Офіційна риторика Москви й Анкари зараз знову звучить як в 2015-му, коли Туреччина збила російський літак. Реджеп Ердоган пригрозив атакувати війська Асада за межами сирійської зони деескалації «Ідліб», якщо ті продовжать наступ. Він звинуватив Дамаск і Москву в ударах по мирним жителям і пообіцяв, що «авіація більше не буде літати так вільно». А заодно, по суті, висунув Кремлю двотижневий ультиматум: якщо до кінця лютого сили Асада не будуть відведені за межі 12 турецьких постів, розгорнутих в Ідлібі за підсумками Сочинських домовленостей 2018 року, його армія випровадить їх насильно. У Росії передбачено перевели стрілки на Туреччину. Кремль підкреслив, що мета Дамаска — нейтралізація терористів і поставив у провину Анкарі недотримання домовленостей. А Міноборони, як і сирійське військове відомство назвало слова Ердогана не відповідними дійсності, а перекидання турецьких військ – фактором, що збільшує ситуацію. Антон Мардасов, експерт Російської ради з міжнародних справ, пояснює, чому ультиматум Ердогана виглядає серйозною загрозою і що заважає Москві і Анкарі знову домовитися.
Російська зовнішня політика схожа з турецької: у країн немає широких економічних можливостей, і дефіцит сили національної валюти влади компенсують грою з високими ставками і маневруванням. Звідси і специфіка відносин офіційних Москви й Анкари: у них апріорі різні погляди на регіональну політику, але вони не втрачають можливості продемонструвати свавілля і поставити під сумнів концепцію двополярного світу.
З сварки 2015 року російські влади винесли урок — до сирійської кампанії як слон в посудній лавці топтатися не вийде: як не бряцай зброєю, якщо не хочеш «заафганивания» конфлікту, треба домовлятися і визнавати наявність помірної сирійської опозиції. Навіть серед тих же туркоманов (сирійських турків). Нагадаю, що перед тим, як знищити російський Су-24 в листопаді 2015-го, Анкара просила Росію не бомбити представників цієї народності, про яку Володимир Путін, за його власними словами, «нічого нічого не чув». Тоді Москві і Анкарі вистачило політичної волі примиритися, відновити туристичний, «томатний» та енергетичний (TurkStream) потоки і почати предметний діалог щодо Сирії.
Спроба державного перевороту в Туреччині влітку 2016-го дозволила Кремлю не тільки в черговий раз заявити про себе як про захисника скидають лідерів, але і використовувати зацікавленість Ердогана в незалежних від НАТО системах ППО. Цей інтерес турецького президента пояснювався тим, що путчисти наносили удари по урядових будівель, готелі, де відпочивав Ердоган, і майже з президентського палацу c допомогою винищувачів F-16 і вертольотів AH-1 Super Cobra. Оформляючи угоду, сторони не тільки продемонстрували «перезавантаження» відносин, але фактично закріпили цим документом майбутнє тісна співпраця проти курдської державності. Воно в підсумку вилилося в сирійські операції турків – спочатку в північному Алеппо, потім в Африне, а після на східному березі Євфрату.
Здавалося, що з зміцненням російсько-турецьких відносин Анкара остаточно відходить від своїх натовських зобов’язань і приєднується до нової багатополярної світової системи. Це дозволило багатьом гарячим головам говорити про неминучий вихід Туреччини з Північноатлантичного блоку. Ще в 2015 році Туреччина, пам’ятаючи про збитий сирійцями в 2012-му винищувачі F-4 Phantom, розміщувала на своїй території на ротаційній основі натовські ЗРК Patriot для відображення загрози з сирійського напрямку. А ось вже в 2020-му з допомогою С-400 з російським радіолокаційним запросчиком в системі «свій-чужий» фактично вирішує завдання щодо відстеження загрози з боку авіації, виробленої в США.
Після примирення Ердогана і Путіна гарячі голови заговорили про неминучий вихід Туреччини з НАТО
Однак будь-яка співпраця має свою логіку, так і межі. Мета Москви – покласти кінець війні на вигідних для неї і Асада умовах і при цьому зімітувати, що досягла компромісу. В цьому плані політичного врегулювання є місце і для сирійської опозиції, але бажано кишенькової – зі штаб-квартирами в Дамаску, а якщо і збройної, то краще з приставкою «екс», тобто разоруженной на російських умовах або по-максимуму ослабленою.
Участь підтримує сирійський опір Анкари в «Астанинском форматі, запропонованому Москвою, дозволило Кремлю посадити за один стіл переговорів реальних командирів повстанців, створити сирійський Конституційний комітет, який потім був визнаний ООН. Такими дипломатичними заходами також вирішувалася найважливіше завдання – розбити сирійську опозицію на чотири зони деескалації. І тут, треба визнати, Туреччина також відіграла велику роль – вона утримувала повстанців одного анклаву, поки війська Асада наступали на інший, і не противилася вивезення опозиціонерів з сім’ями в Ідліб.
Але якщо Москва сирійським врегулюванням насамперед зміцнює своє регіональне вплив, то для Туреччини підтримка сирійської опозиції і протидія курдської державності – питання нацбезпеки. Формуючи сполучені буферні зони в Сирії, Анкара намагається розселити сотні тисяч сунітів – як внутрішньо переміщених осіб, так і репатріантів, які повертаються з турецької території. І для реалізації цього плану Ердогану мало нинішнього статусу-кво, навіть якщо війська Асада зупинять нинішній наступ в Ідлібі і обмежаться формуванням зони безпеки навколо ключових трас М4 і М5, що зв’язують північ з півднем. У перспективі туркам також потрібно взяти місто Кобани на північ від Алеппо для того, щоб зв’язати дві буферні зони і переміщати між ними біженців, минаючи територію своєї країни.
Інша справа, що буферні зони під наглядом турків стають альтернативою сирійської державності – Анкара реалізує там довгострокові будівельні контракти, видає свої посвідчення особи («нові революційні паспорта»), вводить розрахунки не в сирійському фунті, а до турецької ліри і спирається на місцеві громадські ради (адміністрації), які користуються підтримкою міжнародних НУО та НУО. Незважаючи на присутність в тому ж Ідлібі радикальних структур (і навіть їх домінування – тут російська пропаганда не бреше), з точки зору відновлення зруйнованих районів довгостроковий «протекторат Туреччини є логічним рішенням, а тому і підтримується Європою, наприклад, Німеччиною.
Європа вважає довгостроковий «протекторат Туреччини в Сирії логічним рішенням
Росія ж прагне переконати Захід, що найкращий варіант врегулювання – законний повернення Дамаску територій, над якими він в ході війни втратив контроль. Сирійський режим начебто зобов’язується надати широку амністію і гарантії безпеки колишньому бунтівному населенню. Це повинно посприяти поверненню біженців з Європи, тим більше якщо, як прямим текстом заявляє Кремль, країни ЄС скасують свої антиасадівські санкції та інвестують у реконструкцію.
Втім, такий сценарій зустрічає мало ентузіазму у європейців, які не бачать значних змін у підході Дамаска до інакомислення і враховують досить неоднозначний досвід «примирення» на сирійському південно-заході, яке відбулося за домовленостями Росії, США, Йорданії і Ізраїлю. У 2018-му Москва як «старший товариш» Дамаска виступила там гарантом мирної угоди між режимом і опозицією, однак на ділі так і не змогла зупинити репресії Асада повернутих на територіях і допомогти відновити колишній рівень життя: з-за відходу НКО та припинення роботи місцевих рад проблем у населення стає тільки більше.
Але у населення Ідліб їх все-таки більше. Туреччина дійсно не сприяла розмежуванню опозиції в провінції і допустила в 2019-му посилення радикалів, різною мірою связянных з «Аль-Каїдою» (заборонена в РФ). Але на те у неї були причини: Анкара не могла почати антитерористичну боротьбу і реструктуризувати повстанських груп, оскільки маневрувала силами опозиції в своїх операціях.
Нинішній ультиматум Ердогана Москві здається серйозною загрозою. Турки не приховують свого обурення залученістю в атаки Асада російських радників, авіації та спеціального призначення. Тим не менш президенти не йдуть на організацію нової зустрічі. Цьому може бути як мінімум два пояснення. Перше – сторони піднімають ставки в умовах, коли складно розробити антикризовий план по північно-заходу Сирії. Друге — не дивлячись на риторику і перестрілки між турками і сирійцями (які траплялися і в 2019-му), ситуація все-таки рухається в межах наміченого Сочинським угодою контуру. Друге не скасовує першого. Та й не варто скидати з рахунків намагання Асада саботувати російсько-турецькі бартерні угоди, які, до речі, вже мали місце взимку 2018-го в Ідлібі і тоді також сприймалися непосвященной публікою як криза взаємин Москви й Анкари.
Нинішній ультиматум Ердогана Москві здається серйозною загрозою
Але все ж показово, що зараз в глухому куті знаходиться і інша угода Ердогана і Путіна – «північно-східна», яка дала добро на створення чергової буферної зони – на сході Євфрату. Лідери двох країн уклали її в жовтні 2019-го також у Сочі, після шестигодинних переговорів. Анкара звинуватила Москву в тому, що курдські загони не залишили намічені угодою зони. Зараз російським військовим доводиться поодинці об’їжджати райони на сході Євфрату і рапортувати про те, що турецька сторона знову не з’явилася на патрулювання. Це важливо, враховуючи, що в діалозі Анкари і Москви теми Ідліб, Заевфратья, біженців і навіть Лівії переплетені між собою, і криза в одній локації впливає на врегулювання в інший.
Між тим провал цієї угоди був цілком очікуваний. Поки «ура-патріоти» в Росії раділи з того, з якою швидкістю сирійські і російські військові закріплюються на колишніх американських базах, Москва зіткнулася з проблемами: Міноборони довелося не тільки розгортати чергові батальйони військової поліції на сході країни із засобами забезпечення і т. д., але і розв’язувати конфлікти між протурецької опозицією, сирійськими прикордонниками, курдами, арабськими племенами і навіть американцями. А головне – Кремль змушений переконувати Ердогана в тому, що курдів обов’язково треба вводити в формат політичного врегулювання і що це не спрямовано проти Анкари. У Ердогана ж є всі підстави підозрювати, що у разі погодження «дорожньої карти» між Асадом і курдами, останні за підтримки Єгипту, Саудівської Аравії і ОАЕ (традиційних опонентів Туреччини) займуться не стримуванням іранського впливу на сході Сирії, а мінімізацією турецького.
Без Анкари Москва не змогла б так швидко повернути території Асаду, однак і маневрування між Асадом і Ердоганом має межі. Сирійському режиму потрібна війна, тому що без неї йому доведеться займатися світоустрієм, на яке не в змозі виділити потрібну суму лояльні Асаду бізнесмени-емігранти. Росії, в кінці кінців, потрібно придушити останню бунтівну провінцію Ідліб, щоб наочно довести: єдині райони, які залишаться непідконтрольними Дамаску, це ті, які управляються безпосередньо Туреччиною (буферні зони) і США (території курдів і арабських племен).
У Кремлі усвідомлюють, що у Анкари немає хороших варіантів в Ідлібі, і всі останні спроби наростити присутність у провінції і заблокувати просування Асада вглиб – це реакційні заходи кризового управління, гра на нервах Москви для укладання чергового тимчасової угоди, а не стратегічно вивірені рішення. Але в Москві також розуміють, що занадто сильне закручування гайок в Ідлібі може штовхнути Ердогана назад в обійми Вашингтона. Переформатування ж турецької політики щодо Сирії може створити Асаду додаткові проблеми. А значить – сторони продовжать маневрування, але, очевидно, з іншим рівнем довіри один до одного.