Вчора в Москві пройшли тригодинні переговори між президентами Росії та Туреччини щодо ситуації в Ідлібі. Терміновий приїзд Ердогана в Москву після висунутого їм раніше ультиматуму свідчить про те, сьогодні він себе почуває в Сирії набагато менш упевненим, ніж Путін, вважає політичний редактор Bild Юліан Ріпці. Туреччина опинилася в пастці — вона не може не завоювати, ні покинути Ідліб, стверджує експерт, пояснюючи, як Ердоган опинилася в повній самоті, чому його спроба шантажувати Європу новим потоком біженців не вдалася і яку вигоду може отримати Путін із ситуації.
Ситуація в Ідлібі склалася шизофренічна. Турецький уряд пояснює, що бореться тільки з асадовскими військами, але не з Росією. Наприклад, 4 березня турецька армія збила черговий літак, що належав Дамаску. Днем раніше російські військові літаки завдали ударів по опозиції і вбили десять мирних громадян у Фуа. Ці літаки турецька армія не збивала. Минулого тижня російські військові вбили двох турецьких солдатів. Також була інформація, правда непідтверджена, що ще 36 турецьких солдатів загинули під час ударів саме російської авіації. Але з політичних міркувань Туреччина вирішила звинуватити в цьому саме сирійський уряд. А значить Анкара поки що не хоче війни з Москвою, що, втім, не гарантує, що прямого зіткнення між двома країнами в підсумку не відбудеться.
Сьогодні Туреччина дуже зацікавлена в тому, щоб знайти рішення в процесі переговорів. І не можна сказати, що Ердоган не прагнув цього і раніше. Були і домовленості в Астані, коли в 2017 році були створені «зони деескалації» і так звані турецькі спостережні пости, які розташовані навколо Ідліб. Але з цих 13 пунктів на даний момент 8 обложені асадовскими військами при допомозі Росії, яка з повітря розчищала шлях для військ сирійського президента.
З іншого боку, Він розуміє, що починаючи з 2017 року Росія ігнорує всі домовленості. Москва заявляє, що бореться з терористами в Ідлібі, а значить повинна за будь-яку ціну досягти своєї мети. Але Туреччина, зі свого боку, не виконує Астанинское угоду: вона не робить нічого, щоб роз’єднати помірковану опозицію і терористів в Ідлібі.
Путін же зі своєї сторони найбільше зацікавлений в переговорах, тому що вони дозволяють йому виграти час. Два президенти зустрічалися вже багато разів: в Астані, Сочі, Москві, Анкарі, Стамбулі, навіть в Берліні, а тепер знову в Москві. Але після кожної такої зустрічі Кремль вперто продовжував свою військову кампанію в Сирії і допомагав Асаду просуватися в бік Ідліб і захоплювати нові міста і великі населені пункти. Тільки з вересня 2019 року із-за цих бойових дій свої рідні місця були змушені залишити близько 950 тисяч мирних жителів.
Чим важливий Ідліб? Якщо подивитися на карту всій Сирії, то Ідліб залишився останнім регіоном, який як і раніше стягується антиурядовими збройними силами. Частина з них — ісламісти, частина — помірна опозиція. Але в той же час в Ідлібі знаходяться 3,5 млн чоловік цивільного населення. І їх теж можна зарахувати до опозиції, тому що в більшості своїй це особи, переміщені в зону деескалації «Ідліб» з інших зон деескалації в Сирії, захоплених в порушення астанинских домовленостей режимом Асада і Кремлем. Цими обставинами і пояснюється настільки впертий військове і цивільне опір Ідліб. І саме тому Асад і його союзники, тобто Росія і Іран, прагнуть завоювати Ідліб, останній оплот опозиції в Сирії.
У 2017 році, коли зони деескалації тільки-но створювалися, багато з них утримувалися групами помірної опозиції. Її члени — теж свого роду ісламісти, але менш радикально налаштовані, аніж навіть, наприклад, керівництво Саудівської Аравії або Тунісу. Але ті, з ким вони сьогодні змушені воювати пліч-о-пліч, ще недавно були їхніми ворогами. Це по-справжньому радикальні ісламісти, які потрапили в списки терористів. Наприклад, терористична група «Хайат Тахрір аш-Шам» (колишня «Джебхат ан-Нусра»).
Сьогодні помірна опозиція веде себе прагматично. Вона розуміє, що у неї немає іншої можливості здолати Асада, окрім як боротися пліч-о-пліч з ісламістами. Тепер обидві сторони вже не можуть сказати: ви боріться з Путіним і Асадом в одному місці, а ми будемо робити те ж саме в іншому. І сьогодні немає ніякої можливості їх роз’єднати. Це могла б зробити тільки Туреччина. Але, на жаль, Анкара в цьому не зацікавлена: їй вигідний кожен такий боєць на полі бою, щоб якомога менше використовувати власних солдатів для контрнаступів, які вона планує провести в Ідлібі. В останні тижні, наприклад, коли Туреччина передала бронемашини своїм довіреним особам — так званої Сирійської національної армії (колишньої Вільної армії Сирії), представники опозиції дозволили ісламістам не тільки знаходитися всередині цих бронемашин, але і прикривали їх, навіть разом атакували.
Ердоган не раз говорив, що воює за Ідліб, тому для Туреччини це питання безпеки. Сирія для Туреччини — джерело відразу декількох загроз.
По-перше, це курдські збройні формування — Загони народної самооборони (YPG), які дуже близькі до Робочої партії Курдистану, визнаної багатьма країнами світу терористичною організацією. Але вони скоріше знаходяться в інших районах — на північному сході Сирії, а також в районі Афрін, по сусідству з Идлибом. І багато з цих районів вже завойовані турецькою армією.
По-друге, загроза того, що мільйони біженців, зосереджені нині в Ідлібі, поїдуть в Туреччину. За останні десять місяців через тривалі бойових дій 1,4 млн цивільних осіб змушені були перебратися в Ідліб, і всі вони тепер живуть в безпосередній близькості від турецького кордону. Якщо вони раптом вирішать перетнути кордон, то кількість сирійських біженців в Туреччині зросте в два рази. А Туреччина вже зараз намагається впоратися з 3,6 млн сирійських біженців на своїй території. Ердоган серйозно побоюється, що потік нових мігрантів буде означати кінець його правління. Турецькому лідеру важливо якомога швидше позбутися біженців. Він пообіцяв своїм виборцям, і опозиції, яка використовує цю тему проти нього, що Туреччина більше не пустить до себе біженців. Тому для нього зараз на вагу золота кожне повідомлення про те, що тисяча, 9 тисяч, а ще краще 100 тисяч біженців покинули країну, при цьому неважливо, в якому напрямку.
У той же час він стикається з негативною реакцією Європи, яка нове загострення ситуації з біженцями сприймає як агресію. У Німеччині люди розгублені. Ми повинні допомагати Туреччині впоратися з ситуацією чи необхідно ізолювати її, тому що вона направляє до нас новий потік біженців? З іншого боку, важливо розуміти, що Ердоган поки що не відкрив кордон Туреччини для тих мирних жителів, які знаходяться в Ідлібі. Тобто аргумент, що напруга в Ідлібі настільки велике, що він змушений переправляти біженців в Європу, абсолютно неспроможний. Ердогану ніхто не вірить, тому що з кожних п’яти біженців, яких він сьогодні намагається відправити в Європу, тільки один сирієць. В більшості своїй це афганці.
З кожних п’яти біженців, яких Ердоган намагається відправити в Європу, тільки один сирієць. В більшості своїй це афганці
Турецький лідер сьогодні всіляко демонструє Європі, що проблема біженців загальна. Але Європа, на відміну від 2015 року, реагує на неї вже зовсім по-іншому. Зараз всі кордони закриті. По-перше, біженців не пускають в Грецію. Але навіть якщо вони туди проникнуть, ніхто не дозволить їм просунутися далі — наприклад, в Німеччину. І тут, на мій погляд, є два сценарії. Перший: межа залишиться закритою, біженців будуть відганяти сльозогінним газом, потонуть кілька дітей і в кінці кінців незаконні мігранти здадуться і повернуться в Стамбул. І вже, до речі, є біженці, які заявили: ми повертаємося до Туреччини, тому що в цей раз «не спрацювало». Другий варіант: Європа відкриє свої кордони і буде знайдений варіант, при якому частина мігрантів з Греції все ж переправлять далі в Європу літаками або поїздами. Але це складно собі уявити, бо мова йде про десятки тисяч людей.
Намагаючись використовувати біженців як зброя, Ердоган все більше і більше дистанціюється від Заходу і тим самим заганяє себе в пастку. У той же час він змушений фактично поодинці протистояти в Сирії Кремлю — його інтересам, його танках і його найманцям з ПВК Вагнера, які поповнили ряди військ Асада. Зблизитися з Путіним не вдається і не вдасться, тому що Ердоган справедливо не довіряє російському лідеру. Адже після кожних «мирних домовленостей» він втрачав контроль над черговою територією і отримував ще більше біженців. Тому складно спрогнозувати, що турецький лідер буде робити далі.
Поки що всі його кроки ведуть Туреччини і його самого до ще більшої ізоляції і до ситуації, в якій тільки він і його армія (а в Ідлібі зараз знаходяться 10 тисяч турецьких солдатів) можуть спробувати вирішити конфлікт. Але зробити це практично неможливо, коли у тебе не залишилося союзників. Туреччина сьогодні навіть не в змозі домогтися виконання свого ультиматуму і звільнити свої 8 спостережних постів: кожен раз, коли армія Ердогана намагається це зробити, Росія втручається в ситуацію, облога посилюється, турецьким військам не вдалося просунутися. Наприклад, турецька армія змогла взяти Серакиб — важливу стратегічну точку на перетині двох трас. Але через два дні вона вже змушена була його здати. Тому сьогодні це виглядає як капкан, у якому Туреччина утримує кордон і полчища біженців, а Асад і його союзники контролюють більшу частину провінції Ідліб.
Таким чином, в самої комфортної ситуації виявляється Путін. Розмови про те, що він йде з Сирії тривають з 2016 року. Але Кремлю вигідно там залишатися, тому що це дає йому можливість тестувати нові види озброєнь, добувати нафту і користуватися інфраструктурою, тим самим портом в Латакії. Крім того, Москва створює нестабільність в регіоні: Туреччина в кризі, Греція в кризу, Європейський Союз у кризі. І потоки біженців — теж не остання причина, по якій Путін зберігає свою присутність в Сирії. І плюс це демонстрація того, що Росія — «велика держава» і що без неї Захід не зможе вирішити жодного конфлікту на Близькому Сході. Всі ці цілі, в поданні Кремля, варті того, щоб там залишатися. До того ж, це коштує дорого в плані грошей, але не вимагає великих людських втрат. За допомогою відносно невеликий військової сили — близько 50 літаків, кілька тисяч солдатів в Латакії і її околицях, Путін може підтримувати статус-кво, не давати згасати конфлікту, точно так само, як він це робить в Східній Україні.
Кремлю вигідно залишатися В Сирії — тестувати нові види озброєнь, видобувати нафту, користуватися портом в Латакії і демонструвати Заходу свій статус великої держави
Європа, зі свого боку, при всій занепокоєння тим, що відбувається в Сирії, звичайно, не буде відправляти своїх солдатів в регіон. Але в Німеччині все більше говорять про необхідність антикремлівських санкцій саме у зв’язку з ситуацією в Сирії. Наприклад, їх пропонує ввести Норберт Реттген, голова комітету Бундестагу з питань зовнішньої політики і один з кандидатів на посаду голови ХДС. При цьому уряд Німеччини не підтримує цю ідею, тому що хоче зберегти гарні торговельні відносини з Москвою. Крім того, нові санкції повинен підтримати Європейський Союз. А поки що з великими труднощами кожні шість місяців вдається продовжувати санкції, оголошені в зв’язку з анексією Криму.
Навряд чи вплине на Москву і Вашингтон. Та й Анкарі не варто чекати допомоги від США. Буквально 3 березня американці заявили, що не будуть підтримувати Туреччину у військовому плані. Турецькі військові просили надати їм системи ППО, але Вашингтон відмовився. Власне, його і так сьогодні влаштовує роль, яку він грає на сході Сирії. Там поблизу немає ні боїв, ні фронту. В Дейр-ез-Зор мирні жителі повертаються в свої будинки, а Трамп тепер має доступ до нафти. А для Вашингтона це зараз найголовніше. Втім, в Сирії США, навіть незважаючи на військову допомогу опозиції, ніколи і не прагнули повалити Асада. А з приходом адміністрації Трампа шансів на те, що Вашингтон втрутиться у конфлікт в Сирії, практично не залишилося.