Койранкангас – “Собача Пустище” – урочище посеред Ржевського Артилерійського полігону. У 20 – 30 рр. минулого століття використовувався (після Ковалевського лісу) як місце розстрілу і поховання жертв масових репресій органами ГПУ – НКВС. Дослідники припускають загальне число жертв – до 30 000 осіб, серед яких – в’язні СЛОНа – Соловецького Табору Особливого Призначення, в т. ч. священик, вчений і письменник Павло Флоренський і багато інших…
Собаче місце
Бетонка перекрита шлагбаумом: заборонена зона. Солдатик на узбіччі махнув рукою, і чорно-біла поперечина піднялася. Ми в’їхали на територію Ржевського артилерійського полігону, одного з найстаріших в країні, заснованого ще за царя. Сьогодні немає стрільб і тихо. По боках — порослі лісом пагорби. До війни на вершинах цих гірок були фінські села. Їх жителі бачили, як линули вечорами з міста по цій самій дорозі з боку Ржевки машини, а потім чулися крики і постріли.
— Все, приїхали. Ось він, кангас, — сказав історик Олексій Крюков.
«Кангас» по-фінськи — «піщана пустку або рідколісся, що поросло вересом». Конкретно це рідколісся фіни прозвали Койранкангас — Собача пустку. Низький, чахлий верес, поодинокі сосни, берізки. Під ногами іржаві уламки снарядів, навколо — вирви й ями, присипані землею. Майор Валерій Лукін, історик Ржевського полігону, чув від ветеранів розповіді, як з роздовбаною шаленим снарядом землі вискакували черепа і кістки. Сам, правда, не бачив. Койранкангас — не мішень, за нього ніхто спеціально з гармат не лупить, але над Собачої пусткою проходить директриса — лінія стрільб, снаряди іноді врізаються в дерева.
У це страшне містечко вже кілька років їздять активісти «Меморіалу». Металевими щупами обстежують землю метр за метром, потім свердлять підозрілі місця саморобним буром, копають, ризикуючи потривожити не розірвався снаряд і злетіти на повітря. У серпні «мемориальцы», нарешті, натрапили на яму з людськими останками. На світ Божий були явлені черепа з акуратними дірками в потилицях і вибілені часом людські кістки.
Свідки
Жителі фінських сіл Киурумяки і Конкколово виявили царство мертвих поруч зі своїми будинками. В березні 1942-го всі вони, до єдиної людини, були виселені в чортову даль — на північ Якутії, до Льодовитого океану, на погибель. Здавалося, та таємниця назавжди похована. Але немає: деякі повернулися.
«В 1929-м або 1930-му я з іншими дітьми пасла корів на Койранкангасе. Раптом корови страшно замычали. Ми виявили у кущах яму, в ній багато трупів. Дорослі звернулися в токсовскую міліцію, але там їм порадили не лізти не в свою справу. З тих пір ми, діти, почали спостерігати за цим місцем.
Вечорами приїжджала машина, дуже часто, майже щодня, і чулися постріли. (Ганна Айрикайнен, 1918 року народження.)
«Приблизно в 1935-1936 році я з іншими підлітками виявив у кущах біля дороги, що веде з Токсова під Всеволожськ, що стирчать із землі, черепа і кістки. З боку Всеволожска до цього місця часто під’їжджали машини. З села чути звук пострілів і видно світло фар. Всі дорослі в селі добре знали про місце розстрілів, але дітям намагалися не говорити». (Давид Пелконен, 1925 року народження.)
Десять років тому нас возив на Койранкангас Іван Іванович Федоров, колишній житель Киурумяки. Він добре пам’ятає, як разом з іншими дітьми бігав дивитися на розстріляних «буржуїв». Федоров повідомив дивовижну річ: виявляється, у Фінляндії про розстріли на Койранкангасе навіть книжка вийшла! Видана в Гельсінкі, називається «Вогні Пітера», автор Юхані Конкка, уродженець Конкколова. Герой книги — фінський хлопець із цього села, одного разу літньою ніччю 1919 року повертаючись з танцулек, почув постріли з боку Койранкангаса і побачив два віддаляються по дорозі автофургона. Наступного ранку пішов на пустку і знайшов недбало присипаний піском окоп, звідки стирчала чиясь рука і ступня. А потім натрапив на закривавлену людину. Поранений виявився петроградським професором. У книзі детально описана історія його порятунку і втечі в Фінляндію разом з героєм оповідання.
Юхані писав, що траншеї на Койранкангасе були викопані в 1919-му, на випадок якихось боїв, потім занедбані, але ненадовго. Чекісти вирішили використовувати їх під могили. Місце зручне: дорога з Пітера добре накатана, можна привозити людей прямо до краю ям. До того ж легкі піщані ґрунти «кангаса» добре беруться лопатою. Легше, ніж важкий грунт в районі селища Ковалеве, поблизу Ириновской залізниці, де спочатку проводилися розстріли.
Що далі?
Скільки ж народу лежить в цих ямах? Точної цифри не назве ніхто. Активісти НДЦ «Меморіал» впевнені, що ФСБ і військові будуть все приховувати і перешкоджати робіт на полігоні.
— Нам немає ніякого сенсу приховувати відомості про більш ранні поховання, в той час як було визнано пізніше — Левашово, — каже заступник начальника архіву УФСБ по Санкт-Петербургу і Ленінградської області Сергій Чернов. — Документальних даних про поховання на Ржевському полігоні або десь ще, крім Левашовській пустки, у нас немає. Можливо, все робилося на підставі усних розпоряджень.
Можна, звичайно, не вірити. Думати, що якщо добре поритися в архівах, то в якомусь таємному шухлядці все і знайдеться. Редактор Книги пам’яті «Ленінградський мартиролог» Анатолій Разумов працює в цих архівах вже кілька років. Він вважає, що ніколи, на жаль, син чи онук розстріляного не дізнається точно, лежить рідна людина в Левашова, на Преображенському цвинтарі, в засипаних піском ямах на Койранкангасе або в іншому, невідомому ще таємному могильнику. Немає таких даних. Немає:
— Ми не проти того, щоб на полігоні проводилися пошукові роботи, — каже заступник командира полігону полковник Володимир Сладкевич. — Але відносини повинні будуватися цивілізовано. Доступ в закриту зону можливий тільки з дозволу командування.
«Мемориальцы» офіційним шляхом не пішли. Вони проникали на полігон таємно, по-партизанськи (територія полігону велика, на кожну лісову дорогу кордон не поставиш, от і ходить народ в заборонену зону і гине, буває). Між тим ще в 1997 році уповноважений з прав людини Ленінградської області А. Писаревський робив запит до Москви, Головне ракетно-артилерійське управління з приводу поховань на Ржевському полігоні, і військові відповіли, що командування готове надати сприяння у проведенні пошукових робіт.
Може, не випадково саме зараз відкрився цей таємний могильник в глибині полігону? І сенс в тому, що країна все-таки змінилася, звична схема «буцався теля з дубом», тобто ентузіасти-правозахисники з державним монстром, застаріла? І вирішувати, що робити з цими ямами, треба якось інакше, цивілізовано?
Наталія ОДИНЦОВА http://gazeta.aif.ru/_/online/spb/481/08