Термін “каральна психіатрія” та його визначення належать А. Подрабинеку, відомого радянського дисидента і правозахисника, автору книги «Каральна медицина». Цитата з книги: «Каральна медицина — знаряддя боротьби з інакомислячими, яких неможливо репресувати на підставі закону за те, що вони мислять інакше, ніж це передбачено».
Методи каральної психіатрії включали в себе такі прийоми:
1. Встановлення помилкового діагнозу;
2. Примусова госпіталізація в психіатричну лікарню людей, що не потребують подібному лікуванні;
3. Ізоляція: фактичне використання клініки в якості в’язниці;
4. Примус до прийому сильнодіючих психотропних препаратів з тяжким побічним ефектом;
5. Застосування болісних медичних процедур, фізично пошкоджуючих мозок.
«Лікування» часто призводило до передчасної смерті, в такому випадку причини її фальсифікувалися.
В СРСР так «лікували» видних політичних опонентів, яким ставили психіатричний діагноз. Спосіб був технічно нескладним і дієвим, оскільки препарати мали досить неприємним набором побічних ефектів. Саме цей метод придушення отримав назву «каральна психіатрія». Якщо людина не ламався як особистість, то отримував достатню кількість проблем зі здоров’ям, і в подальшому йому було не до політики.
Психіатричний Гулаг
Першим особливо секретним стаціонаром радянської каральної психіатрії стала Казанська тюремна психіатрична лікарня НКВС СРСР (надалі КТПБ). Ще в 1869 р. в Казані була відкрита окружна психіатрична лікарня. З часом один з її корпусів був виділений під “судове відділення”. Сюди з усієї Росії звозилися ув’язнені, хворі на психічні розлади.
Після революції це відділення було закрито і приєднано до будівель загальною психлікарні. Проте в 1935 році вона знову була відроджена.
У КТПБ містилися дві категорії ув’язнених: “психічнохворі, які вчинили державні злочини, що містяться під вартою і направлені на примусове лікування в поєднанні з ізоляцією за ухвалою суду або за постановою Особливої наради при НКВС СРСР” і “психічно хворі в’язні, засуджені за скоєння державних злочинів, душевне захворювання яких почалося у в’язниці в період відбування терміну покарання за вироком суду або постановою Особливої наради при НКВС СРСР”.
В 40-е роки ліміт хворих для ТПБ становив 500 осіб. У 1948 році була видана інструкція “Про порядок застосування примусового лікування…”. Після чого контингент Казанки почав різко збільшуватися. Її розширили до 600 місць. У 1951 р. були відкриті ще дві ТПБ. Ленінградська (на 1000 місць) і Чистопольская (в Татарії, як філія Казанки, на 250 місць).
До середини 50-х була сформована та юридична база для репресивної психіатрії.
У липні 1954 року була прийнята І нструкция про порядок застосування примусового лікування та інших заходів медичного характеру щодо психічно хворих, які вчинили злочин. “Прогресивна” новизна інструкції зразка 1954 року полягала в тому, що примусове лікування відтепер не супроводжувалося заходами щодо ізоляції душевнохворих і що ухвала про призначення примусового лікування виносилося в судове засідання з участю прокурора й адвоката (насправді ж нічого цього не було). У всьому іншому інструкція повторила свою попередницю від 1948 року, а деякі її позиції були навіть посилені.
Так, вперше дається розшифровка поняття “особливо небезпечні злочини”. До них були віднесені контрреволюційні злочини, бандитизм, розбійний напад, вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень і зґвалтування. Таким чином, владі абсолютно навмисно віднесли політичні виступи проти існуючого державного ладу до низки тяжких кримінальних діянь.
У результаті в 60-ті роки були створені нові тюремні психіатричні лікарні: 1961 рік — СИЧЕВСЬКИЙ (Смоленська область); 1964 рік – БЛАГОВІЩЕНСЬКА (Амурська область); 1965 рік – ЧЕРНЯХІВСЬКА (Калінінградська область) та КОСТРОМСЬКА.
Якщо в 1956 році відзначений найнижчий рівень заповнення Казанської і Ленінградської ТПБ (відповідно 324 і 384 в’язня), то в 1970 році в Казанської лікарні перебувало 752 людини, в Ленінградській — 853, а в цілому в спецбольницах МВС СРСР — 3350 ув’язнених.
Збільшився потік заарештованих за антирадянську діяльність на СПЕ в ЦНИИСП. Якщо під час першого піку надходження на експертизу політичних 1961 році число осудних за звинуваченням у 70-ї статті було незначно, але все ж превалювало над числом визнаних несамовитими (20 до 16), то до третього піку, вже в 1972 році, з 24 осіб осудними були визнані тільки четверо.
Жертви
Першою жертвою каральної психіатрії в СРСР стала революціонерка-терористка, лідер партії лівих есерів М. Спірідонова. Заарештовувати Спиридонову було ризиковано, тоді більшовики створили їй репутацію буйної істерички і направили її на примусове обстеження до відомого психіатра професор П. Б. Ганнушкину, якого попередньо правильно політично мотивували. Діагноз світило вітчизняної психіатрії дав наступний: «Істеричний психоз, стан важке, загрозливе життя». Під цим приводом Фелікс Дзержинський розпорядився в 1921 році помістити Спиридонову в психіатричну лікарню. Там її протримали до 1941 року перед наступом німців розстріляли.
Прикладами каральної психіатрії також є поетеса Н. Горбаневська, в 1968 році протестовавшая проти введення військ у Чехословаччину, правозахисники Л. Плющ і С. Ковальов, а також журналіст і дисидент С. Буковський. Горбаневська згодом розповідала в інтерв’ю: «І він (Олександр Єсенін-Вольпин) мене запитав: «Ти просиділа два роки з невеликим. Ти б проміняла це на три роки табору?» Я сказала: «Алік, навіть на сім!» Ось, той рік з невеликим, що мене годували галоперидолом, я б поміняла його на що завгодно… знаєте, як називали на тюремно-табірному жаргоні психіатричну в’язницю? «Вічна ліжко»… Саме побочки нейролептиків були причиною застосування каральної психіатрії – якийсь узаконений варіант тортур. Так, таких тортур, яким люди воліли б вічний табір».
Леонід Плющ – математик і біолог, працював у київському Інституті кібернетики імені В. М. Глушкова. Займався питаннями правозахисту в Україні. Був звільнений у зв’язку із звинуваченням в антирадянській агітації і згодом поміщена в психіатричний ізолятор Дніпропетровська. За свідченням правозахисника Л. Тернівського, Плющу призначали більші дози галоперидолу без необхідних коректорів: «Під час побачення з дружиною Плющ говорить з працею, з зупинками, в очах у нього туга, він задихається, корчиться в судомах. Попереджає, що листи писати не в змозі».
Подібним репресіям піддалися і багато інші вчені, письменники, дисиденти, активісти-правозахисники, представники національних рухів, громадяни, які прагнули до еміграції, релігійні інакодумці, учасники неофіційних груп, що намагалися відстоювати свої трудові права. Нерідко в’язні совісті опинялися в психіатричних лікарнях з таких причин, як відмову віруючих від служби в армії, незаконний перехід кордону, фальсифіковані кримінальні звинувачення та ін. Насильно відправляли в психіатричні лікарні також «підписантів» — осіб, які підписувалися під тими чи іншими значущими листами, були відгуком на судові процеси та інші форми переслідувань.
Система каральної психіатрії була знищена в СРСР тільки в 1988 році, коли у віданні Моз СРСР були передані 16 психіатричних лікарень спеціального типу МВС СРСР, а п’ять із них були і зовсім ліквідовані. З психіатричного обліку були зняті 776 тисяч пацієнтів. З Кримінального кодексу РРФСР вилучили статті 70 та 190, за яким антирадянська пропаганда і наклеп на радянський лад розглядалися як соціально небезпечна діяльність. Крім того, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 січня 1988 року було прийнято мало силу закону «Положення про умови й порядок надання психіатричної допомоги».
Джерела:
http://russian7.ru/post/zachem-v-sssr-galoperidol-davali-zdoro/
http://www.agentura.ru/culture007/history/psyho/