Неймовірний для російської дійсності масовий протест проходить в Інгушетії, на вулиці республіканській столиці вийшли десятки тисяч людей. Юрій Лобунов пояснив The Insider, чому насправді реальних причин для революції в Інгушетії немає.
Перші з кінця
Обиватель навряд чи міг припустити, що Інгушетія здатна на соціальний вибух: тиха, непомітна республіка, яка ніколи не розбурхувала інформаційний простір. За чотири місяці 2017-го – з 1 вересня до кінця року – інформаційне агентство «Інтерфакс» згадувало Інгушетію лише 45 разів. І раптом тепер, за пару тижнів – з 25 вересня по 10 жовтня – 52 згадки.
Республіка дійсно невелика: менш ніж півмільйонне населення розмістилася на площі, яка лише на третину більше Москви. Інгушетія, крім того, плететься у хвості по безлічі показників. За даними Росстату із збірника «Регіони Росії. Соціально-економічні показники – 2017», вона посідає 84-е місце в Росії (з 85-ти можливих) за надходженням податків, валового регіонального продукту на душу населення, вартості основних фондів.
Останнє місце займає Інгушетія за споживчими видатками на душу населення – всього 7207 руб. в місяць (32% жителів – за межею бідності); за рівнем зайнятості – лише 50,8% працездатного населення знаходить застосування своїм силам; за рівнем безробіття – 10,6%, це втричі вище середньої безробіття по Північно-Кавказькому федеральному окрузі (ПКФО) і майже в 10 разів вище, ніж у середньому по Росії. На останньому місці Інгушетія і по площі житлових приміщень, що припадає в середньому на одного жителя – всього 14,8 «квадрата», хоча в середньому по ПКФО з житлом набагато краще – 20,7 кв. м. на людину. При цьому в республіці неймовірний питома вага старого і аварійного житлового фонду – 14% від загальної площі житла. (Серединний для ПКФО показник – 4,8%, для Росії – 2,4%). Ще гірша ситуація з основними фондами економіки – їх знос 55,6%.
Соціальна інфраструктура також відсуває Інгушетію в самий кінець об’єктивних рейтингів. Наприклад, по охопленню дітей дошкільною освітою республіка займає останнє місце в Росії – на тисячу дітей припадає лише 197 місць в дитячих садах. Це не особливість кавказького виховання: в сусідній Північній Осетії забезпеченість місцями в дошкільних освітніх установах набагато вище – 508 на тисячу, в середньому по федеральному округу 392 на тисячу.
Мінусова республіка
Збитковість економіки – не випадковий, разовий провал, це хронічна ситуація
А ось на одне лікарняне ліжко доводиться 207,6 людини, і це всеросійський рекорд. Перше місце займає Інгушетія і по дотаціях – 86% бюджету республіки складають надходження з федерального центру. І це на 7,5 відсоткових пунктів вище, ніж у Чечні, яка займає друге місце. Кепські справи не тільки в бюджетній і соціальній сфері, але й у бізнесі. У це складно повірити, але весь господарський комплекс Інгушетії працює «в мінус». Тобто, в гонитві за прибутком бізнес отримує виключно збитки. Можна сформулювати інакше: якби в Інгушетії ніхто нічим не займався, то це дало б республіці економію від двохсот мільйонів до 1,8 мільярда в рік. І збитковість економіки – не випадковий, разовий провал, це хронічна ситуація.
І як же могло вплинути на життя мешканців тихого, жебрака, дотаційного, більш ніж депресивного регіону відторгнення частини території? Аж ніяк. Єдиним ресурсом, що дозволяє регіону існувати, є фінансовий потік з бюджету. І він ніяк не пов’язаний з територією. Може бути, причина обурення криється в родовищах нафти, що перейшли Чечні, про яких знали інгуші, вийшли на вулиці Магаса? Але навряд чи десятки тисяч протестувальників – вуглеводневі олігархи або хоча б акціонери нафтових компаній, простим же громадянам, як показує практика, від родовищ та їх розробки немає ні прямої, ні опосередкованої користі.
Крім того, збитковість інгушської економіки повною мірою поширюється і на видобуток природних ресурсів. Рентабельність активів організацій з видобутку корисних копалин в 2016 році склала мінус 17,5%. Тобто кожен рубль, вкладений у видобуток інгушської нафти, за рік перетворювався на 82 копійки. Отже, ніяких реальних, об’єктивних причин для обурення перенесенням адміністративних меж немає. Невже причини бунту дійсно «віртуальні», відірвані від реальності?
Севастопольський синдром
Один єдиний статистичний показник не вкладається в характерну картину безнадійного «болота». Оскільки «риба шукає, де глибше, а людина – де краще», слід було б очікувати, що втеча населення Інгушетії стане носити характер цього результату, особливо враховуючи загальну тенденцію ПКФО. Але дані за 2017 рік несподівані: на Північний Кавказ в’їхало 104 тисячі осіб, виїхало 129 тисяч. Тобто міграційні потоки забрали з федерального округу 25 тисяч осіб. Дагестан втратив майже 13 тисяч жителів, цілком благополучне Ставропіллі – 4,5 тисячі. А ось населення Інгушетії збільшилося більш ніж на тисячу.
Якщо придивитися до динаміці, то міграція в Інгушетії здається ще більш протиприродною, вона дзеркальна сусіднім регіонам, приріст населення триває з 2011 року. З першого погляду ці дані здаються неймовірними: люди не тікають з депресивного регіону, а наполегливо їдуть до нього. Однак цей дивний феномен і дає ключ до розгадки рушійних сил інгушського протесту.
Теодор Карасик, провідний експерт вашингтонської консалтингової компанії GSA в інтерв’ю The Insider повідомив, що причина проста – це «севастопольський синдром»: «Росія направила в Крим величезна кількість фахівців, щоб замінити місцеві кадри на всіх рівнях і цим підвищити керованість. Міграція в Інгушетію може мати ту ж природу – Москва хоче підвищити керованість регіону і надсилає кадри на ключові позиції».
Потрібно згадати ще й про те, що нещодавно в Дагестані пройшла потужна антикорупційна «зачистка». Якщо розглядати наплив «прийшлих начальників» в Інгушетію і події в Дагестані як пов’язані, можна припустити, що Кремль вживає заходів до посилення контролю за Кавказом і створення плацдарму для планованих аналогічних дій у Чечні.
Дагестан, Інгушетія, Чечні ‒ приготуватися
Інгушський публіцист Тимур Ужахов підтверджує цю гіпотезу в інтерв’ю The Insider: «останнім часом кількість варягів на керівних постах збільшилася в рази». Ужахов вважає, що раптовий бунт визрівав давно: «Повальна безробіття, мізерні зарплати, податки розкрадаються. Постійні перебої з водою, світлом і газом – картина гнітюча, непогано живуть тільки ті, хто близькі до [чолі Інгушетії Юнус-Бека] Євкурову, так і лояльним перепадають крихти. Але невдоволення не вийшло б за рамки кухонних збурень, якби не ситуація з кордоном. Тут мова йде про національне приниження».
Якщо Кремль дійсно вирішив взяти під контроль «кавказьку вольницю», яка постійно вимагає ресурсів, але не використовує їх раціонально; якщо є бажання оптимізувати дотаційні потоки, відсунувши від них місцеві еліти, які не вкладають гроші в розвиток економіки, а просто проедающие їх, то невдоволення місцевих авторитетних лідерів не уникнути. І, можливо, саме це невдоволення втрачають контроль за грошовими потоками з федерального центру стало справжнім, реальним, а не віртуальним двигуном протестної активності. Ображене перенесенням кордонів національна самосвідомість зіграло в цьому випадку лише роль емоційного об’єднуючого фактору для мас, роль віртуального, але ефектного мотиву.
Але самого цікавого розвитку подій варто очікувати, якщо технології, відпрацьовані федеральним центром у Дагестані та Інгушетії (незважаючи на протести), будуть визнані Кремлем прийнятними і поширяться на весь Північний Кавказ, включаючи Чеченську Республіку.