В даний час в пострадянських містах існує понад 100 вулиць, які увічнюють ім’я Дибенко. У Москві, Санкт-Петербурзі, Донецьку, Севастополі, Сімферополі, Самарі… В його честь названа станція метрополітену в Санкт-Петербурзі. На його батьківщині в Новозибкові встановлено пам’ятник, в Кронштадті пам’ятник “балтійським морякам” з його фігурою, а в Сімферополі пам’ятна стела.
Завжди стверджував, що він з батраків, насправді був сином міцного селянина-середняка (дві корови, кінь і п’ять гектарів землі). З причини повної відсутності тяги до знань і хронічної неуспішності чотири роки просидів у трехклассном міському училищі. З юності відрізнявся фізичною силою, драчливостью і неприборканим вдачею.
В 1911 році, незважаючи на старанне ухилення від військової служби, Дибенко був все-таки виловлений, покликаний в армію і потрапив на штрафний корабель «Двіна», а потім на лінкор «Імператор Павло Перший», де вступив у підпільну групу більшовиків. Під час Першої світової війни брати участь у будь-яких серйозних морських битвах йому не довелося, зате в 1916 році, коли ворог почав погрожувати Петрограду, несподівано проявилися його організаторські здібності: він не тільки сам відмовився брати участь у бойових діях, але і схилив до цього кілька сотень матросів.
Після Лютневої революції постійно розмахує маузером горлопан своїми демагогічними закликами до свободи і захисту інтересів народу, зумів домогтися повної довіри «братви» і опинився на чолі Центробалта (Центрального комітету Балтійського флоту).
Незабаром в його житті з’являється А. М. Коллонтай — одна з найвпливовіших партійних дам (вона була на 17 років старше свого нового коханого), член ЦК і особистий друг Леніна, багато в чому сприяла подальшій військовій і політичній кар’єрі Дибенко. Крім того що Коллонтай була затятою прихильницею «вільної революційної любові», вона примітна ще й тим, що була проклята православною церквою за організацію збройного захоплення Олександро-Невської лаври.
21.11.17 Ленін особистим наказом призначає П. Дибенко народним комісаром по морських справах. Звичайно, Ілліч знав, що цей безграмотний матрос не може відповідати адміральській посади, але в той момент йому був потрібен не фахівець, а вірний опричник з відданою йому командою головорізів, готових виконати будь-яку його вказівку.
І почалося поголовне винищення кадрових офіцерів флоту. Розграбувавши імператорські винні льохи і перепившись до нестями, матроси розбивали кувалдами голови лейтенантам і мічманам, а старших офіцерів «спускали під лід». Тільки в Петрограді і на базах Балтійського флоту були закатовані і вбиті кілька сотень морських офіцерів. Дибенко ж, почепивши на груди масивний золотий ланцюг, катався на скакунах по плацу, заваленого офіцерськими трупами, і закликав братву «різати контру».
Депутатів Установчих зборів, колишніх міністрів Тимчасового уряду А. Шингарьова та Ф. Кокошкіна, «братішки» знайшли навіть в лікарні і просто в ліжках закололи багнетами.
5 січня 1918-го на вулиці Петрограда в підтримку всенародно обраного Установчих зборів вийшли 60 тисяч осіб. Виконуючи завдання більшовиків, на розі Невського і Литейного проспектів розташувалися на дахах матроси під командуванням Дибенка зустріли мирну демонстрацію кулеметним вогнем.
За ганебну, без бою, здачу німцям Нарви в лютому 1918 року він був знятий з посади наркома і відданий під трибунал. Л. Д. Троцький і Н.В. Криленко наполягали на розстріл, але справа обмежилася лише виключенням з партії.
Кілька разів більшовики засуджували його до розстрілу, але щоразу відпускали — він був потрібен їм. Хто б ще, придушуючи в березні 1921 року Кронштадтське повстання, зміг так нещадно розправитися зі своїми недавніми «братишками», які обирали його в Центробалт? (Колишній свідком цього Тухачевський згадував: «Я ніколи ще не бачив таку криваву різанину».)
Настільки ж жахливу нещадність проявив він і при розправи з повсталими селянами Тамбовщини. На совісті Дибенко незліченну кількість людей, розстріляних і порубаних, спалених живцем в хатах, отруєних газами. Напевно, саме тому йому дозволили займати ряд командних посад у Червоній армії, хоча його п’яні дебоші, розпуста і мародерство були відомі всім (з’явилося навіть таке поняття, як «дыбенковщина» — якась помісь тиранії, анархії і бандитизму).
Більше того, у 1922 році його відновлюють партії (зберігаючи партійний стаж з 1912 року) і направляють на навчання у Військову академію (з його трьома класами освіти!), яку він «як особливо талановитий» закінчує екстерном менш ніж за рік. Згодом Коллонтай зізналася, що виконувала за нього всі завдання, так як він не міг писати без жахливих граматичних помилок. Пізніше, на початку 30-х, його посилають на стажування у Німеччину, де німецькі викладачі дали йому гранично лаконічній атестацію: «З військової точки зору — абсолютний нуль».
Важливою властивістю його натури було абсолютно цинічне неприйняття будь-яких моральних зобов’язань, а звідси постійна готовність до зрадництва. Він не замислюючись однаково легко зраджував як ідеї, так і людей. Йому було все одно, кого зраджувати: есерів, анархістів або більшовиків. Дибенко порушив військову присягу, яку давав цареві; зрадив Тимчасовий уряд, у вірності якого несамовито клявся; зрадив своїх братиків-матросиков, які обрали його головою Центробалта; зрадив батька Махна, у якого був посадженим батьком на весіллі; зрадив свою дружину Коллонтай, яка кілька разів рятувала його від розстрілу, принижено вимолюючи пощаду у Леніна, Троцького та Дзержинського.
За криваву службу радянська влада нагородила Павла Дибенка трьома орденами Червоного Прапора (перші два — за Кронштадт і Тамбовщину), зробила командармом, членом ЦВК СРСР і депутатом Верховної ради. Вона ж і розстріляла його в 1938 році як «відпрацьований матеріал», оголосивши троцькістом, змовником і шпигуном США, хоча він божився, що «не знає американського мови».