У вихідні в Берліні пройшла Міжнародна конференція з Лівії, куди, крім лідерів протиборчих сторін Халіфа Хафтара і Фаїза Сараджа, приїхали прем’єри Великобританії та Італії, президенти Алжиру, Єгипту, Росії, Туреччини, Франції і держсекретар США. Сторони підтвердили, що мають намір сприяти припиненню вогню і дотримуватися заборони на ввезення зброї, готові відновити політичний процес врегулювання, реформувати сектор безпеки (створити єдину армію), провести економічні реформи і дотримуватися гуманітарне право. Планується, що комюніке представлять на розгляд Радбезу ООН, а для реалізації його основних пунктів створять якийсь двочастинний «міжнародний механізм» з опорою на звіти представників країн-посередників і чотирьох технічних груп в Лівії і Тунісі. Антон Мардасов, експерт Російської ради з міжнародних справ, пояснює, чому до цього перемир’я в Лівії ще далеко і чим ризикує Москва, роблячи ставку на Хафтара.
Лівійський конфлікт давно перестав бути ареною суто місцевих гравців, де міжнародно визнаному Уряду національної згоди (ПНР) Фаїза Сараджа в Тріполі протистояв би командувач Лівійської національної армії (ЛНА) Халіфа Хафтар і спирається на нього Палата представників Погоди. Зараз за першим стоять Катар, Туреччина, Туніс, Алжир і ряд фракцій типу груп Алі ас-Салаби, пов’язаних з «Братами-мусульманами» (заборонені в РФ), а за другим — Єгипет, ОАЕ, Саудівська Аравія, ваххабіти-мадхалиты, суданська і російські найманці. Аргументи, що ЛНА наступає на столицю країни для боротьби з «кримінальними і терористичними структурами», не варто сприймати всерйоз. Москва в цьому конгломераті регіональних і міжнародних суб’єктів намагається відстоювати свої особисті інтереси, в тому числі утримується від помилок, які були допущені нею в Сирії. Але все ж вона пов’язує дві війни в єдиний вузол.
Стратегічна лінія Росії зрозуміла. З одного боку, вона не забуває про «лівійський сценарій» 2011 року, коли в період президентства Дмитра Медведєва Росія не застосувала право вето при голосуванні по резолюції РБ ООН, яка дозволила бомбардування цілей для стримування Каддафі. З іншого боку, Москва в умовах санкцій використовує нинішня криза для ведення діалогу з Заходом «на рівних». У цьому сенсі 76-річний Хафтар для Москви лише провідник інтересів. Тому Росія в останні роки намагалася займати більш або менш збалансовану позицію у відносинах з Тріполі і Тобруком і вирішила збільшити контингент найманців тільки в кінці 2018 року — після гучних переговорів Хафтара з Шойгу в присутності ресторатора Євгена Пригожина. Правда, з-за буксує операції щодо взяття Тріполі Москва знову стала діяти більш обережно і навіть запросила на саміт «Росія — Африка» Фаїза Сараджа.
Москва використовує лівійський криза для діалогу з Заходом «на рівних»
13 січня в Москві пройшли консультації з Лівії за участю Хафтара і Сараджа, а також російських і турецьких міністрів оборони. Закінчилися вони невдало: після восьми годин перемовин в особняку МЗС РФ на Спиридоновке Хафтар не підписав угоду про перемир’я і взяв час подумати до ранку, але в ночі полетів з російської столиці. Таким чином, він відкинув ініціативи МЗС і Міноборони, і особисті посередницькі зусилля Володимира Путіна, адже 8 січня російський і турецький президенти в Стамбулі закликали лівійські сторони припинити вогонь.
Тому не дивно, що Міноборони РФ, будучи головним російський лобістом Хафтара, вимушено пом’якшувало ситуацію: у відомстві заявили, що Хафтар взяв на роздуми двоє діб, тобто все-таки він не сказав Москві «ні». Сам же Хафтар пізніше написав листа президенту Росії, в якому запевнив «дорогого друга» підтримки «російської ініціативи щодо проведення переговорів» і висловив готовність знову приїхати в Москву після берлінської конференції.
В експертному середовищі виникли підозри, що командувач ЛНА приїжджав до Москви не для підтримки мирних зусиль, а щоб спробувати використовувати російську ініціативу для кидка на Тріполі. Хоча Хафтар і наполягав на введення своїх військ в лівійську столицю і розформування підтримують Тріполі ополченців, але він приїжджав до Москви все-таки не для демонстрації своєї рішучості. Не можна виключити, що він був готовий приєднатися до перемир’я без будь-якого відводу військ і за вже відпрацьованою схемою скористатися послабленням триполитанцев, швидко увійшовши в житлові квартали міста-мільйонника. Однак Сарадж явно передбачив такий сценарій, оскільки вимагав відступу ЛНА на позиції, які вона займала до 4 квітня 2019 року. Тобто до того моменту, як Хафтар наступом на Тріполі зірвав підготовку конференції ООН з нацпримирению в лівійському Гадамес.
А перед конференцією в Берліні командувач ЛНА спробував посилити свої переговорні позиції за рахунок погрози перекрити експорт нафти: він оголошував про це неодноразово, але кожного разу, побоюючись санкцій, відмовлявся від цієї ідеї.
За підсумками конференції в Берліні сторони погодили комюніке, зміст якого було заздалегідь відомо і не відрізнялося конкретикою. Дипломатичні формулювання шести тим, або як їх ще називають — «кошиків», звучать красиво, але нереалістичне, хоча надія на замороження конфлікту все ж є. Але для Москви цінність цього заходу полягає в іншому. Ця конференція пройшла складом, який неможливо собі уявити на зустрічі щодо конфлікту в Сирії, але який, до радості Кремля, можливий у випадку з Лівією. Тут російська дипломатія не опинилася за бортом переговорів, хоча і забезпечила собі більш міцні позиції «токсичними» для Кремля «найманцями Вагнера» (а ним, гучним чутками, було наказано відійти з ліній фронту перед переговорами). Президент Росії по суті прямо сприяв проведенню конференції після зустрічі Ангели Меркель і Володимира Путіна в Москві було оголошено, що лівійський питання обговорять 19 січня. Німеччина хотіла провести конференцію ще у вересні, але те і справа відкладала.
На що розраховують міжнародні гравці, які конференцією в Берліні намагаються зафіксувати статус-кво на землі? Причому не конкретними домовленостями, а своїм політичним вагою. Реальні угоди неможливі без будь-яких політичних передумов, а позиції Хафтара зовні виглядають краще: він, наприклад, контролює більшу частину країни, нехай навіть левова частка якої — пустирі. Халіфа Хафтар навіть своїми спонсорами розглядається як локомотив, який виконує чорнову роботу. І тому чим ближче він до мети, тим більше перешкод готова зносити його «група підтримки».
Уряд Сараджа зараз перебуває в позиції, що обороняється, а головне — у лідера ПНР немає впевненості в тому, що всі підтримують його місцеві групи будуть зберігати лояльність. Якщо війна відновиться, то бої неминуче перейдуть міські квартали, де загрузнуть загони ЛНА і втрати будуть нести і захисники, і мирне населення. Хафтару, що відчуває серйозні проблеми зі здоров’ям, перемоги даються нелегко, тим не менш він їх отримує. Так, 6 січня його війська взяли Сирт — малу батьківщину покійного Каддафі, але зробили це не завдяки військовій виучці, а з допомогою грошей регіональних спонсорів і «троянського коня» — 604-ї бригади салафітів-мадхалитов, в прямому сенсі слова відкрила для ЛНА ворота в місто зсередини. У Тріполі також є формування мадхалитов, в лояльності яких, до речі, Сараджу є причини сумніватися.
Дотримання сторонами збройового ембарго — досить ідеалістична пропозицію. Протягом останніх років його порушували спонсори обох сторін: починаючи від Туреччини, Єгипту, Еміратів і закінчуючи Білоруссю і навіть членом Радбезу ООН Францією. Як в таких умовах сторони збираються впливати на порушників, не цілком зрозуміло, адже будь-актор може сказати: ця партія озброєнь не нова, і була перекинута задовго до конференції 19 січня.
Проте пошук компромісу в таких умовах необхідний, адже на кону щось більше, ніж протистояння місцевих сил, нехай і воюють за дорученням. Реджеп Тайіп Ердоган підтримує ПНР не тільки тому, що захищає інтереси місцевих тюркських народів, але й тому що вирішує стратегічні завдання. У листопаді Анкара і Тріполі підписали угоду про делімітацію морського кордону, що дало Туреччині право вести розвідку і буріння нафтових та газових родовищ, не звертаючи уваги на територіальні води сусідніх країн. Це викликало цілком очевидну реакцію з боку Кіпру, Греції та Ізраїлю, які збираються будувати трубопровід для транзиту газу зі Східного Середземномор’я в Південну Європу. Афіни вже відмовилися від свого нейтралітету в лівійському конфлікті і активізували контакти з представниками Хафтара, а ізраїльський МОССАД ніби як навіть готовий почати тренування бійців ЛНА.
Туреччина підписала з Тріполі угоду і отримала право бурити нафтові і газові свердловини
Потім Анкара ще більше підвищила ставки — на початку січня прийняла рішення направити свої війська на допомогу ПНР. Зрозуміло, що Туреччина, маючи серйозні проблеми в економіці, насправді блефує, щоб домогтися заморозки війни: вона не бажає інтервенції і поки що імітує подібні зусилля відправкою радників, загонів спецназу і груп сирійської опозиції. Однак ці дії все одно чреваті поступовим увязанием вже в регіональному конфлікті, оскільки спонсори Хафтара також готові збільшувати підтримку ЛНА.
Найближчим часом турки планують, не порушуючи умови перемир’я, стабілізувати ситуацію на півдні і сході лівійської столиці і допомогти звести укріплені оборонні периметри. Так, радники мають намір розділити територію Тріполі на три зони, розгорнути в кожній з них групи сирійської опозиції з «Фиркат ас-Султан Мурад», «Фиркат аль-Хамза» і «Ліва аль-Мутасім Биллах» і перекинути засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ) для підвищення можливостей так званих C4ISR-операцій (для створення перешкод радарам і засобів наведення і зв’язку супротивника). При цьому для Туреччини відстоювання свого права на економічні проекти в Лівії стає важливіше, ніж захист всіх підконтрольних опозиції міст в сирійському Ідлібі.
Це створює передумови для чергових російсько-турецьких домовленостей щодо обміну територіями. За час сирійської кампанії Росія накопичила великий досвід проведення подібних бартерних угод: з Туреччиною (у 2016 році — північ Алеппо і місто Аль-Баб в обмін на фактичну здачу Східного Алеппо військ Асада, в 2018 році — Афрін в обмін на здачу Дамаску територій на північно-заході і авіабази Абу-Духур в Ідлібі) і, за деякими даними, з ОАЕ і КСА як раз з затрагиванием лівійського досьє (продовження підтримки курсу Хафтара на практично безболісний сценарій «примирення» опозиції на півдні Сирії з режимом Асада).
Є передумови для чергових російсько-турецьких домовленостей щодо обміну територіями
Звідси й очевидні спроби Москви пов’язати лівійське досьє з сирійським у переговорах з Туреччиною. Так, в один день з консультаціями по Лівії в Москві пройшли переговори глави сирійського Бюро національної безпеки генерал-майора Алі Мамлюка з головою турецької Національної розвідувальної організації (MIT) Хаканом Фиданом. Проте тут все впирається в своєрідну схему російсько-турецького співробітництва. Наприклад, невідомо, наскільки Москва реально зможе стримати пориви Хафтара порушити перемир’я, якщо той спирається на підтримку країн, що бажають нівелювати турецький вплив у Лівії. І беручи до уваги розбіжності з Москвою за Идлибу і складність сценарію видавлювання США зі сходу Сирії, турки вже виступають за багатосторонній процес врегулювання лівійського з конкретним участю Німеччини і Італії, причому не тільки в прив’язці до закінченню конференції в Берліні. І де в цьому випадку опиниться Москва, спрогнозувати не можна. До того ж після ініційованої дипломатичної чехарди далеко не факт, що Хафтар з його ЦРУшным минулим зрештою щедро винагородить російські зусилля.