В ніч на 8 січня Іран обстріляв військові бази США на території Іраку. Згідно з повідомленням Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), атаці також була піддана база ВПС США Айн аль-Асад на заході Іраку. У свою чергу, Пентагон заявляє і про напад на базу в Ербілі. КВІР назвав цей обстріл актом відплати за вбивство іранського генерала Касема Сулеймані. З ім’ям ліквідованого в результаті спецоперації командующого спецпідрозділом Корпусу страж ісламської революції «аль-Кудс» Касема Сулеймані в останні роки пов’язували формування «шиїтського півмісяця» на Близькому Сході. Доцент департаменту сходознавства і африканістики ВШЕ в Санкт-Петербурзі Леонід Ісаєв пояснює чому смерть Сулеймані і ослаблення Ірану все ж не дозволять Росії вийти на лідируючі позиції в регіоні і які уроки Москва може отримати для себе, після того як Іран був настільки безцеремонно покараний за спроби провокувати США.
Іран свідомо йшов до цього моменту. Не в тому, звичайно, сенсі, що іранське керівництво домагалося смерті свого генерала, але в тому, що іранський режим протягом усього першого терміну президентства Дональда Трампа і особливо в минулому році відчував Вашингтон і його регіональних союзників на гнучкість, намагаючись окреслити для себе «червоні лінії».
У цьому зв’язку танкерна війна в Затоці влітку 2019 року, обстріли саудівських нафтових об’єктів Абкаик і Хурайс і атака на американське посольство в Багдаді – ланки одного ланцюга. А вбивство Сулеймані – закономірний підсумок іранської боротьби за регіональне лідерство, а також чіткий меседж Ірану про те, що ні за яких обставин американські об’єкти не повинні піддаватися загрозі. Причому цей меседж був відправлений Тегерану в тому (і тільки в тій) формі, в якій його змогли б декодувати в ісламській республіці: з позиції права сильного.
На цьому, по суті, конфлікт можна вважати вичерпаним. По-перше, тому що в Ірану немає можливостей для симетричної відповіді. Якщо залишити за дужками істерію в іранському меджлісі, що Пентагон вже в черговий раз визнав терористичною організацією, а також традиційні для ісламської республіки феєрії з спалюванням американського прапора і боїща аятол на предмет выдумывания найбільш богоугодного способи того, як звести рахунки з «великим сатаною», спектр можливостей для адекватного реагування у офіційного Тегерана вельми убогий. Прийняття іракської Палатою представників під натиском Ірану беззмістовним з юридичної точки зору рішення про необхідність виведення іноземних військ — в кінцевому рахунку, і є межа іранських можливостей. Будь-яка ж спроба силового відповіді апріорі поставить іранський режим на межу виживання. Удару по базах США в Іраку навіть важко назвати таким. За попередніми повідомленнями в результаті обстрілу постраждали лише іракці, а от серед американських громадян жертв немає. По всій видимості, для іранського керівництва, ще не втратив інстинкту самозбереження, було важливим швидше голосно заявити про відплату, ніж справді помститися за свого генерала. А це означає, що КВІР, запускаючи ракети у бік американської військової бази, виходив з принципу primum non nocere, навмисно бажаючи виключити ймовірність жертв з боку США.
КВІР, запускаючи ракети у бік американської військової бази, виходив з принципу primum non nocere, навмисно бажаючи виключити ймовірність жертв з боку США
По-друге, тому що для самих Сполучених Штатів та Дональда Трампа, зокрема, розв’язувати по своїй волі чергову війну на Близькому Сході було б не самим оптимальним рішенням в розпал чергової президентської гонки. А ось силовий відповідь на атаки на американське посольство в Багдаді явно додасть додаткових очок Трампу в боротьбі за продовження свого перебування в Білому домі. Зрештою, альтернативою настільки негайної та жорсткої реакції з боку Вашингтона могло б стати повторення історії з американським посольством в Бенгазі в 2012 році, коли в результаті обстрілу з гранатомета посольства США загинув посол і троє співробітників дипмісії. Але це не обіцяло б Трампу нічого хорошого.
Іншими словами, «великої війни» ніхто не шукав і не шукає. Проте історія з ліквідацією Касема Сулеймані не тільки могла б стати для багатьох регіональних і глобальних акторів (у тому числі і Росії) повчальною, але й відкрила б для них певне вікно можливостей.
Якщо говорити про Росію, то Кремль, безумовно, повинен бути вдячний Дональду Трапму за такий несподіваний «новорічний» подарунок. Насамперед, це стосується ситуації в Сирії, яка відкриває для Москви можливості посилити свій вплив на Дамаск. Вся справа в тому, що з моменту проведення Конгресу сирійського народу в Сочі в 2018 році альянс країн-гарантів «астанинського процесу» – Росії, Ірану та Туреччини – став явно зміщуватися на користь збільшення значущості російсько-турецьких відносин. У результаті розбіжності між Москвою і Дамаском лише посилилися, що змушувало Москву шукати альтернативні механізми врегулювання конфлікту в Сирії, що лежать за межами Астани, де роль Дамаска і Тегерана залишалася значущою.
У результаті за останні два роки найбільш важливі рішення по Сирії стали прийматися на переговорах між Володимиром Путіним і Реджепом Ердоганом. Яскравим підтвердженням тому служать домовленості щодо Идлибу у вересні 2018 року (яким, до речі, передували безрезультатні переговори в «потрійному форматі»), а також домовленості щодо північний схід Сирії в жовтні 2019 року (які також були досягнуті поза рамками «астанинського формату»). Однак «сепаратні» з точки зору Дамаска і Тегерана переговори Путіна і Ердогана щодо Сирії – не що інше, як свідчення формування двох, нехай і ситуативних, але все ж полюсів впливу в Сирії, які вироджується «астанинський формат».
Смерть Касема Сулеймані в короткостроковій перспективі неминуче призведе до послаблення іранського впливу в Сирії. Вбитий іранський генерал власними руками створював проіранські військові угруповання на території Сирії, керував ними, а також відповідав за формування єдиної мережі іранських проксі-сил на території всього «шиїтського півмісяця». Але оскільки у військово-політичному арсеналі Тегерана порівнянної кандидатури немає, то найближчим часом ми будемо спостерігати умовний перехідний період, в ході якого не можна виключити повного або часткового демонтажу створених при Сулеймані механізмів управління іранськими агентами в регіоні.
Смерть Касема Сулеймані в короткостроковій перспективі неминуче призведе до послаблення іранського впливу в Сирії
Для Москви, яка все частіше опонує Тегерану в Сирії, це відкриває вікно можливостей. Кремль тепер може зробити Дамаск більш зговірливим (навіть з таким, здавалося б, безнадійним питань, як ситуація в Ідлібі і робота Конституційного комітету), а також проштовхнути потрібну для себе порядку по сирійському треку.
Однак незважаючи на те, що ліквідація генерала дає Москві ряд тактичних переваг у короткостроковій перспективі, а також послаблює вкрай незручного для Кремля «партнера», вбивство Сулеймані все ж викликало черговий сплеск обурення російського МЗС. І це невипадково. Багато в чому тому, що дії США, які в черговий раз зробили те, що відповідало їхнім національним інтересам, не витрачаючи час на безглузді дискусії в Раді Безпеки ООН, відразу розвіяли всі ілюзії про лідируючих позиціях Москви на Близькому Сході. Коли Дональду Трампу знадобилося відповісти на атаки свого посольства і ліквідувати Сулеймані, якого в США, як і в багатьох цивілізованих країнах, внесли в терористичні списки, Білий дім аніскільки не цікавила світова реакція», як про це бідкалася у себе в фейсбуці офіційний представник МЗС Марія Захарова. Трамп знову ж зрозумілою і для Кремля, і для регіональних лідерів мовою сили нагадав, хто справжній господар на Близькому Сході і наскільки ілюзорні й безпідставні міркування про американському відході з регіону. Іншими словами, можна скільки завгодно ненавидіти Америку за її роль «світового жандарма», проте ні Росія, ні хто б то не було ще не в змозі взяти на себе аналогічні функції. Звідси, звичайно, і моралі з боку російського МЗС про необхідність прислухатися до vox populi, в основі якого лежить банальна заздрість і усвідомлення власної обмеженості.
Дії США відразу розвіяли всі ілюзії про лідируючих позиціях Москви на Близькому Сході
Але навіть у цій ситуації у Москви є свої переваги. Звичайно, на Близькому Сході в силу економічних обставин Росія не в змозі грати роль «першої скрипки», не кажучи вже про те, щоб бути диригентом. З іншого боку, гідних конкурентів у Москви в регіоні поки що немає. Навіть після ліквідації Сулеймані навряд чи варто розраховувати на те, що Сполучені Штати будуть приділяти при Дональда Трампа увагу пристрою доль сирійських або іракських товариств. Ці питання Вашингтон готовий віддати на відкуп Москві, яка в кілька більш вигідних для себе умовах в черговий раз спробує запропонувати регіону свої послуги «чесного брокера». Візит російського президента 7 січня 2020 року в Дамаск і його зустріч з ал-Асадом – пряме тому підтвердження. Питання лише в тому, чи зможе Москва скористатися вигодою поточного політичного моменту.
Останнє, що варто було б винести Кремлю з усієї цієї історії з Іраном, так це те, що навіть самої авантюрною і здавалася досить успішною політиці загравання з «світовим жандармом» приходить кінець. Сама безцеремонна ліквідація однієї з ключових фігур ісламської республіки на очах усього світового співтовариства і неможливість симетричної відповіді фактично перекреслюють всі вигоди, раніше здобуті Тегераном. З внутрішньополітичної точки зору, перед іранським режимом стоїть непроста дилема: визнати передчасність планів з повалення гегемона і впасти в очах власного населення, або кинути-таки реальний виклик Вашингтону, віддаючи собі при цьому звіт в тому, що на цьому історія ісламської республіки закінчиться.
У своєму перманентному оппонировании Заходу Росія дуже схожа на Іран. Обидві країни намагаються сформувати в очах власного населення образ «обложеної фортеці» і виправдати свою неефективність підступами зовнішніх ворогів. Однак іранський досвід показує обмеженість цієї стратегії – в кінцевому рахунку, ставки виявляться занадто високі, а витрати власної неповноцінності девальвують раніше здобуті переваги.