1. «Золотий ключик», 1935 рік і «Пригоди Піноккіо», 1883 рік.
Номер один у списку – “Золотий Ключик” Олексія Толстого, герої і частину сюжетної лінії якого списано з “Піноккіо” італійської казки Карла Коллоді, що вийшла на 50 років раніше.
У казці Карла Коллоді старий столяр по імені Антоніо (став у Толстого катеринником Карло) знаходить шматок дерева і збирається зробити з нього ніжку для столу, але поліно починає скаржитися на біль і лоскіт. До Антоніо заходить його друг Джепотто (перетворений у Толстого в Джузеппе), який і підказує Антоніо зробити з поліна дерев’яну ляльку. Нічого не нагадує)?
Мудрий цвіркун, дівчинка з блакитними волоссям, пудель Медоро, розбійники Кіт і Лисиця, злий кукольник Манджафоко — все це вже було у Коллоді. Толстой цілком списав навіть цілі сцени — наприклад, напад Лисиці і Кота в масках-мішках, лікарський консиліум з лікарів-тварин над пораненим Піноккіо, сцена в таверні “Червоний Рак” (що стала у Толстого “Харчевней Трьох Пічкурів”) і багато інших.
“Пригоди Піноккіо” видавалися російською мовою в 1895, 1906, 1908, 1914 роках. Особливо цікаво видання 1924 року, яке вийшло в перекладі Ніни Петровської з італійського під редакцією Олексія Толстого (тобто він її редагував за 10 років до того, як написав “Буратіно”). За словами А. Бєлінського — надалі Толстой, близьке до урядових кіл, домігся заборони на перевидання “Піноккіо” і навпаки — пролобіював вихід свого “Буратіно” величезними тиражами.
А ще розповідають, що використання державної номенклатури в інтересах свого бізнесу у цій родині передається спадково)
2. «Чарівник Смарагдового міста», 1939 рік і «Чарівник з країни Оз», 1900 рік.
Другий приклад плагіату, про який ви теж напевно чули — свій знаменитий “Смарагдове місто” письменник Волков практично повністю скопіював з книги “чарівник з країни Оз”, яку написав американський письменник Лаймен Френк Баум у 1900-му році. Олександр Волков був математиком, непогано знав англійську мову — і фактично зробив, як зараз прийнято говорити, “художній переклад” книги Баума, видавши його в журналі “Піонер” в 1939 році.
Окремою книгою “Чарівник Смарагдового міста” вийшов в 1941 році — і в передмові, ні у вихідних даних Лаймен Френк Баум навіть не згадувався. У 1959 році вийшло друге видання книги, де в передмові вже був згаданий автор американського оригіналу.
Якщо ви думаєте, що Волков скопіював тільки першу частину з всесвіту Баума, то це не так, він і надалі черпав сюжетні ходи звідти — скажімо, у другій книзі Баума під назвою “Дивовижна країна Оз” Страшилу скидає захопила Смарагдове місто армія злісних дівчат під командуванням жінки-генерала по імені Джинджер, яка в подальшому стала гарною і доброю — неважко побачити тут мотиви волковського “Урфіна Джюса та його дерев’яних солдатів”.
Що цікаво, решта книги Волкова (крім циклу “Смарагдове місто”) залишилися невідомими, а про їх сюжетах і як можете судити за назвами — вірші “Червона Армія”, “Балада про радянського льотчика”, “Юні партизани” і “Батьківщина”, пісні “Похідна комсомольська” і “Пісня тимурівців”, радіоп’єси: “Вожатий йде на фронт”, “Патріоти” і “Фуфайка”, а також “Як ловити рибу вудкою. Записки рибалки” (анонсована як науково-популярна книга).
3. «Пригоди Незнайки», 1954 рік і «Пригоди лісових чоловічків», 1913 рік.
А тепер перейдемо до менш відомих прикладів плагіату) Любите книги про Незнайка і його друзів? У цих персонажів дуже цікава історія появи — у 1952 році Микола Носов гостював у Мінську на ювілеї Якуба Коласа, де повідав українського письменника Богдана Чалого про задум “Незнайки” — якого він вирішив написати на основі героїв Анни Хвольсон “Царство Крихіток”, що була видана в 1889 році. Анна, в свою чергу, запозичила своїх героїв у канадського художника і письменника Палмера Кокса, чиї комікси виходили в 1880-х.
Саме Палмер Кокс і придумав Незнайка. У цього письменника є цілий цикл про маленьких чоловічків, що живуть в лісі і відправляються на пошуки пригод — в коміксі “Дивовижні пригоди лісових чоловічків” вони точно так само, як і герої Носова, летять подорожувати на саморобному повітряній кулі. Правда, тут потрібно додати, що на відміну від Толстого і Волкова, у Носова все ж вийшло цілком самостійний добуток зі своїм сюжетом — по суті, він запозичив лише імена героїв і пару сюжетних ходів.
Що цікаво — Палмер Кокс придумав і іншого улюбленця радянських дітей — Мурзилку, саме таким ім’ям звали одного з його героїв у дореволюційному російськомовному виданні Хвольсон. Правда, герой Коксу сильно відрізняється від радянського Мурзилки (піонера, журналіста і фотографа), у Коксу це франтоватый сноб в циліндрі, який дещо зневажливо спілкується з іншими героями книги і намагається не забруднити своїх білих рукавичок.
4. «Старий Хоттабич», 1938 рік і «Мідний Глечик», 1900 рік.
Теж не дуже відомий приклад “м’якого плагіату”, який можна назвати запозиченням деяких сюжетних ходів — відома казка про Хоттабича, написана Лазарем Лагіним в 1930-х роках, сильно перегукується з книгою англійської книгою автора Ф. Енсті під назвою “Мідний глечик”, що вийшла в 1900-му році.
Про що книга “Мідний глечик”? Якийсь молодий чоловік знаходить старий мідний глечик і випускає на волю джина, який абсолютно незнайомий з реаліями сучасного життя після тисячолітнього ув’язнення. Джин Факраш, намагаючись принести користь своєму визволителю, робить безліч курйозних вчинків, що доставляють визволителю тільки проблеми. Нічого не нагадує)? Точно так само, як і Хоттабич, Факраш абсолютно не розуміє дії сучасних механізмів і фабрик — вважаючи, що в них укладені джини. Як бачите, сюжети дуже схожі.
Лазар Лагін переніс дії в СРСР, ввів ідеологічну складову — піонер Волька не приймає подарунків джина з-за “презирства до приватної власності” і постійно розповідає йому про переваги життя в СРСР, так і кінцівки у книг різні — Факраш повертається назад у пляшку, а Хоттабич залишається жити в наші дні звичайним громадянином.
“Хоттабич” витримав кілька перевидань — у 1953 році в розпалі була “боротьба з космополітизмом”, і до книги додали вкрай різких випадів на адресу США, постколоніальних влади Індії і так далі. Через два роки у новому виданні правки прибрали, але натомість додали нових — на килимі-літаку герої книги прилетіли з Москви під владу капіталістів, і тут же стали нестерпно страждати)
До речі, пишуть, що сам Лазар Лагін не торкався до тексту книги після виходу першої версії, а вносив правки незрозуміло хто.
5. «Доктор Айболить», 1929 рік і «Доктор Дуліттл», 1920 рік.
На закуску моя улюблена коктейльна вишня на торті — всім відомий добрий лікар Айболить був практично дочиста списаний з доктора Дуліттла, книги про якого вийшли десятьма роками раніше.
Письменник Х’ю Лофтинг придумав свого доброго доктора, сидячи в окопах першої світової війни — як своєрідну альтернативу страшної навколишньої дійсності. Добрий доктор Дуліттл (від англ. do-little, “роби мале”) живе у вигаданому містечку, лікує тварин і вміє розмовляти на їх мовах, у Дуліттла є кілька близьких звірів серед тварин — порося Га-Габ, собака Джип, качка Даб-Даб, мавпа чі-Чі і Тянитолкай.
Пізніше Дуліттл їде в Африку на допомогу хворим мавпам, його корабель зазнає аварії, а сам він потрапляє в полон до місцевого королю Джоллиджинкии і переживає безліч пригод, але в кінці кінців рятує хворих тварин від епідемії.
Корній Чуковський стверджував, що прототипом Айболита став Цемах Шабад — відомий єврейський лікар і громадський діяч з Вільнюса, але неважко побачити, наскільки схожі сюжети і герої Чуковського і герої Х’ю Лофтинга — навіть Бармалей був списаний з африканського короля-лиходія.
Максим Мирович https://maxim-nm.livejournal.com/379314.html