Вигоди, які принесла президенту Туреччини Реджепу Ердогану смерть Джамаля Хашокджи, виявилися настільки великі, що якби саудівський журналіст залишився живим, то Він, напевно, добив би його своїми руками. Втім, колишній високопоставлений чиновник турецької національної поліції у приватній розмові висловив свою впевненість у тому, що, в деякому розумінні, турецький лідер доклав руку до його смерті: адже Він повинен був розуміти, яка доля чекала Хашокджи ще до того, як саудівський журналіст переступив поріг стамбульського консульства своєї країни. Судячи з усього, в консульстві працювала турецька прослуховування, і саме так були зроблені записи в момент вбивства (спочатку запису пояснювалися тим, що Хашокджи встиг натиснути на кнопку записуючого пристрою своїх годин Apple Watch, але ця версія викликає великі сумніви). А це означає, що у турецьких властей могли бути перехоплення розмов і «забійної» спецкоманды, що прибула в консульство напередодні.
Так чи інакше, але інформацію про підлу вбивство опозиційного саудівського журналіста постачали рупори урядової пропаганди: газета «Сабах» та телеканали «Стар» та ATV – і настільки серйозна стурбованість долею іноземного журналіста в країні, де за ґратами перебувають 535 своїх власних, породжує деякі сумніви в щирості турецького обурення.
Настільки серйозна стурбованість долею іноземного журналіста в країні, де за ґратами перебувають 535 своїх власних, породжує сумніви у щирості турецького обурення
«Про мертвих або добре, або нічого»
У випадку з Хашокджи це правило спрацювало в повному обсязі. Якось ніяково стало згадувати про дружбу покійного з Усамою бен Ладеном, про його прихильність ідеям «Братів мусульман» (у багатьох країнах, включаючи Росію, вона вважається терористичною), про близьких зв’язках з саудівськими принцами і спецслужбами, про його покійного дядька Аднане – торговця зброєю з досить сумнівною репутацією.
Але з тих пір як Джамаль Хашокджи посварився з фактичним правителем Саудівської Аравії принцом Мохаммедом бін Салман і перебрався в США, він завоював тверду репутацію борця за демократію, опозиційного журналіста, якого охоче друкувала Washington Post і запрошував на свою престижну недільну програму Фарід Закарія. Серед іншого Хашокджи писав, що: “викорінення “Братів мусульман” є не що інше, як скасування демократії і гарантія того, що араби будуть продовжувати жити під владою авторитарних і корумпованих режимів”.
Примітно, що Хашокджи був у досить дружніх стосунках і з катом турецької демократії Реджепом Ердоганом, у в’язницях якої потерпають десятки тисяч політв’язнів, часто піддаються жорстоким тортурам. Але як би не дорожив Ердоган дружбою з саудівським опозиціонером, мертвим він виявився куди корисніше турецькому лідеру, ніж живим. Розгорнувши громадську кампанію навколо вбивства Хашокджи, Ердоган натиснув на найчутливіші точки душі Заходу: кривавий авторитарний режим підло вбив прогресивного опозиційного журналіста! У кампанії засудження Саудівської Аравії та її наслідного принца Мохаммеда бін Салмана поспішили відзначитися всі скільки-небудь помітні громадські діячі США і Європи. Заклики помститися за кров невинно убієнного і покарати саудовитов стали загальним місцем у твердженнях ліберальної преси.
Сиі prodest?
Іншими словами, Ердоган спритно втягував США в свій конфлікт з Саудівською Аравією, про який варто поговорити окремо. Поки увага світових ЗМІ була прикута до подій в Сирії, на Близькому Сході сформувалися дві коаліції, що змагаються за першість у сунітському світі. В одну з них увійшли Єгипет, Саудівська Аравія і Об’єднані Арабські Емірати. Деякий час ці країни «загравали» з «Братами-мусульманами», але порвали з ними, усвідомивши їх небезпеку. Крім того, ці три країни стали проявляти все більшу стурбованість з приводу наростаючої впливу Ірану фактично проклав «шиїтський коридор» через Ірак, Сирію і Ліван до Середземного моря. Єгипет і Саудівська Аравія радше воліли б примиритися з існуванням Ізраїлю, ніж допустити подальше посилення Ірану.
Цієї коаліції протистоять Туреччина і Катар, які в сирійській війні підтримали найзапекліших джихадистів, зокрема, філія Аль-Каїди – Ан-Нусру (яка, щоправда, вже кілька разів змінила свою назву і офіційно відхрестилася від Аль-Каїди). Крім того, є безліч свідчень того, що ці дві країни підтримували ИГИЛ, принаймні, на початковому етапі його існування. І хоча їх не можна дорікнути в любові до шиїтів, ненависть до Ізраїлю тут сильніше всіх інших антипатій, і тому Катар виступає за примирення з іранськими «схизматиками». Фактично відношення до Ізраїлю, Ірану і «Братам-мусульманам» стало вододілом між двома коаліціями.
Протистояння між ними трохи не вилилося у справжню війну, і лише втручання державного секретаря США Рекса Тіллерсона запобігло вторгнення військ Саудівської Аравії і ОАЕ в Катар влітку минулого року (правда це коштувало Тиллерсону його посту). До речі, саме конфлікт Саудівської Аравії з Катаром спонукав Хашокджи перейти в опозицію до правлячого режиму і емігрувати з країни. Так чи інакше, симпатії президента Трампа, який взяв курс на загострення відносин з Іраном, явно схилялися на користь єгипетсько-саудівської коаліції.
У цій ситуації смерть Хашокджи повинна була зіграти роль «срібної кулі», що вбиває американо-саудівський союз. Ердоган розіграв блискучу партію. Американські ЗМІ раптом згадали про триває вже кілька років громадянської війни в Ємені, в якій Саудівська Аравія підтримує уряд, воюющее з племенем хуситов (шиїтів-зейдитів, заручившихся підтримкою іранців). На екранах американського телебачення стали регулярно показувати знеможених єменських дітей як свідчення жорстокості саудитів. Однак чужий такого роду доводам президент Трамп відмовився розривати контракт на поставки озброєнь Саудівській Аравії на тій підставі, що вони створюють робочі місця в Америці. Така відповідь змусив журналістів шукати комерційні інтереси, які зв’язували б Дональда Трампа в бутність його бізнесменом із саудівським королівським будинком. Реагуючи на позицію Трампа щодо Саудівської Аравії, американські законодавці почали розглядати законопроект, що забороняє США підтримувати урядові війська Ємену.
Досвід останніх десятиліть показує, як грамотно близькосхідні політичні діячі використовують етичні імперативи для того, щоб примусити західні країни виступити на їх боці, і наскільки це закінчується плачевно як для Заходу, так і для самих різномастих жителів регіону, які за довгі століття начебто навчилися уживатися один з одним. Але коли на ваги падала важка гиря західної військової могутності, сформоване за століття рівновагу сил летіло шкереберть, і починалася нескінченна громадянська війна.
Близькосхідні політики використовують етичні імперативи, щоб примусити західні країни виступити на їх боці, але це закінчується плачевно для всіх
Так сталося у 1982 році в Лівані, коли Ізраїль вирішив підтримати християн, які тут же розв’язали війну проти друзів, сунітів і шиїтів. Так сталося в Іраку в 2003 році, де США, вирішивши допомогти народу цієї країни побудувати демократію, фактично передали владу шиїтської більшості і спровокували громадянську війну, появу ИГИЛ і іранський контроль над Іраком. Так сталося в 2011 році в Лівії, де втручання ВПС НАТО на боці повсталих племен привело до падіння диктатури Каддафі і нового витка громадянської війни, кінця якої не видно і по сей день. Тепер Ердоган, апелюючи до підлого вбивства саудівського опозиційного журналіста, спробував заманити США в протистояння Туреччини, Катару та Ірану фактично з Саудівською Аравією, Єгиптом, ОАЕ і, певною мірою, Ізраїлем – і те, що Трамп (не важливо, з яких саме причин) не піддався на це, можливо, не так вже й погано.
Хоча, зауважимо, є ще одна країна, лідер якої, безсумнівно, виграв від смерті Хашокджи: майже на місяць Саудівська Аравія потіснила Росію як головного об’єкта зовнішньополітичної критики в американських ЗМІ. Але президент Путін швидко відновив колишнє положення справ захопленням українських судів і моряків у Керченській протоці, в результаті чого була скасована його довгоочікувана зустріч з Трампом на саміті G-20 в Буенос-Айресі. Втім, знаючи крутий норов Ердогана і масштаби протиріч на Близькому Сході, можна припустити, що він рано чи пізно влаштує собі власну «Керч», і вигоди, отримані від загибелі Хашокджи, кануть в лету…
Автори:
Олексій Собченко – публіцист і перекладач (Вашингтон);
Владислав Іноземцев – д. е. н., професор, директор Центру досліджень постіндустріального суспільства (Москва)