мова ЗМІ та політичну риторику. Я Часто вдаюся до риторично цілком відомим прийомам зразок сатири, сарказму, і так далі, і тому засмучуюсь, коли фрази, які були написані по слідах усного мовлення, сказані певним тоном, видирають з контексту і видають за прямий текст.
Ось чому все — і підтримали мене люди, і мої супротивники — підтвердили точність мого висновку про стан саме цієї галузі мови — сучасної суспільно-політичної мови і, в особливості, мови ЗМІ. Якби справа йшла інакше, кинуте слово не було б підхоплено – і без всякої піар-кампанії.
У відповідь на це моє приватне вислів мене піддали і продовжують піддавати цькуванню. Список загроз мені за це висловлювання варіює від вбивства і відрізання мови до побиття й вигнання з країни. Іноді ці загрози не підписані псевдонімами, зазвичай надходять не тільки особисто мені на домашній і на корпоративну електронну адресу, але і всім і кожному в соціальних мережах (від Твіттера до «ВКонтакте»). На тлі таких заяв, повторюю, в тому числі — підписаних не масками, а конкретними людьми, — питання репутаційних ризиків йде на задній план. Однак, враховуючи відомий нам з Вами радянський досвід, з професором університету, з престижним університетом потрібно хоч якось рахуватися, а доля колишнього професора, колишнього університету вже не буде хвилювати нікого.
Список загроз варіює від вбивства і відрізання мови до побиття й вигнання з країни
Додайте до цього грубу і легко опровергаемую, але чіпку наклеп, подвергающую під сумнів мою вчений ступінь і кваліфікацію. Але головна маса в потоці ненависті — грубі шовіністичні випади проти мене як інородця, який не має права висловлюватися про російською мовою. (…)
Найприкріший у всьому цьому — повернувся старий радянський страх, з-за якого віце-науковий керівник НДУ ВШЕ Л. Л. Любимов договорився до порівняння мене з Савонаролою і до призову покинути Вишку, щоб «савонарольствовать» за її межами. Нам пропонують розуміти відповідальність як відмова від вільного дослідження і висловлювання? (…)
Критика політичної мови — поважна дисципліна, оскільки дозволяє іноді на дальніх підступах визначити больові точки суспільної життя. (…) Замість подяки за чесний і достовірний діагноз поточної мовної ситуації — нехай не в цьому, зізнаюся, дуже зім’ятому і все-таки помилково истолкованном пості, але в моїй науковій праці та публіцистиці, — я отримую цькування, загрозу звільнення і фізичного насильства».
Безпосередньо від адресата жодної відповіді на листа я не отримав.
Але хто сказав, що відповісти мені повинен був саме мій прямий адресат? Ми що, не знаємо, в якій країні народилися і виросли? Знаємо, звичайно. Просто відповідь цей не письменний, а інший. І я отримав його як радянський громадянин — з внутрішнім підморгуванням всіх учасників комунікації: «Ну, ви ж розумієте, товаришу громадянин, що справа ваше не таке просте. Давайте-но спробуємо по-хорошому».
Буквально через два дні після відправлення мого листа ректору дзвонить мені проректор НДУ ВШЕ з безпеки і говорить, що у нього в кабінеті якраз сидить представник слідчих органів з міста Хімки, який вже кілька днів розшукує мене у Вишці з метою задати кілька питань по справі про публікацію в інтернеті. Потрібно сказати, що викладач Вишки — це «Джек Невловимий»: ніхто його не ловить. Ну, думаю, Петро Синіцин або Федір Скворцов, напевно, слідчий-початківець, і йому простіше не електронний лист з корпоративної службі відправляти, а відразу йти в службу безпеки. Що він і зробив. Але от знайшлися ми зі слідчим через посередництво служби безпеки, а далі постає питання складніше: як нам зустрітися? Мій співрозмовник пропонує «нейтральну територію». Я погоджуюся, але сам відчуваю, що хворію: немилосердний вірус валить з ніг, і я встигаю тільки повідомити «хімкинськом слідчому», що подзвоню йому, як тільки встану на ноги. Слідчий засмучується, бо «хотів закрити цю справу до 22 грудня», але що ж робити, якщо людина захворіла? Видужаю — зустрінемося. Чи, може, сама справа розсмокчеться?
Тим часом інші «слідчі» (може бути, теж з міста Хімки?) вирушили в моє минуле, в глибину мого отроцтва. Наша перша квартира перебувала в під’їзді будинку 25 по вулиці Червоноармійській, де я прожив з батьками з 1962 по 1975 рік. Під’їзд цей був не більш дивовижне, ніж інші в нашому домі. І колишні репресовані — як Леонід Юхимович Пінський двома поверхами вище, і колишні чекісти — як мій сусід по площадці Марк Йосипович Чечановский, герой спогадів Н.Я. Мандельштам. Головним для людини мого покоління було спілкування не тільки з живими цікавими співрозмовниками, але і з тими, хто був присутній у нашому житті у вигляді тіні.
Вдови і діти розстріляних письменників зберегли пам’ять про них. Олена і Таня Лоскутовы — про Михайла Лоскутове (розстріляний в 1941 році), Цецилія Кін — про Віктора Куайн (розстріляний у 1938-му). У 1937 році народилася ще одна моя сусідка, батька якої розстріляли у рік її народження. І от наприкінці грудня 2019 року в цей під’їзд заходять представники НКВС-КДБ, щоб поговорити з колишньою сусідкою про мене — новому «ворога народу». Два молодих людини, розповідає моя 82-річна сусідка, були не в формі. «У курточках таких, телогреечках, зайшли, розпитували про тебе. Посвідчення не показали, але питання деякі ставили. Кажуть, образився хтось дуже на тебе, ось і з’ясовують, а я ж тебе з 1962 року знаю, що ти будь обережніше, будь ласка».
До моєї колишньої сусідки, чийого батька розстріляли в 37-му, прийшли поговорити про новий «ворога народу»
Загалом, я теж зрозумів, чому президент Російської Федерації повинен телефонувати президенту Сполучених Штатів Америки і дякувати за допомогу в запобіганні терактів. Тут, у Москві, сили оперчекработников, очевидно, кинуті на минуле, де їм зручніше говорити з донькою розстріляного їх старшими товаришами про моральне обличчя іншого, ще живого «ворога народу».
Не виключено, що десь у себе, в головному штабі загальної і остаточної безпеки, всі ці молоді і не дуже чоловіки вивчають праці і біографію товариша Сталіна. Деяких занесло кудись у 1939 рік, іншим дістався 1968. Поступово, методом тику, ці діячі здогадаються, чому саме їх відомству судилося прогавити і поховати Радянський Союз. Може, сам товариш Сталін велів скласти робочу групу з клоачному мовознавства?
Історично немає нічого нового в тому, що джерелом небезпеки корпорації — від школи до держави — стає офіційна служба безпеки цієї корпорації. Але щось заважає мені сміятися над карикатурною формою, в якій товариші чекісти кріплять свою запізнілу турботу про СРСР, хитаються по під’їздах мого дитинства і лякають нормальних людей трупною отрутою свого вождя — тим самим клоачним газом, яким за двадцять років чекістської реконкісти вдосталь надихалася країна.