У 1946-1947 роках комуністи влаштували в СРСР ще один голод. За цей час вони вивезли з країни в якості “гуманітарної допомоги” в країни Східної Європи, Німеччину і навіть Францію кілька мільйонів тонн зерна. Між тим власне населення, як правило саме безправне – тобто сільське, через неврожай 1946 року було приречене на голодне існування.
Голод змушував селян йти на різні незаконні дії, щоб вижити. Нерідко самі колгоспні керівники порушували закон, видаючи хліб селянам до виконання плану державних заготівель. У вересні – жовтні 1946 р. ЦК і Рада міністрів відреагували на це двома спеціальними постановами по посиленню охорони хліба. Ці постанови нагадували каральним органам про необхідність ретельніше дотримуватися закон 7 серпня 1932 р. (“закон про п’ять колосків”). Протягом найближчого року посилилися репресії спрямовувалися перш за все проти голів колгоспів і сільських активістів; всього постраждало за цей рік близько 30 тис. чоловік, з яких близько 2,5 тис. було розстріляно.
Радянський уряд всіляко намагалося приховати масштаби трагедії 1946-1947 рр. від власного народу і від Заходу. У засобах масової інформації вперто створювалася ілюзія успішного подолання труднощів, поліпшення положення в країні. У самий розпал голоду навесні 1947 р. у головній газеті Союзу — “Правді” панував святковий настрій. Первомайський номер повідомляв про трудові успіхи колгоспів на весняній сівбі: “Радянський народ з радістю дізнається про те, що колгоспники районів, особливо сильно постраждали від посухи, успішно долають труднощі, самовіддано борються за високий урожай. Курська область засіяла майже на 400 тис. га більше, ніж у минулому році. На 500 тис. га більше в порівнянні з минулим роком засіяли колгоспи Воронезької області. Колгоспи України, борючись за здійснення своїх зобов’язань, прийнятих у листі тов. Сталіну, виконали на 105% план сівби ярої пшениці. Молдавська РСР, сильно постраждала від засухи, в нинішньому році виконала план колосових культур на 109%”. У публікації спеціально були названі області становили в той час центр масового голодування сільських жителів і, в першу чергу, колгоспників. В тій же газеті за 2 травня був поміщений звіт про першотравневому параді і демонстрації на Червоній площі. В передовиці під гучною назвою “Вперед, до повної перемоги комунізму в нашій країні” говорилося про те, що “потрібні напружені зусилля, щоб успішно провести весняну сівбу, домогтися багатого врожаю і рушити вперед наше сільське господарство”, але ні слова про голодуючих колгоспників які, за задумом автора, повинні були все це зробити.
Тим не менше про те, що в чорноземних хлібородним районах знову помирають від голоду люди було прекрасно відомо кремлівським фараонам. 31 грудня 1946 р. Берія писав Джугашвілі: “Представляю Вам отримані від т. Абакумова повідомлення про продовольчі труднощі в деяких районах Молдавської РСР, Ізмаїльської області УРСР та витяги з листів, що надходять від населення Воронезької і Сталінградської областей, зі скаргами на тяжке продовольче становище і повідомленнями про випадки опухання на ґрунті голоду. В листопаді і грудні ц. р. в результаті негласного контролю кореспонденції Міністерством державної безпеки СРСР зареєстровано по Воронезькій області 4616 таких листів і Сталінградської — 3275”. АПРФ. Ф. 3. Оп. 30. Д. 349. Л. 112
За старою комуністичною традицією люди, які писали правду про голод і розруху в «соціалістичному батьківщині» поповнювали легіони в’язнів сталінського гулагу як «вороги народу».
А ось самі витяги з цих листів простих людей, живе під гнітом тиранії джугашвілі і кагановичей:
З інформаційного зведення відділу «В» МДБ СРСР Грудень 1946 р. По Воронезькій області.
15. XI. 46 р. «…Насувається голод лякає, моральний стан пригнічений. Діти наші живуть звірячої життям — вічно злі і голодні. Від поганого харчування Женя став набрякати, найбільше набрякає обличчя, дуже слабкий. Голод хлопці терпляче переносять, якщо нічого поїсти, що буває дуже часто, мовчать, не мучать мою душу марними проханнями». (Єфремова М. С., Воронезької обл., ст. Бутурлиновка, Главмука, — Єфремової М. А., пп 39273).
20. XI. 46 р. «…Ми зараз перебуваємо у дуже скрутному становищі, яке досі не виправилося, та й навряд чи його можна виправити. За цей рік нам доведеться, мабуть, декого з нашої родини не дорахуватися у живих, так як вже зараз починаємо пухнути від голоду». (Пустовалова М. І., р. Воронеж, Микитинська, 46 ВПМУ і ЦЭМ, — Пустовалову Т. А., пп 33846).
24. XI. 46 р. «…Вдома справи дуже погані, всі починають пухнути від голоду: хліба немає зовсім, харчуємося тільки жолудями». (Єршов Ст. Ст., Воронезька обл., р. Борисоглібськ, вул. Ярмаркова, д. 57, — Єршову П. В., пп 61500). 24. XI. 46 р. «…Жити нам нічим: ні хліба, ні картоплі, ми починаємо набрякати від голоду і гинемо». (Ендовицкая А. В., Воронезької обл., Подгоренский р-н, х. Вязовый, — Ендовицкому С. П., пп 90244).
24. XI. 46 р. «…Ми гинемо від голоду. Хліба немає, їсти нічого. Жити залишилося лічені дні, адже харчуючись водою, можна прожити лише тиждень». (Бобровський А. С., Воронезької обл., с. Бегрибановка, вул. Трудова, д. 40, — Бобровському В. В., пп 89485-В).
16. XI. 46 р. «…Життя наша нікуди не годиться, продуктів харчування у нас немає і купити не на що. Ми гинемо: їсти нічого. Можна жити далі? Так жити не хочеться, живим би ліг в могилу. Як тільки настає ранок, Галочка просить їсти. А що я їй дам?» (Колесникова Н.І., Воронезької обл., Кантемирівський р-н, ст. Кантемировская, вул. Робоча, д. 32, — Колеснікову Д. І., пп 29386-І).
1. XI. 46 р. «…Живемо ми в жахливих умовах. Нам зовсім нічого, харчуємося тільки жолудями, а від цієї їжі ми ледь тягаємо ноги. В цьому році помремо від голоду». (Плужников А. В., Воронезька обл., р. Калач, Подгорненский з/з, до-з ним. Червоної Армії, — Плужникову В. І., пп 09866).
12. XI. 46 р. «…Життя стає важкою, хліба людям не дають, а хто отримує, то не більше 250 р. Люди вмирають, не хворіючи. Смертність дуже велика. Лякає весна: вже зараз ціни на продукти жахливо піднялися, що ж буде навесні». (Велоржева, Воронезька обл., р. Павловськ, проспект Революції, д. 13, — Піскарьову А. Ф., пп 30163).
21. XI. 46 р. «…Кілька слів про своє життя: не працюю, сил немає, зовсім ослаб, що вже починаю опухати від недоїдання. У кого є хоч маленька підтримка, ті ще дихають, а у кого немає, ті вже пухнуть. Напевно, пропаду ні за що. Якщо є якась крупа або квасоля, кукурудза, картопля, то привезіть, а то зовсім гину. Ще часнику, цибулі, а то дають один суп і той несолоний, вже зуби починають хитатися. Як важко пережити цей час». (Жуков М.З., р. Воронеж, д. 26, п/я 90, 2 відділення, — Титаревой Д. А., Воронезької обл., ст. Ліски, вул. Радянська, 6).
29. XI. 46 р. «…Живу я дуже погано, сиджу цілими днями зовсім голодна і вже немає моїх сил так жити. Іноді навіть хочеться накласти на себе руки, але шкода залишити своїх дітей сиротами. Мені соромно просити у тебе допомоги, але голод змушує. Ти сама мати і знаєш, як важко дивитися на дітей, коли вони голодні». (Менякова Н.А., р. Воронеж, вул. 20 років Жовтня, д. 141, — Паршиної А. П., Воронезької обл., Ново-Усманский р-н, с. Рогачевка).
26. XI. 46 р. «…Життя наша погана, продукти все дорожче і дорожче. Коли прийдеш на базар, бо стає моторошно. До продуктів, особливо з нашими грошима, не підійдеш. Не знаю, як далі будемо жити. Черги за хлібом стоять з вечора, але ми майже не ходимо, бо марно. Голова ходить кругом від дум і від харчування. Продавати нічого, не знаю або збожеволію, або помру, білий світ не милий, рада би смерті, але її немає. Ось яка настала життя». (Попова Н., р. Воронеж, вул. Героїв Революції, 25, — Попову А. Н., р. Курськ, ст. Рыжково, з-д III, УВСР № 7).
2. XI. 46 р. «…Залишилася у мене одна кізка і доведеться мені її продати. Ми гинемо, картопля вся, хліба не дають, зовсім нічого їсти. Допоможи хоч чим-небудь, прийшли виклик мені, я приїду до тебе. Мені все одно гинути від голоду або тут, або в дорозі. Пишу тобі листа, а в самої в очах сльози, я вже цілий тиждень нічого не їла, ходжу голодна, що люди дадуть, то і співаємо». (Япрынцева Н.Р., Воронезька обл., Ново-Усманский р-н, вул. Свободи, д. 14, — Япрынцеву М. С., Естонська РСР, р. Кохтла-Ярве, Газсланцестрой, п/я 30, гуртожиток).
20. XI. 46 р. «…Важко жити і морально і матеріально, а тут ще насунувся голод. Адже в Воронезької області страшний недорід. Борошна, хліба комерційного отримати немає можливості, тисячні черги, люди їдять макуха. От і живи як хочеш. Смерть хоча і близька, а страшно від голоду помирати. Ну, та все одно, лише б скоріше. Я так втомилася, так важко жити». (Іванова К. І., р. Воронеж, вул. Разіна, 13, кв. 5, — Іванову М. Ст., Грозненській обл., Горський р-н, вул. Центральна, 8, кв. 4).
До весни 1947 р. в одній тільки Воронезької області кількість хворих з діагнозом «дистрофія» становила 250 тис. чоловік, всього по УРСР — 600 тис., на Україні — понад 800 тис., в Молдови — понад 300 тис. Таким чином, не менше 1,7 млн осіб в СРСР значилися «офіційно голодуючими», смертність від дистрофії досягала 10 % від загального числа людей, яким був поставлений діагноз»
Особливо високою була дитяча смертність, на початку 1947 р. становила до 20 % загального числа померлих. У ряді областей України та Чорнозему були відзначені випадки канібалізму.
Проблему неврожаю посилило уряд, який выгребало з колгоспів зерно дочиста. Для того, щоб збожеволілі від голоду люди не намагалися “потягти” собі хоч щось, до “розкрадачі” застосовувалися жорсткі заходи – наприклад, за крадіжку 3 кілограм зерна жінки з одного колгоспу Воронезької області були відправлені в табори на 8 років. Їхні діти залишилися сиротами. Між тим, тільки в 1947 році з-за неправильних умов зберігання згноїли кілька мільйонів тонн зерна.
Підсумком цього геноциду була втеча з села до 10 млн. працездатного населення, смерть до 2 млн. людина від голоду, при цьому дитяча смертність (діти до 1 року) перевищила 500 тис. осіб. Їх вбили комуністи, і ми повинні про це пам’ятати завжди.