“Критики пиночетовской епохи, користуючись відносною важкодоступністю чилійських джерел і віддаленістю країни, роблять упор на два пункти: феноменальну жорсткість цензури і заборон; і високий рівень антисемітизму, ненависті чилійських еліт до Ізраїлю і симпатії членів Урядової хунти до нацизму. Стандартним ходом є підкреслення того, що ненависть до Ізраїлю була нехарактерна для “інтернаціоналіста” Альєнде, а “обмежені вояки” її легітимізували/
Брехня про брутальність чилійської цензури ми обговоримо як-небудь іншим разом, сьогодні я хочу розглянути проблему “правого чилійського антисемітизму”.
Побутовий антисемітизм в Чилі, дійсно мав місце, особливо в першій половині 20го століття, коли в країну почали масово прибувати євреї з Європи і Росії. Уряд і бізнес-кола Чилі, однак, симпатизували єврейській громаді і сіоністським ідеям. У країні діяли єврейські організації, які займалися взаємодопомогою і благодійністю. В 1911 році в країні з’явилися перші сіоністські гуртки, в 1917 р. було створено товариство Биккур-пестимо; у житті єврейської діаспори брали участь і нативы – іудействуючі індіанці мапуче з організації Hijos de Sión, що базувалася в Каракаутине. В 1919 році В Чилі почали виходити дві єврейські газети (Nuestro Ideal і Renacimiento), були відкриті кілька сіоністських організацій та молодіжний центр. У 1922 році в Сантьяго відкрилося медичний заклад Policlínica Israelita. З 30-х по 60-е кількість євреїв і національних організацій у країні зростало – були засновані Comité Israelita de Socorros, Sociedad Cultural Israelita B’c ne Jisroel. У 37 році в Чилі відкрилося відділення Бней-Бріт, а за рік до нього – Сефардское сіоністське суспільство. У країні також діяли і ашкеназские організації. В 40-е в Сантьяго відкрилися філії товариств На амат, Маккабі, в 1950 р. був заснований Університетський сіоністський центр, а в 1952 – клуб Estadio Israelita.
У 1945 році в Чилі виник Comité Pro-Palestina, організація, пов’язана з сіоністськими рухами континенту. Аналогічні рухи виникли в той же час в Перу, Уругваї, Бразилії. Одним з лідерів Comité Pro-Palestina був Габріель Гонсалес Бачила. Це був видатний політичний діяч, значною мірою оформив чилійську націю, сучасну чилійську державність, військову та економічну стратегію країни. З нього багато в чому брав приклад Аугусто Піночет; сам Бачила підтримав путч 1973 року. Під тиском чилійської арабської діаспори Бачила, що став на той час президентом країни, спочатку вів себе стримано в питанні розділу Палестини в 1947 році, проте вже рік по тому Чилі зайняла чітку произраильскую позицію.
У сфері міждержавного співробітництва ситуація теж була сприятливою. Починаючи з 1953 року країнами було підписано великий пакет документів, які передбачали співробітництво у військовій, культурній, науково-технічній та транспортній сферах. Ізраїль надавав Чилі допомога у розвитку сільського господарства, розвідки корисних копалин і вивченні гідроресурсів країни.
Фінансова політика Чилі сприяла єврейській діаспорі. У 1944 році виходець з Литви, бізнесмен і філантроп на ім’я Соломон Сак Мотт заснував великий банк під назвою “Banco Israelita de Chile”. Він прибув у Чилі зі своєю сім’єю – дружиною Юлією Рабинович і дочками. Крім банку він організував компанію “Barraca De Fierro Salomon Sack”, яка існує до цих пір і є потужним гравцем на ринку будматеріалів. Він вів велику благодійну просвітницьку діяльність, розвивав систему освіти, активно вкладав гроші в Чилійський університет, заснував фонд Соломона Сака, загалом, був дуже помітною фігурою на чилійському фінансовому полі. Banco Israelita також існує і досі під назвою Banco Internacional. У часи Урядової хунти він отримував активну підтримку, в тому числі рекламну, через про-пиночетовские ресурси – наприклад, через видання Revista pro patria, правий журнал, що видається військовими колами. Він займався політичною аналітикою, висвітленням новин країни – і постійно розміщував рекламу Ізраїльського банку на своїх сторінках.
Після того, як в 1970 р. в Чилі до влади прийшов уряд блоку Народної єдності, сильним впливом в якому користувалися комуністи, і президентом став Сальвадор Альєнде, тисячі євреїв покинули країну і переселилися до Ізраїлю, Аргентини, США, Іспанію, Австралію і Німеччину. Дослідники називають цифру вісім тисяч (з приблизно тридцяти проживали в Чилі). Їх було нескладно зрозуміти – єврейська діаспора була сильна у верхній прошарок суспільства, грала серйозну роль серед upper middle class і top class країни, так що реформи Альєнде били в першу чергу по них. У Чилі також діяли прорадянські антиізраїльські ультраліві терористичні організації, які з ненавистю ставилися до “буржуазним” євреям не солідарним з ідеями комуністичної революції. Зовнішня політика країни також змінилася. Чилі стала голосувати в ООН резолюції, спрямовані проти Ізраїлю, на відміну, до речі, від Піночета, не підтримав у 1975 р. прирівнювання сіонізму до расизму. З Чилі втікали євреї-підприємці та професіонали. Разом з тим в країну йшов приплив комуністів, серед яких було багато євреїв, вороже налаштованих до Ізраїлю і сіоністським ідеям. Так, угорський єврей, художник і комуніст, Дьордь Обермаєр Росса переїхав в Чилі з Болівії. Росса втік з сталінської Угорщини в 1948м, але це нічому його не навчив і, проживши в Болівії з 1952го, він вирішив змінити “диктатуру” Уго Бансера на соціалістичну Чилі. (Історія життя його сина, відомого авантюриста і шпигуна, заслуговує окремої статті).
СРСР вкладав у альендевскую Чилі великі гроші, і коли в країні стався путч, радянська пропагандистська машина включилася на повну потужність. Піночета вирішили зробити “нацистом”. Неважливо, що після перевороту почався повернення “буржуазних” євреїв в Чилі, неважливо що відбулося поліпшення чилійсько-ізраїльських відносин. У листопаді 1975 р. чилійська делегація не підтримала резолюцію Генеральної асамблеї ООН, приравнивавшую сіонізм до расизму, а СРСР не голосував за неї трьома голосами (СРСР, БРСР, УРСР). Логіка пропаганді не перешкода.
Для навішування ярлика антисеміта ліві сили використовували елементарний прийом – підтасовування інформації. У складі “оригінальної” Урядової хунти був шанувальник німецького нацизму – генерал ВПС Густаво Чи Гусман. Його політичні та економічні концепції цілком відрізнялися від ідей інших членів хунти. Він виступав за знищення всіх комуністів у країні, фашистську економіку, жорстку цензуру і “холодне” військове протистояння як з прорадянськими сусідами, в першу чергу Перу, так і з капіталістичним світом. Густаво Чи був вигнаний зі складу хунти і з посади командувача ВПС. У 1978 році його замінив генерал Фернандо Маттеї. Політичний вплив втратив набагато раніше – зокрема, ще у 1974 році, коли Чилі була на грані війни з прорадянською Перу, саме Маттеї нарівні з Піночетом займався аналізом ситуації та її дозволом. У поданні радянської пропаганди ця ситуація перетворилася в “Піночет ненавидів євреїв”.
Ще один пункт, за яким Піночета звинувачують в антисемітизмі – юдофобия деяких членів аргентинської військової хунти. Лівим без зусиль вдалося проштовхнути ідею про те, що якщо деякі генерали в Аргентині вірили в сионистско-масонський змова, то і в Чилі генерали дотримувалися тих же переконань. Той факт, що Чилі та Аргентина абсолютно різні країни і відносяться один до одного досить неприязно, виявився забутий.
Третя причина, що дозволяє звинуватити Піночета в юдофобії – публікації в Чилі нацистської літератури. Критики зазвичай забувають, що книговидавництво у країні було приватизовано. На сьогоднішній день в Чилі раніше друкується “Майн кампф”, однак говорити про антисемітизм чилійського уряду нерозумно. За результатами виборів 2006 року воно взагалі було визнано “найбільшим єврейським урядом” за межами Ізраїлю за версією газети Yedioth Ahronoth. Книжкові видавництва просто задовольняють попит. Величезна кількість екзмеплярів йде до Аргентини і Перу, де інтерес до нацизму дуже глибокий. Важливо відзначити, що в Чилі найвища за мірками континенту свобода слова і диктатура закону. Внаслідок цього заборонити будь-які книги або примусити владу видати біженця (сумно відомий прецедент Ст. Рауффа) без тривалого розгляду ситуації, навіть якщо його звинувачують у нацистських злочинах, практично неможливо.
Такі основи міфу про пиночетовском антисемітизмі. Що ж відбувалося насправді? Чилі при військовій хунті дуже позитивно ставилася до Ізраїлю, продовжуючи традиційну політику зближення і співпраці з єврейською громадою. Піночет, прихильник концепції єдності всіх народів в єдиному чилійському культурному просторі, щороку відвідував головну синагогу Сантьяго в Йом Кіпур. Величезна кількість євреїв були присутні в чилійському істеблішменті. Політики Серхіо Мельник, Хосе Бердичівський, Маркос Зильбельберг, Мігель Швайцер Спейский, Родріго Хінцпетер Кирберг; одна з найяскравіших чилійських зірок кіно Шломит Байтельман, найбільший телеведучий Дон Франсіско…
Саме при Урядовій хунті між країнами був укладений ряд найважливіших договорів, таких як Договір про економічне і комерційне співробітництво (1982), Програма з культурної взаємодії (1983), Домовленість про повітряних шляхах і авиауслугах (Arrangement on Air Services within and beyond the respective borders, 1982), Угода про туристичне співробітництво (1986) та угоду між структурами CONAF і Keren Kayemet Leisrael (1983). Розвивалося військове співробітництво, яке сьогодні досягло вражаючих масштабів. Так, у 2002 році ВПС Чилі вибрали ізраїльського військового виробника RADA Electronic Industries для купівлі у нього нових літаків F-16 C/D; а в 2014 році чилійська армія обрала ізраїльську штурмову гвинтівку “”Galil ACE” в якості базового піхотного озброєння. Ізраїль завжди займає центральні стенди на міжнародній виставці військової FIDAE в Чилі.
Трапляються в Чилі і спалаху ненависті до Ізраїлю. Виходять вони від впливової палестинської громади, або від лівого політичного спектру, які однаково тиснули і на Габріеля Гонсалеса Бачила, і на Аугусто Піночета, і на минулого президента країни Себастьяна Піньєру, який під тиском палестинців і лівацьких антиізраїльських режимів регіону (Аргентина, Болівія, Венесуела, Перу) був змушений визнати Палестинську державу. Компартія Чилі, продовжуючи політику Альєнде, вважає Ізраїль “терористичною державою” – так його в 2006 році охарактеризував представник партії Уго Гутьєррес.
Тим не менш, Ізраїль залишається найважливішим партнером і другом Чилі. Період серйозного охолодження стався під час правління “інтернаціоналіста” Альєнде, а потім, при Піночеті, співробітництво продовжилося і привело до вражаючих результатів. По своєму суб’єктивному досвіду можу сказати, що Чилі – одна з найбільш проізраїльську країн регіону. Нічого подібного аргентинському антисемітизму або венесуельської печерної юдофобії, що ховається за “антиімперіалістичної” риторикою, в Чилі я не зустрічала.”