За бурхливими дискусіями про зміну Конституції і посилення ролі Держради зміни в регіональній політиці Кремля відійшли на другий план. Між тим вони будуть відігравати важливу, якщо не ключову роль в майбутніх перетвореннях. Керівник Центру політико-географічних досліджень Микола Петров впевнений, що навіть при професійній роботі уряду курс на посилення централізації, взятий Кремлем, може призвести до кризи в регіонах.
Запропонована Кремлем реформа — централізаторська і за загальним своїм задумом, і в деталях. Вона закріплює вбудовування місцевого самоврядування у вертикаль державної влади, що радикальним чином розходиться з діючою Конституцією. Крім того, вона йде в руслі відбуваються в останні роки змін. Це і скасування виборності мерів, і укрупнення муніципальних районів, і скорочення і без того мізерної фінансової бази органів місцевого самоврядування. Путінська реформа позбавляє регіональні парламенти нехай ефемерного, але все ж права погоджувати кандидатуру регіонального прокурора і передає ці функції Ради Федерації, більшість членів якого де-факто призначаються президентом. Наставляючи нового генерального прокурора, колишнього заступника керівника Слідчого комітету Ігоря Краснова, Володимир Путін підкреслив, що прокуратура в Росії повинна бути ще більш централізованою. Як тут не згадати французького письменника, правознавця і філософа епохи Просвітництва Шарля Монтеск’є, який говорив: управління величезною країною з єдиного центру означає деспотію, в той час як єдиний спосіб забезпечити демократичне правління — це федералізм.
Вбудовування місцевого самоврядування у вертикаль державної влади радикальним чином розходиться з чинною Конституцією
У ході формування нового уряду зникло Міністерство у справах Північного Кавказу. Його функції тепер передані Міністерству економічного розвитку. Нагадаю, що нині скасоване відомство було створено в 2014 році, незабаром після появи іншого регіонального міністерства — у справах Криму. По суті, обидва вони успадкували частину функцій розформованого тоді ж Міністерства регіонального розвитку. Сьогодні залишається лише одне територіальне міністерство — далекосхідне, під длань якого нещодавно відійшли Арктика і Забайкаллі, складові разом з Далеким Сходом дві п’ятих території країни.
Минкавказ не був особливо ефективний, в тому числі й тому, що його голова Сергій Чеботарьов завжди був «молодшим міністром», не в приклад куратору Далекого Сходу Юрію Трутневу. Крім того, авторитет міністра у справах Північного Кавказу мимоволі підривав повноважний представник президента в Північно-Кавказькому федеральному окрузі. Цю посаду зазвичай займає хтось із силовиків (останні два роки на цій посаді був генерал-лейтенант Олександр Матвієнков, який брав участь у 2014 році в спецоперації по анексії Криму, з 22 січня 2020 року — колишній прокурор Юрій Чайка). А їх північнокавказькі лідери, природно, поважали більше. Плюс багато з голів цих республік могли безпосередньо вийти на президента. Однак тепер, відсутність спеціалізованого міністерства, з надіями на дієву координацію дій федеральних структур в регіоні доведеться розлучитися.
Новий, переформатовану ще в 2018 році Держрада нагадує мені виїзної актив корпорації, де представлені керівники всіх основних галузевих і територіальних її підрозділів, які Кремль вважає можливим час від часу міняти місцями. Напевно, цей орган буде сприяти прийняттю більш зважених рішень на федеральному рівні. Але справа в тому, що, згідно з принципом субсидіарності, на федеральному рівні повинні вирішуватися тільки ті проблеми, які неможливо ефективно вирішити на регіональному і муніципальному рівнях. Передусім зовнішньополітичні й оборонні. Переважна ж частина питань, якими сьогодні відає уряд в Москві, можуть і повинні бути спущені на регіональний рівень. А заодно і фінанси, необхідні, щоб з ними впоратися.
Переважна частина питань, якими відає уряд, потрібно спустити на регіональний рівень — разом з грошима
Цікаво, що при досить радикальної зміни складу прем’єрської частини уряду двоє з тих, хто прийшов туди в 2018 році губернаторів — міністр будівництва та житлово-комунального господарства Володимир Якушев (колишній голова Тюменської області) і міністр природних ресурсів і екології Дмитро Кобилкин (колишній голова Ямало-Ненецького автономного округу) — зберегли свої пости. До них додався третій — пермський губернатор Максим Решетніков, який став тепер міністром економіки. З урахуванням ще одного колишнього пермського губернатора Юрія Трутнева, зберіг посаду віце-прем’єра, представництво губернаторського корпусу можна вважати не таким вже поганим. Як мінімум це сприяє кращому розумінню в Беломе будинку проблем регіонів.
Цікаво, що Максим Решетніков — перший представник кириенковской когорти «молодих технократів», кинутих на регіони пару років тому, який тепер повернувся в Москву і зайняв високий урядовий пост. Це можна було б вітати, якби він у всіх відносинах унісекс-технократом (він встиг попрацювати і «федералом», і «регіоналом», а також губернатором і міністром), що представляє на своєму новому посту виключно інтереси призначив його Кремля. Але проблема навіть не стільки в цьому, скільки в тому, що без представництва інтересів регіонів, причому всіх, а не тільки Москви, Пітера, Пермі, Красноярська і Тюмені на особистому рівні, без постійного зворотного зв’язку і обліку цих інтересів, ніяка схема управління такою величезною і об’єктивно різноманітною країною, як Росія, не може бути ефективною. Насамперед повинен бути нормальний парламент, де верхня палата складається із сенаторів, дійсно представляють інтереси регіонів, а нижня — з реальних представників громадян і еліт, а не «солдат партій».
Без постійного зворотного зв’язку з регіонів ніяка схема управління величезною країною не може бути ефективною
Так, на перший погляд, нове, мишустинское уряд виглядає на стадії формування непоганий професійною командою. Проте головні проблеми, з якими їй прийдеться зіштовхнутися, будуть пов’язані, як мені видається, не стільки з рівнем професіоналізму окремих управлінців, скільки з загальним дизайном системи державного управління — сверхцентрализованным і сверхунитарным. Подібна конструкція з дуже високим центром тяжіння, коли в центрі намагаються визначати всі — від числа депутатів у регіональному парламенті до шкільних програм і структури витрат місцевого бюджету, не може бути стійкою та ефективною. При величезній різноманітності регіонів одні і ті ж рішення, прийняті федеральним урядом щодо всіх одразу, можуть виявитися десь позитивними, де-то просто нікчемними, а десь негативними, а значить, що провокують кризи.