Завтра виповнюється сто років з дня народження поета, драматурга, виконавця авторських пісень Олександра Галича. Поет Сергій Гандлевский поділився із The Insider своїми роздумами про те, як змінюється сприйняття Галича з плином часу, і яке його місце в російській поезії.
Році в 1984-му друзі-емігранти купили в складчину і прислали мені з оказією касетний магнітофон Sanyo. Я дивився на нього з трепетом, з яким, можливо, Акакій Акакійович поглядав на свою обнову, і, дочекавшись першої ж «вільної» десятки (за точність суми, необхідної для проїзду з однієї столиці в іншу, вже не ручуся), подався в Ленінград до мого приятеля — поетові Олексію Шельваху, чиї рядки я з вдячністю пригадую й донині:
Ось лягли в потилицю на подушку,
як солдати Стародавнього Єгипту.
Спи, друже, і не буди подружку
до ранку, до радіо, до гімну.
Але в той раз я не їхав безпробудно пити з ленінградськими друзями і знайомими, читаючи один одному навперебій наші давньоєгипетські вірші, — інакше я б не взяв з собою японський агрегат. У моєї подорожі була надзавдання: Олексій Шельвах — не лише талановитий поет, але і власник великої колекції магнітофонних записів авторських пісень. Вони-то мене й цікавили, в особливості — Олександр Галич.
Мені в ту пору нещодавно стукнуло тридцять, і розклад моїх смаків стосовно згаданого жанру був такий (зараз він, звичайно, втратив колишню категоричність). Окуджаву я вважав радянським сентименталистом з упором на епітет «радянський» і навіть вигадав складну, як мені тоді здавалося, теорію, що зміна формацій офіційного мистецтва в СРСР пародійним чином відтворювала історію світового мистецтва, але, стреноженная ідеологією, безнадійно запізнювалася, повторюючи давно пройдена. Сталінський класицизм («першим ділом літаки, ну а дівчата – потім») змінювався сентименталізмом відлиги з подальшим романтизмом («Я поїхала в спекотні степу, ти пішов на розвідку в тайгу»), і, нарешті, «доростав» до рахітичного реалізму, в кращому разі з дуль в кишені. Теорія як теорія. Подібні умогляду можуть бути більш або менш переконливі і стрункі, якби не одна обставина: стрункість — не в природі речей. «Якщо факти суперечать моїй теорії, тим гірше для фактів», — сказав, як відрізав, Гегель.
Справа минуле. І зараз я під настрій можу з ранку до ночі наспівувати:
Очі, мов неба осіннього звід,
і немає в цьому небі вогню,
і тисне мене це небо, і гне —
ось так вона мене любить…
Володимира Висоцького в нашій компанії цінували за величезний стихійний дар, незбагненне вміння пробуксовувати на приголосні звуки і непідробний кураж, що дозволяє пропускати повз вуха невиразні за змістом рядки на кшталт «на братських могилах не ставлять хрестів, але хіба від цього легше?!»
Але першість у нашому дружньому колі, для нас з Олександром Сопровским безспірне, належало Галичу. Скромність побоку: левова частка цінних відомостей і взагалі вченості почерпнута мною у Сопровского, але знайомством з Галичем мій талановитий товариш зобов’язаний мені.
І п’ять років пройшли під семиструнку Олександра Галича. Ми з дружиною, як це нерідко трапляється на початку сімейного життя, ледве зводили кінці з кінцями і підробляли, надписывая адреси на конвертах весільного фотоательє зі знімками церемонії одруження. Робили ми цю механічну роботу на дачі з ночі в ніч з включеним магнітофоном. І знали Галича напам’ять, як багато разів бачений фільм або спектакль — з артистичними байками, з покашлюванням Олександра Аркадійовича, завзятого курця, з передчуттям вибухів застільного сміху в найбільш кумедних і ризикованих місцях, оскільки концерти зазвичай відбувалися в домашніх умовах.
Ніч, писанина, від якого терпне рука, барственный баритон, хміль крамоли, глухий стукіт падаючих за вікном яблук…
До речі, сильна театральна складова пісень Галича (він був замолоду і актором) відзначалася не раз. «Поет відкрив, по суті, новий жанр, якому і назви ще не придумано: пісню-виставу, а то й пісню-сценарій. Цей жанр особливо впору доводиться по-домашньому існує культурі», — писав критик Лев Вінців, а Андрій Синявський назвав свою статтю про барді просто — «Театр Галича».
У нас з Сопровским виникла гіпотеза, що Олександр Галич був у поезії одним з «кроманьйонців» задом наперед — сполучною ланкою між Росією втраченої і радянської, неандертальської.
В кінці 80-х – початку 90-х площі великих міст СРСР якось раптово заповнилися натовпами людей з осмисленими особами! І хоча Олександр Галич до того часу вже майже півтора десятиліття спочивав на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа, в цьому новому гарному вираженні тутешніх осіб була і його заслуга.
Якісь твори Галича, впевнений, залишаться в літературі, «аж поки в підмісячному світі» і т. д. Скажімо, геніальна готична балада «Королева материка»: гілляста епічне оповідання про царство нежиті за Полярним колом з фантасмагоричним карнавальною ходою у фіналі — отакий інфернальний Фелліні!
Коли-небудь всі, хто прийде назад,
І хто не прийде назад,
Ми в честь її влаштуємо парад,
І це буде парад!
По всій Всесвіту (валяй, трощи!)
Свій блискучий славлячи працю,
Її Величності Білої Воші
Піддані пройдуть.
Її Величності Білої Воші
Данники всіх часів.
А це кожен дурень зуміє —
По заду втягнути ременем,
А це зуміє будь-дурень —
Стріляти в беззбройних всмак!
Але ми-то знаємо, яка влада
Була і справді влада!
І нехай нам інші дають терміну,
Ти нам вічний спокій даєш,
Ти, Повелителька зека,
Ваша Величність Біла Воша!
Наше Величність Біла Воша!
Королева Материка!
Або «Помилка»! Реквієм по піхоті, занапащене життя «без толку, зазря» в контрнаступ, наспіх приуроченому до дня народження Сталіна.
Незбагненно, як міг улюбленець і радянський барин, за свідченням очевидців, впевнено йшов в коміссионках до найдорожчого антикваріату, так перейнятися катастрофою, яка спіткала мільйони співвітчизників, і піднятися до простоти і природності чи не фольклорної, як вдих і видих?!
А як зумів бабусин онук і барчук Лермонтов скласти «Козацьку колискову» або вигадати, ніби живого, служаку Максим Максимыча, штабс-капітана без страху і докору?!
А як з-під пера графа Льва Толстого вийшло трагічне життєпис аварського воїна і вождя?!
Для цього кидається в очі невідповідності станової приналежності, виховання, способу життя автора і його творчої практики є одне-єдине пояснення — талант.
У 90-ті роки багато пісень Галича стали забуватися, причому, на жаль, справедливо: часи настали по-новому складні, і питання «Смієш вийти на площу?» звучав недоречно і мало не пишномовно — на площі наважилися вийти сотні тисяч співвітчизників, а в масштабах країни — мільйони. Шанувальники Галича, не виключено, відчували деяку незручність за свою недавню естетичну невибагливість — мене, у всякому разі, це похмільний почуття іноді відвідувала.
Але в нинішньому столітті, на нашу біду, годину Олександра Галича знову пробив, і питання «Можеш вийти на площу? Смієш вийти на площу?» перестав сприйматися як фігура мови. Один талановитий літературознавець помістив недавно в фейсбуці свою фотографію в одиночному пікеті біля входу в адміністрацію президента Російської Федерації з показовою підписом: «щось важливе для себе самого я сьогодні точно зробив».
Патетика — найслабше місце Галича (можливо, надмірний пафос в принципі прискорено старить мистецтво). Але коли про Галичі-ліриці кажуть, відводячи очі, щоб не зачепити почуттів цінителя — моїх, наприклад, — настає моя черга дивитися в підлогу. Тому що мені Олександр Галич – дуже стоїть поет, а не стінопробивне знаряддя у боротьбі за праве діло. Ну, по-перше, є власне ліричні пісні на кшталт «Номерів»:
Завірюха листя на ганок жодного натяку,
Дурний ворон прилетів під вікно
І выкаркивает мені номери
Телефонів, що давно замовкли.
Немов зустрілися в імлі полюса,
Пролунали над вогнем сокири —
Оживають в тиші голоси
Телефонів довоєнної пори.
І, раптово, здобуваючи риси,
Шепелявить в телефон шепіт:
— П’ять-тринадцять-сорок три, це ти?
Рівно вісім приходь на каток!
Танцюють галочьи сліди на снігу,
Вітер ставнею стукає на бігу.
Рівно о восьмій я прийти не можу…
Так і в дев’ять я прийти не можу!
Ти даремно в телефон не дихай,
На покинутому ковзанці ні душі,
І давно вже свої «бегаши»
Я старьевщику віддав за копійки.
І зовсім я кажу не з тобою,
А з гордовитою телефонної долею.
Я наказую:
— Дайте відбій!
Благаю:
— Скоріше, відбій!
Але сумно з нічної темряви,
Як надія,
І докір,
І підсумок:
— П’ять-тринадцять-сорок три, це ти?
Рівно вісім приходь на каток!
Але і це не все. Галичу відмовляють в ліризмі люди, що розуміють під ліризмом якесь особливе «ліричний» зміст (любов, природу і т. п., лише б не злобу дня і політику.) Хоча справжній ліризм — властивість інтонації, а не тематики. І «антирадянські» пісні Олександра Галича сповнені ліризму високої проби, взяти хоч «Хмари»:
Хмари пливуть хмари,
Неспішно пливуть, як у кіно.
А я курчати їм тютюну,
Я коньячку прийняв півкіло.
Хмари пливуть в Абакан,
Неспішно пливуть хмари.
Їм тепло, мабуть, хмар,
А я промерз наскрізь, на століття!
Я підковою вмерз у санний слід,
У лід, що я кайлом колупав!
Адже недарма я двадцять років
Протрубив по тих таборах.
Досі в очах снігу наст!
Досі у вухах шмона гам!..
Гей, подайте ж мені ананас
І коньячку ще двісті грам!
Хмари пливуть хмари,
В любий край пливуть, в Колиму,
І не потрібен їм адвокат,
Їм амністія ні до чого.
Я і сам живу — перший сорт!
Двадцять років, як день, розміняв!
Я в пивній сиджу, немов лорд,
І навіть зуби є у мене!
Хмари пливуть на схід,
Їм ні пенсії, ні клопоту…
А мені четвертого — переклад,
І двадцять третього — переклад.
І за цих днів, як і я,
Півкраїни сидить в шинку!
І нашою пам’яттю в ті краї
Хмари пливуть хмари…
Або такий шедевр, як присвячена Варламу Шаламову балада «Все не вчасно»: це де в кінці –
А в караулці п’ють з рафінадом чай,
А вертухай йде, весь сопрел.
Йому нудно, чай, і незручно, чай,
Нас в обід вести на розстріл!
Я ні разу не бачив Галича на власні очі, не чув його співу наживо. Пам’ятаю, якось раз пройшов слух про його напівпідпільному вечорі десь у чорта на куличках в напівпідвалі, і я справно биту годину з гаком тьопав в темряві по сльоті, але марно.
Особистість автора улюблених пісень, ясна річ, цікавила мене, і я, як би між іншим, розпитував єдиного нашого з ним спільного знайомого — Насіння Ізраїльовича Ліпкіна, що за людина був Галич. Запам’яталася одна історія, яку я цей нарис і завершу.
У 1971 році в Дубовому ложі Будинку літераторів Галича виключали зі Спілки письменників («Але одного разу, в дубовому ложі, / Я, поставлений на правеж, / Раптом побачив такі пики — / Пострашней балаганьих жито!..»). І він, за словами Ліпкіна, під кінець цехової екзекуції розплакався. Я мимоволі скривився від цієї звістки: кумир, як-ніяк, і раптом таке. Але Липкин продовжив — і сльози Галича набули зовсім іншого змісту. Незадовго до війни студійцями самодіяльної театральної «Арбузівської студії», в тому числі і Галичем, спільно була написана п’єса «Місто на зорі». А через двадцять років на афіші столичного театру була одна-єдина прізвище автора — Арбузов. На прем’єрі Галич прилюдно звинуватив Арбузова в «літературному мародерство», тим більше що інші зі співавторів не повернулися з війни. Але потім Галич пробачив Арбузова (Липкин вжив саме це дієслово). А в 1971 році на зборах у Дубовому ложі Арбузов взяв слово і сказав, що вони з Олександром Галичем давні друзі, але він вважає, що все-таки треба гнати. І ось тут-то Галич і заплакав.
На фото: Олександр Галич виступає в новосибірському Академмістечку, 1968. Фото Володимира Давидова